Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк - Страница 40

Отак старий питав та й випитував, поки простосердий хлопець усього чисто йому не виспівав. Щоб я пропав, якщо старий не вивідав геть усього про це благословенне місто а також і про Вілксів. Довідався він і про те, що Пітер чинбарив, і про те, що Джордж теслярував, і про те, що Гарві проповідує у якійсь секті; ну, одне слово — про все. А тоді й каже:

— А чого ви пішки йшли до пароплава?

— Бо цей орлеанський пароплав дуже великий, і я боявся, що він тут не зупиниться. Коли пароплав сидить глибоко, то він не зупиняється на вимогу. Пароплав із Цінціннаті зупиняється, а цей іде із Сент-Луїса.

— А що, Пітер Вілкс був заможний?

— Ого, ще й який! Він мав і будинки, і землю та ще, кажуть, і грошиків призбирав тисяч зо три-чотири, — заховав їх, чув я, десь у певному місці.

— Коли, ви сказали, він помер?

— Я нічого такого не казав, але помер він учора ввечері.

— Мабуть, завтра й ховатимуть? — Атож, десь опівдні.

— Так, так. Сумна історія. Ну, та всім нам рано чи пізно судилося померти. Ми повинні завжди пам'ятати про смерть і готуватися до неї.

— Звісно, сер, ваша правда. Моя матуся завжди те ж саме казала.

Коли ми наблизилися до пароплава, вантаження вже закінчувалося, і невдовзі він рушив далі. Король не згадував більше про те, щоб сісти на пароплав, і я втратив нагоду покататися. Коли пароплав відчалив, король примусив мене веслувати ще цілу милю, а тоді зійшов на берег у відлюдному місці й сказав:

— Вертайся швиденько назад та привези сюди герцога й нові валізи. А якщо він на тому березі, гайда туди й забери його звідтіля. Скажи йому, щоб якнайкраще прибрався. Ну, швидше, не барись!

Я вже здогадався, що саме він намислив; проте, звісно, нічого не сказав. Коли я вернувся разом із герцогом, ми заховали човна, а тоді вони посідали удвох на колоді, й король розповів герцогові все, що сам почув від того селюка, — все до останнього слівця. Та ще король весь час намагався вимовляти слова, як уроджений англієць; і мушу визнати, це в нього виходило непогано для такого бовдура. Я не можу прикидатися, як він, у мене не вийде, тим-то й пробувати не буду; а він таки добре викозирював, їй-богу! Потім він запитав:

— А як у вас із глухонімотою, Бріджуотере?

Герцог відповів, що про те королеві може голова не боліти: йому не раз доводилося грати глухонімих у театрі. І ми почали чекати на пароплав.

Десь під обідню пору пропливло повз нас два маленькі пароплави, але вони йшли не з верхів'я; нарешті з'явився великий пароплав, і король із герцогом подали йому знак, щоб він зупинився. По нас вислали човна, ми ступили на борт і дізналися, що пароплав цей із Цінціннаті; та коли капітан довідався, що нам треба проїхати лише якихось чотири чи п'ять миль, то аж зайшовся від люті; і він, і його команда почали лаяти нас на всі заставки і заявили, що не причалять анізащо. Але король спокійно на те відказав:

— Якщо джентльмени згодні заплатити по доларові за кожну милю, з умовою, щоб їх узяли на пароплав, а згодом приставили човном на берег, то, сподіваюсь, пароплав не зазнає особливих збитків, чи не так?

Тоді на пароплаві відразу полагіднішали й сказали, що, мовляв, хай буде так, гаразд; а коли ми порівнялися з містечком, то нас відвезли туди човном. Чоловік з двадцятеро цікавих збіглося на берег, побачивши човна, і коли король запитав: «Чи не скаже мені хто з вас, джентльмени, де живе містер Пітер Вілкс?» — вони ззирнулися поміж собою й похитали головами, ніби хотіли сказати: «А що я вам казав?» А тоді один з них відповів королю лагідно та чемно:

— Мені дуже шкода, сер, але ми можемо тільки показати вам, де він жив учора ввечері.

Ніхто й не стямився, як старий дурисвіт похитнувся і впав на того чоловіка, поклав підборіддя йому на плече і ну обливати йому спину рясними слізьми та все примовляти:

— Ой лихо нам, лихо! О брате наш горопашний, нема вже тебе з нами, і ми ніколи тебе не побачимо!.. О, як це тяжко, як тяжко!

Потім він обертається, хлипаючи, до герцога і починає виробляти руками якісь ідіотські знаки, а той раптом упускає додолу валізку та й собі починає ридма ридати. А хай мене чорти візьмуть, якщо ці двоє не найспритніші шахраї на світі! Не бачив я таких, скільки живу.

Усі, що там зібралися, оточили їх, почали співчувати їм, потішали лагідними словами, та потягли на гору їхні валізи, та дозволяли їм виснути на собі й обливати сльозами; вони розповідали королю про останні братові хвилини, а король переповідав усе те герцогові на мигах, і обидва так за тим чинбарем побивалися, наче дванадцятьох апостолів утратили. Та щоб я був негр, коли бачив хоч щось подібне! Аж було соромно відчувати, що й ти належиш до людського роду.

Розділ XXV

Звістка про нашу появу немов на крилах облетіла за дві хвилини ціле місто, і бачили б ви, як звідусіль збігалися люди, — деякі так поспішали, що натягали сюртуки на бігу. Невдовзі нас тісно оточила юрба, і навколо стояв такий тупіт, наче солдати марширують. У вікнах та на дверях було повно люду, й щохвилини з-за паркана хтось питав:

— Це вони?

А хтось із гурту, що йшов за нами, відповідав:

— Авжеж, вони.

Коли ми дійшли до будинку Вілксів, на вулиці перед ним годі вже було протовпитися, а три дівчини стояли на дверях. Мері Джейн справді була руда, та тільки то байдуже, бо виявилося, що вона справжня красуня, а обличчя та очі в неї аж сяяли з радощів, що нарешті дядечки приїхали. Король простяг руки, і Мері Джейн кинулася йому в обійми, а Заяча Губа припала до герцога — ото вже тішилися вони та раділи! Майже всі — в кожному разі жінки — плакали на радощах, дивлячися на цю зворушливу зустріч кревної рідні та милуючись на їхнє щастя.

Далі король торкнув герцога ліктем — я це добре запримітив — і, роздивившися на всі боки, побачив труну, що стояла в кутку на двох стільцях; а тоді він і герцог, обнявши один одного за плечі, а другою рукою тручи собі очі, попрямували повільно й урочисто до неї, і всі шанобливо розступалися, даючи їм дорогу, балачки та гомін припинилися, тільки шелестіло «Ш-ш!», а чоловіки скидали капелюхи й схиляли голови — і враз запанувала така тиша, що було чути, як муха пролетить. А коли негідники підійшли до труни, схилилися над нею й глянули на покійника, то вибухнули таким плачем, що їх, певно, чути було аж у Новому Орлеані; потім, обійнявши один одного за шию й поклавши підборіддя один одному на плечі, хвилин зо три, а може, й чотири заливалися сльозами. Ніколи я не бачив, щоб чоловіки отак ревли! А за ними розрюмсались і всі присутні. Такої зливи сліз і світ не бачив. Потім один став по один бік труни, а другий — по другий, і обидва впали навколішки, поспирали на труну голови та й почали собі під ніс молитви бубоніти. Ну, тут уже всі не витримали й заголосили, а сердешні дівчата давай і собі ридати. Трохи не кожна жінка підходила до тих дівчаток і мовчки цілувала їх урочисто в чоло, клала їм на голову руку, зводила очі до неба, розливаючись слізьми, а тоді, схлипуючи та втираючи хусточкою сльози, відходила набік, щоб звільнити місце іншій. Нічого бридкішого я зроду ще не бачив!

Трохи згодом король звівся на ноги, ступив кілька кроків наперед, погамував сльози та присилував себе виголосити промову, щось сльозливе та несосвітенне — тобто почав варнякати казна-що про те, яке то тяжке випробування, яке горе для них із братом — втратити небіжчика, не застати його серед живих, проїхавши чотири тисячі миль… однак це випробування полегшується дорогим співчуттям та святими сльозами всіх присутніх, і тому він від щирого серця всім дякує і за себе, і за брата, бо неможливо ці почуття у словах вилити, всі слова нікчемні й бездушні… І отак він молов нісенітницю, аж набридло слухати; а тоді проплямкав преблагочесний святий «Амінь» та й ну знову так ревти, наче з нього живцем жили тягнули.

Тільки-но він замовк, як хтось у юрбі почав співати псалом, і всі, хто там був, підхопили його, долучивши й свої голоси до співу, і відразу стало веселіше й легше на душі, як буває тоді, коли тобі пощастить дременути з церкви. Що то за диво — музика! А після такого блягузкання та скиглення вона відсвіжила нас відразу, бо звучала щиро й зворушливо.