Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк - Страница 3

— Але ж батько в нього є? — відказав Том Сойєр.

— Батько-то є, та хіба ж ти його тепер знайдеш! Перш, було, він п'яний вилежувався разом із свиньми в чинбарні, але ось уже більше року минуло, як його ніде не видно.

Порадились вони та й вирішили виключити мене з ватаги, мовляв, кожен хлопець повинен мати рідню чи кого-небудь, щоб його можна було вбити, а ні, то це буде кривда для інших. Ну, що тут удієш? Ніхто нічого не міг придумати. Всі сиділи й мовчали. Я трохи не заплакав; аж раптом надумав: я запропонував їм міс Уотсон — нехай вбивають її. Всі загукали:

— Авжеж, вона годиться! Тепер усе гаразд! Гека можна прийняти!

І кожний із нас уколов собі шпилькою пальця, щоб розписатися кров'ю; я також поставив на папері свій значок.

— Ну, — мовив Бен Роджерс, — а чим же буде займатися наша ватага?

— Нічим, тільки грабуватиме та вбиватиме, — відповів Том.

— А що ж ми будемо грабувати? Будинки, чи худобу, чи…

— Які дурниці! Красти худобу і всяку всячину — то не грабунок, то злодійство, — сказав Том Сойєр. — Ми ж не злодії. Яка нам з того слава! Ми розбійники. Надягнемо маски та й будемо зупиняти диліжанси й карети на великій дорозі, будемо вбивати пасажирів і відбирати в них годинники і гроші.

— А хіба обов'язково треба їх убивати?

— Авжеж, треба! То найкраще. Деякі авторитети думають інакше, але більшість вважає, що краще таки вбивати їх — окрім тих, кого приведемо сюди до печери й триматимемо тут, поки не дадуть викупу.

— Викупу? А що це таке?

— Не знаю. Та тільки так уже ведеться в розбійників. Я вичитав те з книжок, і нам, звичайно, теж треба так робити.

— Як же ми зможемо так робити, коли не знаємо, що воно таке?

— Так хоч і не знаємо, а проте мусимо так робити. Хіба ж я вам не сказав, що про все те написано в книжках? Чи,»гоже, вам хотілося б начхати на книжки й робити так, як заманеться, щоб не було ніякого ладу.

— Еге, добре тобі говорити, Томе Сойєре, а все ж я не доберу, як же вони даватимуть нам викуп, ті бранці, коли ми не тямимо, як воно в біса робиться? А ти сам як гадаєш, що воно таке, га?

— Не знаю я. Треба тримати їх у себе, поки вони дадуть викуп; мабуть, їх слід тримати, поки вони помруть.

— Оце так! Оце я розумію. Чом же ти не сказав того раніше? Ми триматимемо їх у себе, поки вони дадуть викуп, триматимемо аж до смерті; тільки ж доведеться панькатися з ними — годуй їх та пильнуй добре, щоб, бува, не повтікали, хай їм усячина!

— Ну й вигадаєш отаке, Бене Роджерсе! Як же вони зможуть утекти, коли їх пильнуватиме вартовий? Та він же вмить дасть їм залізного бобу з'їсти, тільки-но вони пальцем поворухнуть.

— Вартовий! Добре, нічого казати! Виходить, комусь із нас доведеться сидіти цілу ніч та не спати тільки для того, щоб їх устерегти? То була б уже чистісінька дурість! А чому б нам не взяти добрячої ломаки та не врізати їм того викупу по голові, тільки-но вони ступлять сюди?

— А тому, що в книжках цього не написано — саме через те. Слухай-но, Бене Роджерсе, хочеш ти робити все, як потрібно, чи не хочеш? Чи ти думаєш, що ті люди, які пишуть книжки, не знають, як саме слід чинити? Чи ти думаєш, що можеш їх повчити? Покинь, хлопче! Ні, сер, ми вже будемо викупати їх так, як то годиться.

— Ну, й добре. Я згодний на все; тільки ж мені здається, що той звичай якийсь дурнячий… Скажи-но, а жінок ми теж будемо убивати?

— Ех, Бене Роджерсе, коли б я був такий невіглас, як ти, я б уже краще помовчав. Убивати жінок? Ну й чого ж то їх убивати! Адже ж у жодній книжці не знайдеш такого. Жінок мають приводити сюди до печери й поводитися з ними якнайчемніше; не встигнеш огледітися, як вони в тебе закохаються й самі не схочуть повертатися додому.

— Гаразд, коли так, то я згодний, та тільки все те ні до чого. Скоро в нашу печеру напхається така сила-силенна жінок та всякого люду, який чекатиме на викуп, що в ній не лишиться місця для самих розбійників. А втім, шквар далі, я більше не маю що казати.

Маленький Томмі Барнс на ту пору вже заснув і, коли ми його розбуркали, перелякався, розрюмсався, почав проситися додому, до своєї мами, і сказав, що йому вже перехотілося приставати до розбійницької ватаги.

Усі давай із нього глузувати й дражнити його ревою, а він розізлився і погрозив, що зараз же піде та й викаже всі наші таємниці. Але Том дав йому п'ять центів, щоб він утихомирився, і сказав, що зараз ми всі підемо додому, а на тім тижні зберемося і тоді вже обов'язково когось пограбуємо і вб'ємо.

Вен Роджерс пояснив, що він не може часто втікати з дому, хіба що тільки по неділях, то чи не можна б розпочати грабування з найближчої неділі; але всі хлопці вирішили, що гріх братися до такого діла в неділю, тож нема про що й балакати. Ми вмовилися зустрітися і якнайшвидше призначити день нашого першого нападу; потім обрали Тома Сойєра на отамана ватаги, а Джо Гарпера — на помічника та й подалися додому.

Я виліз на дах комори, а звідтіль пробрався вікном до себе, коли вже почало розвиднятися. Моє нове вбрання було геть позакапуване свічкою та вимащене глиною, а сам я втомився, як зацькований пес.

Розділ III

Ех, та й перепало ж мені ранком від старої міс Уотсон за попсований одяг! А от удова — та зовсім не лаялася, тільки повідчищала глину й свічковий лій і була така сумна, що я вирішив поводитися бодай деякий час краще, якщо зможу. Потім міс Уотсон повела мене в комірчину й почала молитися, та нічогісінько з-того не вийшло. Вона звеліла мені молитися щодня, мовляв, чого б я не попросив, те мені й пошлеться. Я хоч і силкувався, та де там! Одного разу я роздобув собі вудочку, але без гачків. А на біса вона мені без гачків здалася! Разів зо три, а може, й чотири вимолював я гачки, але нічого не вийшло. Тоді попросив я міс Уотсон помолитися замість мене, а вона обізвала мене дурнем і навіть не сказала за що. А сам я ніяк не міг збагнути, в чому ж річ.

Якось сидів я довго в лісі, все думав та й думав про те. Кажу собі: якщо людина може вимолити все, що їй заманеться, то чому ж диякон Уїнн не поверне молитвами тих грошей, що він їх утратив на свинині? Чому вдова не може повернути собі молитвами своєї срібної табакерки, що її в неї поцупили? Чому міс Уотсон не помолиться, щоб їй потовщати? Ні, кажу я сам собі, щось воно не клеїться. Пішов я й спитався в удови, що воно й до чого, а та й каже, що молитвами можна виблагати лише «духовні дарунки». Того вже я ніяк не міг розшолопати, а вона мені пояснила: мовляв, я мушу допомагати іншим, і робити для них усе, що можу, й піклуватися про них повсякчас, і ніколи не думати про себе. Отож, виходить, я мав піклуватися й про міс Уотсон. Я подався до лісу і довго міркував там над її словами, але ж ніяк не міг уторопати, яка з того» користь, — хіба що для інших людей; а вкінці я вирішив, що не варто морочити собі голову над тим, — що буде, те й буде! Інколи вдова сама заходжувалася коло мене й починала розповідати про волю божу, та так, що мені просто слина з рота котилася; а наступного дня міс Уотсон знову співає своєї і знову збиває мене з пантелику. Думав я, думав та й зрозумів нарешті, що, мабуть, існує два боги: із удовиним богом бідолаха грішник ще якось поладнає, а от як упіймається у лабети бога міс Уотсон, то тут добра не жди. Обміркувавши все те гарненько, вирішив я віддатися вдовиному богові, якщо він мене потребуватиме; а проте я ніяк не міг збагнути, яка йому з мене користь, коли я анічогісінько не знаю, поводжуся кепсько, та ще й простацького роду.

Батька мого в наших краях ніхто не бачив уже понад рік, і я був спокійний; я не мав і найменшого бажання його бачити. В нього була погана звичка частувати мене товчениками, тільки-но я навертався йому на очі, коли він був тверезий; хоч я здебільшого тікав від нього до лісу, як він з'являвся десь поблизу. А це недавно його витягли з річки, миль за дванадцять вище нашого містечка, — так гомоніли люди. В кожному разі, вирішили, що то саме він: утопленик на зріст був такий, як мій батько, одягнений у якесь лахміття і волосся мав довжелезне — все те дуже його нагадувало; але обличчя ніяк не можна було розпізнати: він так довго пробув у воді, що воно й на обличчя вже не скидалося. Кажуть, він плив за водою горілиць. Його виловили з річки й поховали тут-таки, на березі. Та недовго я втішався, бо пригадав собі одну прикмету. Я добре знав, що утопленик-чоловік має плисти не горілиць, а лицем донизу. Тож я й здогадався, що то був зовсім не батько, а якась жінка в чоловічому одязі. І я знову став побоюватись. Я знав напевне, що старий незабаром з'явиться в наших краях, а мені аж ніяк не хотілося цього.