Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк - Страница 46

Так, то була чиста робота, шкода, що ви не бачили! Ніби вибух пароплава на Міссісіпі; добрих п’ятнадцять хвилин ми стояли під рясним дощем із мікроскопічних часточок лицарів, залізяччя й конятини. Я кажу “ми”, бо король, звісно, приєднався до мене, як тільки прийшов до тями. На дорозі зяяла яма, що мала завдати клопоту на багато років усім довколишнім жителям, — я маю на увазі спроби пояснити, як вона виникла; ну, а засипати її, мабуть, буде порівняно неважко, й цієї честі удостоїться обрана меншість — селяни місцевого лорда, які за свою працю нічого не одержать.

Королю я пояснив усе сам. Яму, сказав я, викопала динамітна бомба. Правдиве пояснення не могло йому зашкодити, бо він однаково нічого не второпав. В його очах це було нове разюче чудо, а отже, і новий удар по Мерліновій репутації. Про всяк випадок я додав, що здійснити таке чудо щастить дуже рідко, бо воно потребує особливо сприятливих атмосферних умов. Інакше король вимагав би від мене, щоб я повторив це чудо, коли знову трапиться слушна нагода, а мені цього не хотілося, бо при мені більше бомб не було.

Розділ XXVIII

МУШТРУВАННЯ КОРОЛЯ

Вранці четвертого дня, коли ми пройшли вже кілька миль в досвітній прохолоді, я твердо вирішив: короля треба вимуштрувати; далі так тривати не може — треба прибрати його до рук і сумлінно вимуштрувати, бо інакше ми не зможемо ввійти до людської оселі; навіть кури зрозуміють, що він зовсім не той, за кого себе видає. Я попросив короля спинитись і сказав:

— Ваша величність, між вашим убранням та обличчям невідповідності немає, але поведінка ваша кричущо суперечить вашій зовнішності. Ця солдатська постава, ці величні манери нікуди не годяться. Ви стоїте надто рівно, дивитеся надто гордовито й сміливо. Королівські турботи не горблять спини, не згинають шиї, не туманять очей, вони не сповнюють серце сумнівами й страхом, не привчають ходити з оглядкою, боятися власної тіні. До такого привчають лише тяжкі турботи простого люду. І вам треба навчитися цього; вам треба навчитися зображати всі ті ознаки бідності, недолі, гноблення, приниження та інших численних і поширених явищ, які знелюднюють людину й перетворюють її на слухняного, покірливого раба, втіху та опору свого пана. Інакше навіть немовлята бачитимуть, що ніякий ви не бідняк, а дурисвіт, і нашій мандрівці буде покладено край у першій же хаті, до якої ми зайдемо. Прошу вас, пройдіться отак.

Король, уважно подивившись, спробував наслідувати мої рухи.

— Непогано… непогано. Підборіддя трошки нижче, будь ласка… отак, чудово. Тепер очі — погляд у вас надто гордовитий, не дивіться, будь ласка, на обрій, дивіться вниз, на землю, кроків за десять од себе. Ага, вже краще, дуже добре. Ні, стривайте, ваша хода надто впевнена, надто рішуча, вповільніть її, тягніть ноги. Зараз я покажу… Отак, зрозуміли?.. О, тепер виходить, це вже приблизно те, що треба, хоча й не зовсім… Гм, чого ж усе-таки бракує? Ніяк не збагну… Будь ласка, пройдіть кроків п’ятдесят, може, з відстані буде видніше… Ну от, голову ви тримаєте правильно, хода правильна, плечі теж, очі й підборіддя теж, постава, зовнішність — усе як треба! Але взяте разом, укупі — не те! Баланс не сходиться. Пройдіться ще раз, будь ласка… Так, тепер я, здається, починаю розуміти. Ага, зрозумів! Вам бракує справжньої затурканості, ось у чім лихо! Свою роль ви граєте по-аматорському. Всі деталі правильні, все на місці, загальна картина мала б переконувати, а переконливості — нема!

— Що ж робити?

— Дайте поміркувати… Ні, нічого путнього на думку мені не спадає. Залишається, певно, єдине — повправлятися. Місцина тут для цього придатна: коріння й каміння псуватимуть вашу величну ходу, нам ніхто не заважатиме — кругом поле, одна лише хатина вдалині, та звідти нас не видно. Давайте зійдемо з дороги, володарю, й присвятимо цей день муштрі.

Помуштрувавши його трохи, я сказав:

— А тепер, ваша величність, уявіть собі, що ми підійшли до дверей тієї халупи й нас зустрічає вся родина. Покажіть, будь ласка, як би ви звернулися до господаря?

Король мимоволі випростався на весь свій зріст, прибрав величну позу й владним крижаним тоном мовив:

— Смерде, подай мені стільця і принеси чогось поїсти.

— Ах, ваша величність, не так, не так!

— Що саме не так?

— Ці люди не називають одне одного смердами.

— Невже?

— Запевняю вас. Так їх називають лише ті, що стоять над ними.

— Що ж, спробую якось інакше. Назву його “холопе”.

— А що як він вільна людина?

— Гм, і справді. Тоді, може, підійде “чоловіче”?

— Воно підійшло б, ваша величність, але ще краще було б, якби ви назвали його другом чи братом.

— Братом?! Цю погань?

— Але ж і ми удаємо із себе таку саму погань.

— Твоя правда. Гаразд, я скажу йому: “Брате, принеси мені стільця й пригости мене чим-небудь”. Тепер гаразд?

— Не зовсім, не цілком. Ви попросили для себе одного, а не для нас обох: “Принеси мені стільця, пригости мене”.

Король спантеличено дивився на мене. Він був не особливо тямущий: чужі думки проникали в його свідомість не зразу, а помалу, по крихточці, як ото піщинки пересипаються в пісковому годиннику.

— А ти хотів би стільця й для себе? І ти сів би?

— Якби я не сів, то господар здогадався б, що ми тільки вдаємо, ніби ми рівні, і до того ж удаємо погано.

— Як правильно і точно сказано! І яку красу криє в собі істина, нехай навіть найнесподіваніша! Так, він повинен принести стільці й харчі для нас обох і, прислуговуючи, подати нам обом з однаковою поштивістю рукомийники й рушники!

— Дозвольте виправити ще одну деталь. Він нічого не повинен приносити нам. Ввійшовши до хати, можливо, брудної і загидженої, ми сядемо за стіл разом з усією родиною, їстимемо те саме, що й вони, і поводитимемося з ними, як із рівними, якщо тільки хазяїн не раб. І ще одне: рукомийників і рушників не буде зовсім, однаково, раб він чи вільна людина. А тепер пройдіться, будь ласка, ще раз, володарю мій. О, вже краще… Так добре у вас іще не виходило… І все ж можна було б іще досконаліше. Ваші плечі ніколи не знали тягаря, важчого за панцир і менш благородного, через те вони й не гнуться.

— То давай мені свій клунок. Я хочу довідатися, що відчуваєш під тягарем, позбавленим благородства. Бо я розумію: спину гне вага не ноші, а думок, які та ноша викликає; лицарський обладунок важкий, але благородний, і людина в ньому не гнеться… Не заперечуй і не сперечайся. Я понесу клунок. Завдай-но його мені на спину.

Тепер, з важким клунком за плечима, король був схожий на короля не більше, ніж перший-ліпший перехожий. Але плечі його вперто відмовлялися горбитись більш-менш природно. Муштра йшла далі, я виправляв його, підказуючи:

— Ну, уявіть собі, що ви по вуха в боргах і вас терзають нещадні кредитори; уявіть собі, що ви безробітний — скажімо, були ковалем, утратили роботу, а нової знайти не можете, у вас хвора дружина, ваші діти плачуть, бо хочуть їсти…

І так далі, і так далі. Я муштрував його, перелічуючи всі муки й страждання, що випадають на долю нещасних гноблених людей. Та, господи, мої слова були для нього порожніми звуками, і якби я свистів, а не говорив, результат був би той самий. Слова самі по собі нічого не означають, вони нічого не промовляють до серця й уяви людини, яка не зазнала на власній шкурі того, що за ними стоїть. Трапляються мудреці, що полюбляють глибокодумно та благодушно розбалакувати про “трудящі класи”, самовдоволено примовляючи, що розумова праця значно важча за фізичну й тому справедливо заслуговує на значно вищу оплату. І знаєте, вони справді так думають, бо їм ніколи не доводилося працювати руками. А я заробляв собі на прожиток і розумовою і фізичною працею й от що скажу вам: ні за які гроші в світі я не згодився б цілий місяць махати кайлом, але загадайте мені найтяжчу розумову працю, і я залюбки візьмуся до неї за наймізернішу платню!