Пригоди Тома Сойєра - Твен Марк - Страница 45

Побачивши таку силу грошей, усі затамували дух. З хвилину ніхто й слова вимовити не міг. І раптом усі заговорили, вимагаючи пояснень. Том охоче погодився. Оповідання його було довге, але дуже захоплююче. Ніхто не наважувався перебити його. Всі слухали як зачаровані. Коли він закінчив, містер Джоне сказав:

— Я думав, що приготував для публіки хороший сюрприз, але я сам визнаю, що порівняно з цим мій сюрприз нічого не варта дрібниця.

Полічили гроші. Їх виявилося трохи більше за двадцять тисяч доларів. Такої суми ніхто з присутніх досі враз не бачив, хоч тут було багато осіб, маєтність яких коштувала далеко дорожче.

Розділ тридцять п'ятий

ЗВОРОТНА СТОРОНА БАГАТСТВА

Читач може легке зрозуміти, що несподіване збагачення Тома й Гека викликало цілий переполох у вбогому містечку Санкт-Петербурзі. Така величезна сума грошей, та ще золотом, здавалася майже неймовірною. Про знахідку стільки говорили, з неї так дивувалися, що багато жителів просто-таки з глузду з'їхали. Кожний «зачарований» будинок у Санкт-Петербурзі й навколишніх селах було розібрано по деревині, дошка за дошкою. В кожному такому домі розколупували фундамент, шукаючи схованих скарбів. І робили це не хлопці, а дорослі чоловіки, люди солідні, зовсім не мрійники. Де б не з'являлися Том і Гек, їх шанували, вихваляли, милувалися з них. Хлопці не могли пригадати, щоб раніше їхні слова мали хоч якусь вагу, але тепер кожне їхнє словечко підхоплювали й повторяли на всі лади, як премудрість. В кожному їхньому вчинкові бачили щось особливе. Вони ніби втратили здатність діяти і говорити як звичайні хлопчики. Більше того, в їхньому минулому житті знайдено було такі особливості, які ясно показували, що вони були незвичайні діти. Місцева газетка надрукувала їхні біографії.

Вдова Дуглас віддала Гекові гроші в банк під шість відсотків річних, а суддя Течер, на просьбу тітки Поллі, зробив те саме з Томовими грошима. Кожен хлопець мав тепер просто-таки величезний прибуток: по долару щодня і навіть у неділю — півдолара, рівно стільки, скільки отримував священик, вірніше — скільки йому було обіцяно, бо насправді йому ніколи не вдавалось зібрати цю суму з своїх парафіян. У ті добрі старі часи харч і квартира для хлопчика коштували всього лише долар з чвертю за цілий тиждень, включаючи витрати на навчання, одяг і на баню.

Суддя Течер був дуже високої думки про Тома. Він казав, що звичайний хлопець ніколи не міг би вивести його дочку з печери. Коли Беккі розповіла батькові по секрету, як Том урятував її від різки, прийнявши на себе її провину, суддя був дуже зворушений. А коли Беккі стала просити, щоб батько не судив його суворо за жахливу брехню, завдяки якій відшмагали його, а не її, суддя схвильовано заявив, що то була самовіддана, благородна, великодушна брехня, яка гідна того, щоб високо підняти свою голову й крокувати плече в плече з прославленою правдою Георга Вашінгтона — тією правдою, яку він сказав про сокиру[19].

Беккі здавалося, що її батько ніколи не був таким гордовитим і серйозним, як тоді, коли він, ходячи по кімнаті, тупнув ногою і промовив ці чудові слова. Вона відразу ж побігла розповісти про це Томові.

Суддя Течер сподівався, що з Тома буде колись або великий юрист, або великий полководець. Він обіцяв подбати, щоб Тома прийняли до Національної військової академії, а після того — до найкращої юридичної школи в країні, це для того, щоб Том підготувався до будь-якої з цих двох професій, а може й до обох відразу.

Багатство Гека Фінна і опіка над ним вдови Дуглас ввели його у багаті кола, вірніше, втягли, втиснули силоміць, і його страждання були майже нестерпні. Вдовині слуги умивали його, чистили йому одяг, причісували його гребінцем і щіткою, щоночі клали його спати на огидно чисті простирала, де не було жодної брудної плями, яку він міг би притиснути до свого серця, як давнього друга. Він мусив їсти виделкою і ножем, мусив користуватися серветками, тарілками, чайними чашками, мусив учитися по книзі, мусив ходити до церкви, мусив розмовляти так добростойно і чемно, що слова втратили всякий смак для нього; куди б він не повертався, кайдани і пута цивілізації зв'язували йому руки й ноги.

Три тижні він мужньо терпів ці муки, нарешті не витримав і одного чудового дня зник. Дві доби вдова у великій тривозі шукала його повсюди. Його шукали в усіх закутках, нишпорили в річці, думаючи знайти там його тіло. Нарешті на третій день уранці Том Сойєр догадався заглянути в порожні діжки за старою різницею, і в одній з них він знайшов утікача. Гек щойно проснувся, поснідав украденими десь недоїдками і лежав тепер, з насолодою покурюючи люльку. Він був невмиваний, незачесаний, одягнений у те саме старе дрантя, що так прикрашало його в дні, коли він був ще вільний і щасливий. Том витягнув його, розповів, скільки тривог і турбот завдав він усім, і переконував йти додому. Обличчя Гека відразу втратило вираз спокійного щастя. Він зажурився і мовив:

— І не кажи про це, Томе! Я спробував, але нічого не виходить. Томе. Це не для мене… Я не звик до цього. Вдова добра, ласкава, але терпіти я не можу їхніх порядків! Вона змушує мене щоранку вставати в певний час; хоч-не-хоч, іди вмиватися; потім розчісують мене — аж тріщить. Вона нізащо не дозволяє мені спати в дровнику. А цей клятий одяг! Він мене душить, Томе. Та крізь нього, мабуть, і повітря не проходить, і такий він — чорт би його взяв! — гарненький, що в ньому ні сісти на землю, ні лягти, ні повалятися де хочеш. З погребів я не з'їжджав уже, здається, цілі роки! Та ще ходи до церкви, сиди там і ляпай вухами, — ненавиджу нудні проповіді, — навіть мух там не можна ловити, ні гумки пожувати. А в неділю носи черевики, а скидати їх не смій. Вдова і їсть за дзвоником, і спати лягає за дзвоником, і встає за дзвоником, — у всьому такі жахливі порядки, що ніяка людина не витримає.

— Але ж усі так роблять, Геку!

— Ох, Томе, це мені байдуже! Я не всі, мені цього не витримати. Аж моторошно стає, коли тебе так зв'язують. Та й їжу здобути там занадто легко — аж не цікаво їсти. Захочеться рибу ловити — проси дозволу; поплавати — проси дозволу. Хай йому грець! — на все проси дозволу. Та мусиш іще висловлюватися так ввічливо, що й говорити пропадає охота. Коли б я не тікав іноді на горище і не лаявся там як слід, щоб відвести душу, я помер би, Томе. Вдова не дозволяє курити, не дозволяє кричати, не дозволяє позіхати, потягуватися, чухатися.

Потім він викрикнув з особливим роздратуванням і гнівом:

— І весь час вона молиться, Томе! Молиться, — щоб їй ласки не було! — з ранку до вечора. Ніколи я не бачив такої жінки!.. Я мусив був утекти від неї… Їй-богу, мусив. А тут іще скоро відкривають школу, і мені треба було б ходити туди, а цього я вже не витримав би! Слухай, Томе, бути багатим не так уже добре. Багатство — це сум і турботи, сум і турботи. Тільки й думаєш, як би швидше здохнути. А оце дрантя — воно мені до душі, і оця діжка — до душі. Я вже ніколи їх більше не покину. Томе, ніколи б не мав я такого клопоту, коли б не ці кляті гроші. Візьми ти, будь ласка, мою частку собі і користуйся нею, як хочеш, а мені давай іноді десять центів… але не часто, бо, на мою думку, тільки те й приємно, що дається важко. А ти за це піди й попроси вдову, щоб вона лишила мене на волі.

— О Геку, ти знаєш, що я не можу зробити так… Це було б нечесно… А до того, коли ти ще трохи потерпиш, — от побачиш сам, — тобі це життя сподобається.

— Сподобається? Чи сподобається мені сидіти на гарячій печі, коли я на ній посиджу довгенько!.. Ні, Томе, я не хочу бути багатим, не хочу жити в їхніх чортових і задушливих будинках. Я люблю цей ліс, цю річку, ці порожні діжки, — я вже від них нікуди не піду. Та хай йому грець! Тільки ми дістали рушниці й маємо печеру й усе, щоб стати розбійниками, як тут з'являються оці чортові гроші і все псують!