Пригоди Тома Сойєра - Твен Марк - Страница 28

Том дістав свою порцію різок і повернувся на місце, не почуваючи особливої образи. Він подумав, що, може, й справді як-небудь ненароком, граючись з товаришами, він перекинув чорнильницю на книжку. А заперечував він свою провину тільки для форми і за звичаєм, і тільки з принципу заявляв про свою правоту.

Минула ціла година. Учитель сидів на троні і куняв. Від гудіння учнів, що зубрили уроки, навіть повітря стало якесь сонне. Містер Доббінс випростався, позіхнув, відімкнув шухляду і нерішуче потягся за книжкою, ніби не знаючи, чи взяти її, чи залишити в столі. Більшість учнів дивилася на це байдуже, але двоє з них напружено стежили за кожним рухом учителя. Деякий час містер Доббінс крутив книжку в руках, потім поклав її перед собою і вмостився зручніше в кріслі, готуючись читати.

Том глянув на Беккі. Боже! Який у неї був жалюгідний, безпорадний вигляд! Ніби в кроля, що на нього мисливець націлився з рушниці. Том миттю забув свою сварку з нею. Швидше на допомогу! Треба зараз же щось зробити, зараз же, не гаючи ні хвилини! Але сама неминучість лиха заважала йому щось зметикувати. Нарешті майнула блискуча думка: він підбіжить, схопить книжку, вискочить у двері і накиває п'ятами. Але він трохи завагався і прогадав слушний момент: учитель розгорнув книжку. Коли б можна було вернути цю мить! «Занадто пізно, тепер для Беккі нема порятунку!» — сказав собі Том.

Ще хвилина — і вчитель перебіг поглядом по класу. Всі очі опустилися: було в погляді вчителя щось таке, що навіть невинні затремтіли від страху. Настала пауза, протягом якої можна було полічити до десяти. Учитель дедалі Ставав лютішим. Нарешті він заговорив:

— Хто роздер цю книжку?

Анітелень. У класі така тиша, що можна було б почути, як упала шпилька. Всі мовчали.

Учитель вдивлявся по черзі в кожне обличчя, шукаючи винного.

— Бенджамене Роджерсе, ти роздер цю книжку?

Заперечення. І знову тиша.

— Джозефе Гарлере, ти?

Знову заперечення. Тривога Тома дедалі зростала. Ці запитання й відповіді були для нього повільними тортурами. Учитель допитав хлопчиків, подумав трохи і звернувся до дівчаток:

— Еммі Лоренс?

Та заперечливо похитала головою.

— Грессі Міллер?

Те саме.

— Сузанно Гарпер, це ти зробила?

Ні, не вона. Тепер черга дійшла до Беккі Течер. Том тремтить з голови до ніг: становище здається йому безнадійним.

— Ребекко Течер! (Том глянув на її обличчя: воно пополотніло з переляку). Чи не ти роздерла… ні, глянь мені в очі… (вона благально підняла руки). Ти роздерла цю книжку?

Блискавкою майнула в голові у Тома раптова думка. Він скочив на ноги й гукнув:

— Це зробив я!

Вся школа втупилась очима в божевільного, що зробив такий неймовірний вчинок. Том постояв хвилинку, аби зібрати свої розгублені думки, і пішов у той куток, де на нього чекала кара. Здивовання і вдячність, які сяяли в очах бідолашної Беккі, нагородили б його й за сотню ударів. Захоплений величчю власного подвигу, він без єдиного крику витримав нещадну кару і так само байдуже сприйняв додаткове покарання — наказ залишитися в школі на дві години після уроків. Він знав, хто чекатиме його на подвір'ї, коли його випустять з ув'язнення, і воно не здавалось йому великим лихом.

Цього вечора Том, ідучи спати, старанно і довго обмірковував, як він помститься Альфредові Темплю; бо, соромлячись і каючись у своїй провині, Беккі розповіла йому все, — не приховала і своєї жахливої зради.

Але навіть жадоба помсти скоро поступилася місцем перед приємнішими мріями, і він, засинаючи, все ще чув останні слова Беккі:

— Томе, як міг ти бути таким великодушним!

Розділ двадцять перший

ПОЗОЛОЧЕНА ЛИСИНА

Наближалися канікули. Учитель, завжди суворий, став ще суворішим і вимогливішим, бо хотів, щоб школа відзначилась на іспитах, його палиця і лінійка тепер рідко лежали без діла, — принаймні в молодших класах. Тільки юнаків і дівчаток років вісімнадцяти-двадцяти було звільнено від тілесних покарань. А бив містер Доббінс боляче, бо хоча він і ховав під перукою велику блискучу лисину, але до старості йому було далеко, і м'язи в нього були здорові. Що більше наближався великий день, то виразніше виявлялася вся прихована в ньому схильність до катувань, йому, здавалося, було приємно карати за найнікчемніші провини. Чи ж не дивно, що бідолашні малюки вдень терпіли страх і біль, а вночі будували плани жорстокої помсти. Вони не пропускали випадку зробити якусь дрібну капость учителеві. Але сили були нерівні, і він увесь час брав над ними гору. За кожною вдалою помстою школярів ішла слідом така грізна і жахлива кара, що хлопці завжди покидали поле бою з великими втратами. Нарешті вони влаштували змову і придумали план, що обіцяв їм блискучу перемогу. Вони поділилися таємницею з сином маляра, що малював вивіски, і умовили його допомогти їм. Той дуже зрадів, і воно не дивно: учитель харчувався в будинку його батька, і в хлопця було досить причин ненавидіти лихого педагога. Як на те, дружина вчителя збиралася за кілька днів поїхати до знайомих на село, отже, ніщо не могло перешкодити задуманій помсті. Перед усякою великою подією вчитель любив підкріпитися вином, і син маляра обіцяв товаришам, що напередодні іспитів, як тільки той вип'є й засне в своєму кріслі, він «зробить усю цю штуку», а потім розбудить його й відведе до школи.

Але ось настав цей урочистий день. О восьмій годині вечора будинок школи було яскраво освітлено і прикрашено вінками, квітами й гірляндами з листя. Учитель сидів, як на троні, у великому кріслі, на високому помості. Далі стояла чорна дошка. Було видно, що він добре випив. Три ряди лав з кожного боку і шість рядів посередині займали урядові особи містечка та батьки учнів. Ліворуч, за лавами дорослих, на широкій тимчасовій платформі сиділи школярі, які мали відповідати на іспиті: ряди хлопчиків, так чисто вмитих і пишно одягнених, що вони почували себе ніби зв'язаними; ряди незграбних підлітків; білосніжні ряди дівчаток і дорослих панночок, убраних у батист і серпанок, які, очевидно, ні на хвилину не забували про свої голі руки, про надягнуті на них бабусині цяцьки, про рожеві й блакитні банти й квіти на голові. Решту місць займали школярі, які не брали участі в іспитах.

Почалося з того, що встало якесь пахолятко і несміливо продекламувало:

і так далі, супроводячи декламацію вимушеними, незграбними жестами, ніби машина, в якій щось попсувалося. Але так-сяк воно щасливо допхалося до кінця, його щедро нагородили оплесками, і воно, незграбно вклонившися, зійшло зі сцени.

Збентежена маленька дівчинка пролепетала: «Було ягня у Мері» тощо, зробила жалюгідний реверанс, дістала свою порцію оплесків і червона від щастя сіла на місце.

Потім дуже впевнено на естраду вийшов Том Сойєр і, люто підвищуючи голос і несамовито жестикулюючи, почав декламувати старе, але невмируще: «Дайте мені волю або дайте мені смерть!» Та, дійшовши до половини, він запнувся, його охопив переляк; ноги в нього тремтіли, горло щось стискало, він не міг вимовити ні слова. Щоправда, слухачі, очевидно, симпатизували йому, але ж вони мовчали, і ця мовчанка пригнічувала Тома ще більше, ніж навіть їхнє співчуття. Учитель нахмурився, і це зовсім погубило хлопця. Том ще трохи поборсався і, зовсім збентежений, зійшов з естради. Були слабкі спроби підтримати його оплесками, але оплески одразу ж завмерли.

Далі йшли: «На кораблі стояв юнак», «Ассірійці вирушили» та інші перлини декламації. Потім були вправи з читання і з граматики. Жалюгідний латинський клас з честю продекламував свої добре визубрені фрази. Далі юні леді повинні були особисто читати свої власні твори. Це було окрасою програми. Кожна по черзі ставала на край платформи, прокашлювалась, підносила до очей свій рукопис, перев'язаний гарненькою стрічкою, і починала читати, старанно стежачи за «виразністю» та за розділовими знаками. Теми творів були ті самі, які в подібних випадках розробляли матері, бабусі й прабабусі цих дівчат і взагалі всі предки жіночого роду аж до хрестових походів: «Дружба», «Спогади про минуле», «Казкова країна», «Переваги освіти», «Меланхолія», «Любов до батьків», «Страждання серця» і т. д. і т. п.