Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк - Страница 70

— Ти випробував міни?

— Я саме збирався, але…

— Але що? Це дуже серйозний недогляд — закласти міни, не знаючи, чи вони…

— Чому ж не знаючи? Чудово знаючи! Я спершу випробував кілька штук на битому шляху.

— Ну, то інша річ. Хто ж їх випробовував?

— Церковна комісія.

— Дуже мило з їхнього боку.

— Еге ж. Вони прийшли до нас із вимогою, щоб ми скорились. А випробування мін не входило в їхні плани, воно сталося випадково.

— Висновки комісії мали якийсь резонанс?

— Ще б пак! Його чути було за милю.

— А ухвалені вони були одностайно?

— Точніше не скажеш. Після того я встановив щити із частережними написами, і відтоді жодна комісія нас уже не турбувала.

— Кларенсе, ти попрацював на славу й чудово з усім упорався.

— Ми мали досить часу й нікуди не поспішали.

Ми сиділи мовчки й думали. Нарешті я сказав:

— Тепер усе передбачено, до найменших дрібниць. І я знаю, що робити далі.

— І я знаю — сісти й чекати.

— Е ні! Піднятись і вдарити!

— Ти й справді так думаєш?

— Авжеж. Я не прихильник оборони, я — за наступ. Принаймні коли сили майже рівні. Так, ми піднімемось і вдаримо. Того вимагають правила нашої гри.

— Твоя правда, ми маємо всі шанси на успіх. То коли ж почнеться вистава?

— Негайно. Ми проголосимо республіку.

— Чудово, це прискорить розв’язку!

— Ще б пак! Вони загудуть, як джмелі. Завтра вранці Англія перетвориться на осине гніздо, звісно, якщо церква ще здатна верховодити, а вона здатна, це ми знаємо. Пиши, я диктуватиму:

Я підписався: “Хазяїн”, — поставив число й зазначив місце: “Мерлінова печера”.

— Навіщо? — здивувався Кларенс. — Це ж покаже їм, де ми, й вони негайно завітають у гості.

— На те я й розраховую. Ми завдали удару відозвою, — тепер їхня черга діяти. Подбай, щоб її зараз же надрукували й розіслали повсюди; а якщо маєш напохваті два велосипеди, поїдемо до Мерлінової печери.

— За десять хвилин усе буде зроблено. Уявляю собі, яка буча зчиниться завтра, коли цей клаптик паперу почне робити своє діло!.. А все-таки чудовий у нас замок. Чи випаде нам ще коли-небудь… а втім, не час зараз про це.

Розділ ХLIІІ

БІЙ НА ПІЩАНІЙ СМУЗІ

Ми — в Мерліновій печері: Кларенс, і я, і з нами п’ятдесят два здорових, тямовитих, добре вихованих, щиросердих юних британці. Ще вдосвіта я розіслав по фабриках, заводах і великих майстернях наказ припинити роботу і всьому живому відійти на безпечну відстань, щоб не постраждати від вибуху потаємних мін, “що може статися в будь-яку мить, тому негайно звільніть приміщення”. Ці люди знали мене і завжди звірялися на мої слова. Вони не гаятимуть часу, і ніяка сила не змусить їх повернутись на свої місця, поки над ними висить загроза вибуху, тож я міг призначити його на зручний для нас момент.

Ми чекали цілий тиждень. Я й незчувся, як він промайнув, бо весь час писав. За три перші дні я переробив свій щоденник, надавши йому вигляду оповіді; тепер лишалося написати розділ чи два, щоб довести розповідь до сьогодні. Решту тижня я писав листи дружині. У мене був звичай писати Сенді щодня, навіть коли ми розлучались ненадовго. І тепер я не відмовився від цього звичаю, — із любові до нього і до неї, хоч, звісно, й не мав змоги відсилати листи. Писання листів заповнювало час і було схоже на розмову; я ніби говорив з нею, ніби казав: “Як добре було б нам, Сенді, якби замість ваших фотографій ви з Алло-Центральною були тут, у печері”. Я уявляв собі, як моя донька щось белькоче у відповідь, засунувши кулачки в ротик і лежачи горілиць на колінах у матері, а та сміється й лоскоче її під підборіддям, щоб вона засміялась, і водночас перемовляється зі мною і так далі, і так далі… Одне слово я міг годинами отак марити наяву. Мені здавалося, ніби ми справді знову разом.

Ясна річ, я щоночі посилав розвідників, щоб знати про все. їхні донесення ставали чимраз тривожніші. Ворог стягав докупи свої сили; всіма дорогами Англії з’їжджалися лицарі, а разом з ними їхали священики і надихали тих, сказати б, хрестоносців на війну на захист церкви. Все дворянство, титуловане й нетитуловане, піднялось на її боці. Цього й слід було сподіватися. Тепер ми мали виполоти весь той бур’ян, і тоді народові не лишиться нічого іншого, як пристати до республіки і…

Ох, який же я був йолоп! Уже на кінець тижня я збагнув усю марність своїх сподівань: народ підкидав капелюхи на честь республіки лише один день, на більше його не вистачило? Досить було церкві й дворянству грізно насупити брови, як уся та маса обернулася на отару овець. І одразу ж вівці почали збиватися в кошари — тобто у військові табори — і пропонувати своє дешеве життя й свою дорогу шерсть на боротьбу за “праве діло”. Навіть ті, що зовсім недавно були рабами, теж виступили за “праве діло”, — вони вихваляли його, молились за його перемогу, розчулювались, коли говорили про нього, як і весь інший простолюд. Отакі недоумки! Якийсь гній, а не люди!

Атож, тепер вони знай горлали: “Геть республіку!” і жодного голосу проти. Вся Англія йшла проти нас. Як по правді, то такого я не передбачав.

Я весь час придивлявся до своїх п’ятдесяти двох хлопців; стежив за виразом їхніх облич, їхньою ходою і мимовільними рухами, — бо все це мова, яка за надзвичайних обставин може виказати нас, хоч би як ми хотіли приховати свої потаємні помисли. Я знав, що їм не даватиме спокою думка:

“Вся Англія проти нас!” — вона дедалі більше заполонюватиме їхню свідомість, дедалі глибше западатиме у душі, і навіть уві сні їм увижатимуться примари, які застерігатимуть: “Вся Англія — вся Англія — йде проти вас!” Я знав, що саме так воно й буде; знав, що напруга зрештою стане нестерпною й прорветься назовні, і обмірковував відповідь — добре виважену відповідь, що могла б заспокоїти їх.

Я мав рацію. Такий час настав. Вони не змогли мовчати. Бідолашні хлопці, жаль було дивитися на них — такі вони стали бліді, замучені, стривожені. Спершу їхній делегат не міг добрати слів, голос його уривався; та нарешті він опанував себе. Ось що він сказав бездоганною сучасною англійською мовою, якої його навчили в моїй школі:

— Ми хотіли забути, що ми — сини Англії. Ми намагалися дати перевагу розумові перед почуттям, обов’язкові перед любов’ю; розум ми собі підкорили, а серця наші відмовляються коритись. Поки проти нас було тільки дворянство, тільки двадцять п’ять чи тридцять тисяч лицарів, що вціліли в останніх війнах, ми були однодумцями, і нас не бентежили ніякі сумніви; кожен із цих п’ятдесяти двох хлопців, що стоять зараз перед тобою, казав собі: “Вони самі того захотіли, так їм і треба”. Але ж, Хазяїне, зрозумій! — обставини змінилися — вся Англія йде проти нас! Поміркуй-но сам: цей народ — наш народ, ми з ним єдина плоть і кров, ми його любимо, не примушуй нас нищити своїх братів.

Ось бачите, як важливо зазирнути в майбутнє й приготуватися до зустрічі з ним. Якби я не передбачив подій, цей хлопець захопив би мене зненацька, і я б не знайшов, що відповісти. Але в мене була напоготові відповідь. Я сказав: