Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк - Страница 8

Усе це я розгледів у першу ж мить. І зараз же, вигулькнувши звідкись, біля мене опинився Кларенс: сяючи від гордості й щастя, він зашепотів мені на вухо:

— Завдяки моїм піклуванням страту перенесено на сьогодні!

Довелося попрацювати в поті чола, але я таки домігся свого. Коли я розповів, яке лихо ти готуєш, їх опав такий жах, що я сказав собі: куй залізо, поки гаряче! І давай ходити від одного до другого й усім нашіптувати, що твоя влада над сонцем у повну силу вб’ється тільки взавтра і що в ім’я спасіння сонця красного й світу білого тебе треба вбити сьогодні, поки чари твої ще не визріли остаточно. Слово честі, усе це була неоковирна брехня, нікчемна вигадка, але бачив би ти, як вони зраділи! Страх потьмарив їм розум, вони?так ухопилися за цю вигадку, наче їм указав на неї перст божий. А я тим часом то сміявся в кулак, радіючи, що зумів так легко обдурити їх, то дякував господу за те, що він обрав найнікчемніше із створінь своїх знаряддям твого рятунку. Ти бачиш, як добре тепер усе складається! Тобі вже не треба чинити сонцю великої шкоди — ти ж не забудь про це, благаю, не забудь! — а досить тільки трошки, трішечки затемнити його, напустити не дуже густого мороку — і годі. Цього вистачить. Вони побачать, що я їх обманув — з простоти сердечної, звичайно, — і, тільки-но почне темніти, ошаліють від страху; вони відразу ж звільнять тебе і звеличать! Тож іди назустріч своїй славі! Але пам’ятай… ах, друже любий, уклінно прошу тебе, не забувай мого благання-не заподій шкоди нашому красному сонечку! Заради мене, твого щирого приятеля!

Подумки прощаючись із життям, я промимрив кілька слів — мовляв, не бійся за своє сонце, я його пощаджу, і в погляді хлопця засвітилася така щира й глибока вдячність, що мені не стало духу вилаяти його за ведмежу послугу, яка занапастила мене й прирекла на смерть.

Поки воїни вели мене через двір, довкола панувала мертва тиша; якби в мене були зав’язані очі, я, певно, думав би, що навкруг пустеля, а не чотиритисячний натовп. Величезне людське збіговисько сиділо непорушно, мов кам’яні ідоли, обличчя в усіх були бліді, очі осклілі від жаху. Гробова мовчанка тривала, поки мене приковували до стовпа; вона тривала, поки служники повільно й старанно обкладали хмизом мод ступні, мої коліна, мої стегна, все моє тіло. І вона стала зовсім мертвою, коли один із служників схилився до моїх ніг із палаючим смолоскипом у руці. Глядачі на трибунах повитягували шиї, мимоволі подалися вперед; чернець здійняв руки над моєю головою, підвів очі до голубого неба й почав промовляти латиною; він бубонів досить довго, а тоді, не опускаючи рук, раптом замовк. Переждавши кілька секунд, я глянув на нього. Чернець закам’янів.

Увесь натовп у єдиному пориві поволі звівся на ноги й вдивлявся в небо. Я й собі глянув угору. Затемнення!

Щоб мене грім побив, затемнення таки почалося! Кров завирувала в моїх жилах, я наче знов народився на світ! Чорне кружальце поволі наповзало на сонячний диск, серце моє калатало дедалі сильніше, а юрба й чернець, завмерши, витріщалися на небо. Я знав, що зараз усі вони звернуть свої погляди на мене. І коли це сталось, я був напоготові.

Прибравши якнайвеличнішу позу, я простяг руку до сонця. Ефект вийшов разючий! По трибунах хвилею прокотився дрож. І тут один за одним, майже водночас, пролунали два вигуки:

— Підпалюй!

— Підпалювати забороняю!

Перший вигук був Мерлінів, другий — короля. Мерлін схопився зі свого місця — певно, хотів сам підпалити хмиз.

Тоді я гримнув:

— Ні з місця! Я уражу громом і спопелю блискавкою того, хто поворухнеться без мого дозволу, нехай то буде хоч би й сам король!

Усе товпище, як я і сподівався, слухняно опустилося на лави. Тільки Мерлін на хвильку завагався — ох, і тяжко ж далася мені та хвилька! — але врешті також сів, і я зітхнув з полегкістю, знаючи, що тепер я господар становища.

Король гукнув:

— Зглянься, прекрасний сер, угамуй свій гнів, не дай статися лихові. Нам доповіли, що могутність твоя набере повну силу тільки взавтра, але…

— Ваша величність, ви хочете, певно, сказати, що вам збрехали? Так, ви маєте рацію.

Що тут зчинилося! Всі попростягали руки до короля, ревно благаючи його відкупитися будь-якою ціною, аби тільки я припинив жахливе лихо. Король охоче погодився.

— Назови свої умови, шановний сер! — гукнув він. — Коли хочеш, я віддам тобі півкоролівства, — тільки зніми прокляття, пощади сонце!

Отже, я домігся свого! І я тут-таки впіймав би його-на слові, якби міг зупинити затемнення, та про це, звісно, не було й мови. Тому я попросив, щоб мені дали час на роздуми.

— Скільки ж часу потрібно тобі, любий сер? — спитав король. — Зласкався, подивись: темрява щомиті згущується. Як довго триватимуть твої роздуми?

— Недовго. Півгодини, може, годину.

Знялася буря палких протестів, але погодитися на коротший час я не міг, бо не пам’ятав, скільки триває повне сонячне затемнення. А крім того, мені й справді треба було поміркувати, бо з цим затемненням вийшла заковика, яка геть спантеличила мене. Коли це не те затемнення, на яке я чекав, то як мені довідатися, чи я справді потрапив у шосте століття, чи все це тільки бачу вві сні? Ох, як би я хотів переконатися, що це таки соні Надія спалахнула в мені з новою силою. Якщо хлопець не наплутав у числах і сьогодні справді двадцяте, то, виходить, я не в шостому столітті! Страшенно хвилюючись, я смикнув ченця за рукав і спитав, яке сьогодні число.

Хай йому біс! Він відповів, що сьогодні двадцять перше! Коли я почув це, в мене похололо серце. Я попросив ченця подумати, чи він не помилився, але він запевнив мене, що знає точно: сьогодні двадцять перше. Отже, цей юний пустомеля знову все переплутав! Затемнення почалося саме тоді, коли мало початись — це засвідчив мені і сонячний годинник, що стояв неподалік. Виходить, я справді перебуваю при дворі короля Артура, і мені лишається тільки одне: видобути з цього для себе якнайбільшу вигоду.

Морок дедалі чорнішав, і людей охопив розпач. Тоді я сказав:

— Я все обміркував, ваша величність. Вам на науку темрява збиратиметься далі — я дозволю їй поглинути весь світ. Але доля сонця — те, чи дозволю я йому світити знову, чи ж загашу його навік, — залежатиме від вас самих. Умови мої такі: ви, ваша величність, залишаєтеся королем над усіма своїми володіннями, й за вами зберігаються всі права на королівські почесті й шану. Але ви призначаєте мене своїм довічним першим міністром і головним адміністратором і за мою службу платите мені один відсоток від усіх додаткових прибутків, які держава матиме завдяки моїй діяльності Якщо цієї платні мені не вистачатиме, надвишки я не проситиму. Чи згодні ви на такі умови?

У відповідь вибухнули оглушливі оплески, їх перекрив голос короля:

— Зніміть з нього кайдани, звільніть його! Віддайте йому честь і хвалу, люди знатні й незнатні, заможні й бідні, бо віднині він — правиця короля, і влада його всеосяжна, слово його всесильне, а місце його — найближче до трону! А тепер зупини цей наступ ночі, розжени темряву, поверни нам світло й радість, і все людство тебе благословить!

Але я відповів:

— Коли привселюдна ганьба падає на простолюдина — це пусте; але безчестя спіткає самого короля, якщо ті, хто бачив його міністра голим, не побачать, як його винагороджено за приниження. Принесіть мені мій одяг…

— Ні, тепер він не гідний тебе! — перебив мене король. — принесіть йому інші шати! Вдягніть його, як принца!

Отож я виграв іще трохи часу. Мені треба було забивати їм баки, бо інакше вони знову заходилися б умовляти мене, щоб я прогнав морок, а я, звісно, зробити цього не міг. Поки бігали по одяг, минуло ще кілька хвилин, але ця затримка була недостатня. Довелося вигадати ще одну відмовку. Я сказав, що король, можливо, розщедрився на всі ті обіцянки зопалу, а тепер шкодує й хоче дечого зректися; тому я дозволю темряві ще трохи згуститись, і якщо король тим часом не змінить свого рішення, я розжену темряву. Умова ця не припала до смаку ні королю, ні публіці, але я стояв на своєму.