Пригоди Тома Сойєра - Твен Марк - Страница 21

Хлопці наловили риби, зварили вечерю і з'їли її, а потім почали міркувати, що тепер говорять і думають про них у містечку; при цьому вони малювали собі такі картини загального горя, на які їм дуже приємно було дивитися. Та коли вечірня тінь оповила їх, вони помалу перестали розмовляти й сиділи, журно дивлячись на вогонь, а думки їх, очевидно, блукали далеко. Недавній запал їх вгамувався, і Том та Джо не могли не пригадати деяких близьких їм людей, яким навряд чи було дуже весело від цієї забавки. З'явилися деякі сумніви. У обох було на душі неспокійно, обидва відчули себе нещасними і кілька разів мимоволі зітхали. Джо навіть насмілився спитати у товаришів, як вони поставляться до думки вернутись у цивілізований світ, — звичайно, не зараз, а…

Том почав над ним збиткуватися. Гек, як людина бездомна, при єднався до Тома, і бідолашний Джо поспішив з'ясувати, що це він пожартував. Джо був радий, коли йому простили, залишивши на ньому тільки легку тінь підозри, ніби він малодушно нудьгує за домівкою. Цього разу бунт був придушений на самому початку.

Стемніло. Гек почав куняти і нарешті захропів; за ним і Джо. Том деякий час лежав нерухомо, спираючись на лікоть і пильно вдивляючися в обличчя товаришів. Потім він обережно став навколішки і почав шукати чогось у траві при непевному світлі вогнища. Він знайшов кілька великих шматків білої кори платана і вибрав з них два підходящих. Потім, стоячи на колінах біля вогнища, так-сяк нашкрябав на кожному шматку кілька рядків своєю «червоною охрою». Один із них він згорнув трубкою і сховав у кишеню, а другий — у бриль Джо, трохи відсунувши бриль од власника. Крім того, Том поклав у бриль кілька речей, дуже цінних для кожного школяра, в тому числі грудку крейди, гумку, три гачки для риби і одну кульку, відому під назвою «справжнього кришталю». Потім обережно, навшпиньках став пробиратися між деревами. Коли ж побачив, що товариші досить далеко і не можуть почути його кроків, він прожогом кинувся до берега.

Розділ п'ятнадцятий

ТОМ НИШКОМ ВІДВІДУЄ ДОМІВКУ

За кілька хвилин Том уже йшов бродом, простуючи до іллінойського берега. Перш ніж вода дійшла до пояса, він пройшов уже півдороги, але далі течія заважала йому йти бродом, і Том сміливо поплив; до протилежного берега лишалася якась сотня кроків. Він плив проти течії навскіс, але його зносило вниз значно швидше, ніж він сподівався. Проте він нарешті досяг берега і поплив уздовж нього, відшукав придатне низьке місце, вийшов з води. Помацавши кишеню куртки, він переконався, що кора ціла, і пішов далі прибережним лісом. З його одягу струмила вода. Уже десь о десятій годині він вийшов з лісу на відкрите місце навпроти містечка і побачив, що біля високого берега під деревами стояв пароплав. Все було тихо під світлом зірок. Том нечутно спустився з кручі, напружено дивлячися довкола, стрибнув у воду, проплив кілька кроків і вліз у човен, що був прив'язаний до корми пароплава. Він ліг на дно човна під лаву і, причаївшись, чекав, що буде.

Нарешті пролунав надтріснутий дзвін, і чийсь голос скомандував: «Відчалюй!» За хвилину ніс човна підкинуло на хвилі, яку підняв своїм колесом пароплав, і подорож почалася. Том був щасливий, бо знав, що це сьогодні — останній рейс. Минуло п'ятнадцять-двадцять жахливо довгих хвилин. Колеса пароплава зупинилися. Том виліз із човна і в темряві поплив до берега. Щоб не натрапити на випадкових перехожих, він вийшов на берег кроків на п'ятдесят нижче, ніж було йому треба. Тут він зараз же кинувся бігти, вибираючи найбезлюдніші вулиці, і незабаром опинився біля тітчиного паркану на задвірках. Він переліз через паркан і глянув у вікно її кімнати, бо там видно було світло. У кімнаті сиділи: тітка Поллі, Сід, Мері й мати Джо Гарпера і про щось гомоніли. Сиділи вони біля ліжка, а ліжко було між ними й дверима. Том підійшов до дверей і почав обережно піднімати клямку; потім легенько штовхнув двері; вони рипнули; він натискував далі, здригаючися щоразу, коли чувся скрип; нарешті йому здалося, що він може проповзти навколішки в щілину; він просунув голову і поповз.

— Чого це свічка миготить? — сказала тітка Поллі (Том поповз швидше). — Мабуть, двері розчинені. Ну, звичайно. Від недавна тут творяться всякі дивні речі. Піди, зачини двері, Сіде!

Том саме вчасно гайнув під ліжко. Він полежав там, відсапуючись, а потім підповз так близько, що міг би торкнутися тітчиної ноги.

— Отже, я кажу, — вела далі тітка Поллі, — що він не був поганий, а тільки пустун. Пустун, шибайголова, знаєте. Він був винний не більше, ніж те лоша. А зла він ніколи нікому не хотів. І серце в нього було добре.

І вона заплакала.

— І мій Джо був такий самий: пустує, дуріє, наче в ньому тисяча бісенят, а добрий, лагідний, краще й не треба! Господи, прости мені, грішній. Як подумаю тільки, що я його відшмагала за вершки, а сама й забула, що я ж сама ті вершки вилила, бо вони скисли… Тільки подумати, що ніколи більше не побачу його тут, на цьому світі, ніколи, ніколи, ніколи! Бідна моя скривджена дитинко!

І місіс Гарпер заридала так, ніби серце в неї от-от порветься.

— Я сподіваюсь, що Томові тепер добре на небі, — сказав Сід. — Але, коли б він трохи краще поводився… тут, на землі…

— Сіде! (Том відчув, як запалали тітчині очі, хоч і не міг цього бачити). Не смій говорити погано про мого Тома, коли його нема серед живих. Хай судить його бог, а ти не чіпай. Ох, місіс Гарпер, вже й не знаю, як я це переживу. Просто не можу уявити собі, що він уже мертвий! Він завжди був для мене втіхою, хоч і часто мучив моє старе серце.

— Бог дав, бог і взяв. Нехай благословенне буде ім'я господнє. Але це так тяжко, так тяжко! Ще минулої суботи мій Джо підходить до мене та як бабахне з іграшкового пістолета під самим моїм носом, а я тієї ж хвилини так його вдарила, що він упав додолу. Не знала я тоді, що він скоро… Ох, коли б я знала, я б тоді розцілувала й благословила його.

— Так, так, так! Я чудово розумію ваші почуття, місіс Гарпер, чудово розумію. Не далі як учора перед обідом мій Том узяв і напоїв кота «болевгамовувачем». Кіт так гасав, що мало не перекинув весь дім. І я, прости мені, господи, стукнула Тома по голові наперстком. Бідний мій хлопчик, бідний померлий хлопчик! Та вже тепер скінчилися всі його муки. І останні його слова, що я почула від нього, були словами докору…

Але ці спогади були занадто тяжкі для старенької, і вона гірко заплакала. Том теж хлипнув і раз і другий — більше від жалю до самого себе. Він чув, як плакала Мері, час од часу згадуючи його ласкавим словом. І зрештою він запишався: ніколи не думав, що він такий чудовий хлопець. Та тітчине горе дуже зворушило його; йому хотілося вилізти з-під ліжка і порадувати її, кинувшись їй в обійми. Такі театральні ефекти були йому завжди до смаку. Але він все-таки утримався від спокуси і лежав смирно, прислухаючись до розмов. З окремих речень він довідався, як пояснюють собі їхнє зникнення: спочатку думали, що вони потонули, купаючись, потім згадали, що нема плота; далі хтось із хлопців пригадав, що Том і Джо обіцяли незабаром чимсь здивувати все містечко. Тоді місцеві мудрії, розміркувавши, надумали, що хлопці попливли плотом і незабаром знайдуться у найближчому містечку. Але після обіду пліт знайшли біля берега за п'ять-шість миль нижче містечка, і всі сподіванки зникли. Хлопці напевне потонули, бо інакше до ночі, коли не раніше, голод пригнав би їх додому. А тіла їх не знайшли тільки тому, що катастрофа, як гадали, сталася посередині річки, — інакше хлопці дісталися б до берега, бо плавали всі троє прекрасно. Сьогодні середа. Якщо до неділі тіл не знайдуть, значить, ніякої надії вже нема, і панахида по хлопцях відбудеться у неділю вранці. Том затремтів.

Місіс Гарпер, схлипуючи, попрощалася з усіма і пішла була до дверей. Але тут обидві осиротілі жінки під впливом раптового пориву кинулись одна одній в обійми і, перше ніж розійтися, поплакали всмак. Тітка Поллі дуже ніжно поцілувала на ніч Сіда й Мері. Сід хлипнув, а Мері пішла вся в сльозах.