Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк - Страница 26

Колесувати ката я не хотів, однак не міг і залишити поза увагою справедливу скаргу патерів. Якось покарати негідника все ж таки треба було, і я, звільнивши його з посади ката, призначив на посаду капельмейстера нового оркестру, що мав бути створений замість старого. Він благав мене зглянутися на нього, запевняв, що не вміє грати, і це була відмовка загалом вагома, проте в даному разі недостатня, бо в усьому королівстві не було музиканта, який умів би грати.

Наступного ранку королева вельми розгнівалась, коли дізналася, що Г’юго залишився живий і що майна його вона теж не одержить. Але я сказав, що вона повинна терпляче нести цей хрест, бо хоч закон і звичай дають їй право на життя й майно цього чоловіка, у справі виявлено обставини, які пом’якшують провину, і я помилував його ім’ям короля Артура. Олень спустошував поля цього чоловіка, і він убив його зопалу, а не заради зиску, а до королівського лісу відніс, сподіваючись, що завдяки цьому винного не буде знайдено. Клята баба! Я ніяк не міг утовкмачити їй, що напад гніву при вбивстві тварини чи людини пом’якшує” провину, і врешті махнув рукою-нехай собі сердиться, поки не набридне. Розтлумачуючи їй усі ці обставини, я ще сказав, що коли вона вбила пажа, то її раптовий гнів також є обставиною, яка трохи пом’якшує злочин.

— Злочин?! — вигукнула вона. — Що ти верзеш? Теж мені злочин! Адже я заплачу за це!

Переконувати її було марно. Виховання! Виховання — ось що головне. Ми говоримо про людську вдачу. Дурниці! Вдача сама по собі не з’являється, вона просто наслідок спадковості й виховання. Оце ми й називаємо вдачею. Ми не маємо ні власних думок, ні власних поглядів — ми або успадковуємо їх, або засвоюємо під впливом виховання. Все, що є в нас свого власного і що може бути поставлене нам у заслугу чи в провину, вміститься на кінчику голки, а решту ми дістали у спадщину від довгої низки предків, починаючи з молюска, чи коника, чи мавпи, від яких протягом мільярдів років так марудно та безглуздо, невигідно розвивався наш людський рід. Що ж до мене, то в цій виснажливій і невеселій мандрівці між двома вічностями я прагну лише одного, прожити життя чисто, чесно, справедливо і зберегти в собі ту мікроскопічну часточку, яка є власне моїм справжнім “я”; решта ж може опинитися хоч і в пеклі, мені байдуже.

Королева, хай їй всячина, була зовсім не дурна, розуму їй не бракувало, але виховання зробило з неї ослицю, — звісно, з погляду людини, що жила в наступному тисячолітті. Вбивши пажа, вона не вчинила ніякого злочину, а тільки здійснила своє право, і це своє право вона відстоювала спокійно й переконано. Змалку їй прищепили тверду й беззастережну віру в те, що закон, який дозволяє їй убивати своїх підданих, коли вона тільки забажає, правильний і справедливий.

Що ж, навіть сатані треба віддавати належне. Королева заслуговувала на похвалу, але я не міг сказати їй доброго слова — воно ставало мені кісткою в горлі. Вбити хлопчика вона мала право, але аж ніяк не зобов’язана була платити за це. Закон, що вимагав сплати за вбивство, її не стосувався. Моргана добре знала, що, сплачуючи гроші за хлопця, вона чинить великодушно, благородно, за це я мав би по справедливості похвалити її; але я не міг — у мене язик не повертався. Я все бачив у своїй уяві нещасну стару матір з розбитим серцем і гарненького хлопчика в мереживах та шовках, залитих його невинною кров’ю. Як вона могла заплатити за нього? Кому? І знаючи, що ця жінка, зважаючи на одержане виховання, заслуговує похвали і навіть захоплення, я, вихований зовсім інакше, не міг похвалити її. Я спромігся лише сказати, що вчинок її викличе захоплення інших — і це, на жаль, була правда:

— Ваша величність, ваш народ обожнюватиме вас за це.

Я сказав їй щиру правду, але подумки заприсягся повісити її за цей злочин, якщо колись матиму таку можливість. Дуже вже погані були деякі з тогочасних законів, аж надто погані. Хазяїн мав право вбити свого раба ні за що ні про що — з досади, зі злості, просто задля розваги; а людина, голову якої прикрашала королівська корона, могла, як ми вже бачили, вбити свого раба, тобто будь-кого. Дворянин мав право вбити простолюдина і сплатити за нього грішми або натурою. Вельможа мав за законом право вбити іншого вельможу безплатно, однак він міг чекати помсти; будь-хто міг відправити на той світ кого завгодно; тільки простолюдин і раб не мали цих привілеїв. Якщо ж вони вбивали когось, то це так і вважалось — убивством, а закон якнайсуворіше забороняв убивства. З убивцею, а також з його родиною розправлялися швидко, надто коли вбитий належав до вищого кола. Якщо простолюдин ранив дворянина, скажімо, так, як Дам’єн — Людовіка XV, завдавши подряпини не те що не смертельної, а навіть безболісної, то бідолаху однаково чекала Дам’єнова доля: його прив’язували до коней і розривали на частини; цілі юрби збігалися потішитися таким видовищем, пожартувати й повеселитись; деякі розваги цього вишуканого товариства відзначалися такою самою жорстокістю й непристойністю, як ті, що їх описав люб’язний Казанова[47] в своєму розділі, присвяченому четвертуванню одного з найнебезпечніших ворогів Людовіка XV.

Вдосталь надивившись на всі принади страхітливого замку Моргани, я дуже хотів забратись якнайдалі звідти, але мене стримував один задум, забути про який не давало мені сумління. Якби мені довелося заново створювати людину, я звільнив би її від сумління. Сумління завдає людині таких прикрощів! І хоч од нього теж є користь, і то чимала, врешті-решт воно собі ж таки дорожче обходиться. Якби ми мали менше цього добра, нам жилося б куди спокійніше. А втім, це моя особиста думка, думка однієї людини; той, хто не побував у моїй шкурі, може думати зовсім інакше. Він має право на свою власну точку зору. Я ж наголошую тільки ось на чому: по багатьох роках спостережень над своїм сумлінням я дійшов висновку, що воно завдавало мені більше турботи та мороки, ніж будь-яка інша природжена риса. Певно, спочатку я цінував його, бо ми цінуємо все, з чим з’явилися на світ божий; але тепер бачу, яким я був дурнем. Так, дурнем, і щоб довести це, не треба ходити далеко: вистачить глянути на справу під іншим кутом зору. От, скажімо, якби я мав у себе всередині ковадло, чи цінував би я його? Ну, звісно, ні. А тим часом, якщо подумати, істотної різниці між ковадлом ї сумлінням немає — і те, і те тягати в собі однаково незручно. Я помічав це безліч разів. До того ж коли тягати ковадло вам стане несила, ви можете розчинити його якимись кислотами; але не існує жодного способу позбутися сумління, поки воно саме не втихомириться, — я принаймні такого способу не знаю.

Словом, я надумав зробити перед від’їздом одне діло, до речі, вельми неприємне. Думка про нього цілий ранок муляла мені душу. Я міг би поговорити про це діло із старим королем, але однаково нічого не домігся б — король був згаслим вулканом; свого часу цей вулкан діяв, та жар його давно вичах, і від нього лишилася тільки велична купа попелу; певно, король міг зрозуміти мене, поспівчувати, але не зарадити. Він не мав ніякої ваги, цей так званий король; уся влада належала королеві. Вона була вогнедишним Везувієм. Щоб догодити вам, вона могла б засмажити для вас зграйку горобців, але, скориставшись із цієї нагоди, могла б заразом спалити потоком лави ціле місто. Врешті я поклався на прислів’я: “Як нічим не рискувати, то нічого й не мати”.

Набравшись сміливості, я звернувся до її королівської величності. Я сказав, що недавно провів загальний огляд усіх в’язниць у Камелоті й довколишніх замках і, як її ласка, залюбки подивився б на її колекцію в’язнів. Вона закомизилась, на що я, до речі, й сподівався. А потім погодилася. На це я також сподівався, хоча й не думав, що вона здасться так швидко. Домігшись свого, я заспокоївся. Королева викликала сторожу із смолоскипами, й ми спустились у підземелля. В’язниця містилася під замком і складалася переважно з маленьких камер, видовбаних просто в скелі. В деякі з них зовсім не проникало світло. В одній такій камері ми побачили жінку в смердючому лахмітті, яка сиділа на землі, мовчала й не відповідала на наші запитання, лише раз чи два вона глянула на нас крізь павутиння сплутаного волосся, неначе хотіла побачити, хто це раптом осліпив і оглушив її, урвавши одноманітні, похмурі сни, що стали її життям; потім вона знову похнюпилась, сплела на колінах брудні пальці й більше не ворушилась. Цій бідолашній жінці, схожій на лантух з кістками, було на вигляд років сорок, але то тільки на вигляд: вона просиділа у в’язниці дев’ять років, а коли її кинули сюди, їй було всього вісімнадцять. Вона була простолюдка, донька одного з васалів сера Бреза Безжального, сусіднього лорда, і потрапила сюди, бо в ніч свого весілля відмовила лордові в тому, що потім дістало назву “права сеньйора”, і, більше того, відповіла насильством на насильство; проливши півшкалика його майже священної крові. Молодий, подумавши, що життя його коханої в небезпеці, прибіг їй на допомогу й виштовхнув украй здивованого таким незвичайним поводженням і прикро ображеного лорда до вітальні, просто в натовп переляканих, тремтячих гостей. Оскільки в самого лорда власна в’язниця була переповнена, він попросив королеву помістити в її темниці обох його злочинців. їх кинули туди менше ніж за годину по тому, як вони вчинили злочин, і відтоді вони більше не бачились. Дев’ять років провели вони в цілковитій темряві, замуровані в скелі, нічого не знаючи одне про одного, хоч їх розділяло якихось півсотні футів. У перші роки вони ще благально питали у сторожі: “Чи вій живий?” — “Чи вона жива?” їхні гіркі сльози могли б зворушити навіть каміння. Але серце твердіші за каміння. їм не відповідали, і врешті вони перестали питати і про це, і про будь-що взагалі.