Пригоди Тома Сойєра - Твен Марк - Страница 2

— Я можу тебе відлупцювати.

— Ну, спробуй!

— Ну що ж. і відлупцюю!

— Не можеш, куди тобі!

— Ні, можу.

— Ні, не можеш.

— Можу!

— Не можеш!

Зловісна мовчанка.

— А як тебе звуть? — спитав нарешті Том.

— Не твоє діло.

— Ось я покажу тобі, яке моє діло!

— Ну, покажи. Чого ж не покажеш?

— Скажи ще два слова, і покажу.

— Два слова! Два слова! Два слова! Ось тобі. Ну?

— Ач який хвацький! Та коли б я захотів, то відлупцював би тебе одною рукою. Праву прив'язав би за спину, а лівою відлупцював.

— Чому ж ти не відлупцюєш? Ти ж кажеш, що можеш.

— І відлупцюю, якщо ти чіплятимешся до мене.

— Ой-ой-ой! Бачили ми таких!

— Думаєш, як вичепурився, то вже й персона! А бриля якого начепив.

— А ти спробуй збити його! Ось тоді й побачиш, що то за бриль.

— Брешеш!

— Сам ти брешеш!

— Ти тільки ляпати язиком здатний!

— Годі, забирайся геть!

— Ну, ти, слухай: якщо не вгамуєшся, я відірву тобі голову!

— Невже? Одірвеш! Ой! Ой! Ой!

— Таки відірву.

— Чого ж ти чекаєш? Чому ти все нахваляєшся, а нічого не робиш? Значить, боїшся?

— Не боюсь.

— Ні, боїшся!

— Ні, не боюсь!

— Ні, боїшся!

Знову мовчанка. Хлопці зміряли один одного очима і зробили ще одне коло.

Нарешті вони стали плече в плече.

— Іди геть! — каже Том.

— Сам іди геть.

— Не хочу.

— I я не хочу.

Так стоять вони один проти одного, виставивши ноги вперед під тим самим кутом. З ненавистю дивлячись один на одного, вони починають щосили штовхатись. Але ніхто не міг перемогти. Спітнівши і втомившися, вони перепочили, хоча кожний залишався насторожі.

Том сказав:

— Ти боягуз і цуценя. Ось я скажу моєму старшому братові — він одним мізинцем відлупцює тебе. Я йому скажу, він одлупцює.

— Чхав я на твого старшого брата. У мене в самого є брат, ще старший. Він може перекинути твого он через той паркан. (Обидва брати вигадка).

— Брехня!

— Можеш собі казати що завгодно.

Том провів великим пальцем ноги риску в пилюці і сказав:

— Спробуй-но переступити через оцю риску, і я тебе відлупцюю так, що ти з місця не встанеш. Кожен, хто насмілиться це зробити, скуштує кулака.

Чужий хлопець швидко переступив межу і сказав:

— Ну, побачимо, як ти відлупцюєш мене.

— Не лізь! Кажу тобі: краще не лізь!

— Але ж ти нахвалявся, що поб'єш мене. Чого ж не б'єш?

— А ти думаєш — не поб'ю? За два центи поб'ю.

Чужий хлопець витяг із кишені дві мідні монети і, глузуючи, простяг їх Томові.

Том вибив їх з долоні на землю.

Ще мить — і обидва хлопці качалися в пилюці, зчепившись, наче два коти. Вони рвали один одному волосся та одяг, розбивали й дряпали один одному носи, вкриваючи себе курявою та славою. Нарешті з диму битви виринає постать Тома, який сидить верхи на чужому хлопцеві і гатить його кулаками.

— Кажи «більше не буду!» — вимагає він.

Але хлопець тільки пручається і плаче — більше від злості.

— Кажи «більше не буду»! — І Том знову його гамселить.

Нарешті чужий хлопець видушує з себе: «Більше не буду», і Том відпускає його, кажучи:

— Це тобі наука. Іншим разом знатимеш, до кого чіплятися.

Чужий хлопець пішов геть, обтрушуючи пил з костюма, схлипуючи, сопучи, час од часу обертаючись, похитуючи головою і загрожуючи, що він помститься Томові «наступного разу, коли спіймає його». Том відповідав сміхом і, сповнений гордості, подався додому. Але тільки-но він обернувся спиною до чужого хлопця, як той схопив каменюку, жбурнув її і, попавши Томові між лопатки, кинувся тікати, як антилопа. Том переслідував зрадника до самого його дому і таким чином довідався, де той живе. Постояв трохи біля хвіртки, викликаючи ворога на бій, але ворог тільки викривлявся у вікні, а вийти не схотів. Нарешті з'явилася мати ворога, назвала Тома поганим, зіпсованим, грубим, хлопчиськом і веліла йти геть. Він пішов геть, але сказав, що бродитиме поблизу і підстереже її синочка.

Додому він повернувся пізно і, влізши обережно у вікно, опинився в засідці: перед ним стояла тітка. Коли вона побачила, що сталося з Томовими курткою й штаньми, її рішучість перетворити його свято в каторжну роботу стала твердою, як алмаз.

Розділ другий

ЧУДОВИЙ МАЛЯР

Настала субота. Ранок видався ясний і свіжий. Життя вирувало. Кожне серце співало і, якщо серце було молодим, то з уст проривалася пісня. Кожне лице всміхалося, кожен йшов веселою ходою. Акації цвіли, наповнюючи ароматом повітря.

Кардіфська гора, що височіла над містом, зазеленіла; на відстані вона здавалася чудовою, привабливою країною, повною миру і спокою.

Том вийшов на вулицю з відром вапна і з довгою щіткою. Він поглянув на паркан, і відразу навколишня природа стала похмурою, глибокий смуток оповив його душу. Тридцять ярдів[2] дерев'яного паркану в дев'ять футів заввишки! Життя здалося йому безглуздям, і існування — важким тягарем. Зітхаючи, він умочив щітку в вапно і провів нею по верхній дошці. Знов умочив, знов помазав і спинивсь: яка мізерна ця біла смужка порівняно з неосяжним простором нефарбованого паркану. Безпорадно сів він на діжку.

Із воріт вийшов, підстрибуючи й наспівуючи пісеньку «Дівчата із Буффало», Джім з цеберкою. Носити воду з міського водопроводу завжди здавалося Томові ненависною працею, але тепер він з радістю взявся б за цю роботу. Він пригадав, що біля крана завжди збирається багато народу: білі, мулати і негри. Хлопці й дівчата, чекаючи своєї черги, відпочивали, обмінювались іграшками, сперечалися, билися, пустували. І він пригадав, що хоч кран був тільки за півтораста ярдів від їхнього будинку, але Джім ніколи не повертався з відром раніше ніж за годину. Та й то часто по нього треба було когось посилати.

Том сказав:

— Слухай, Джіме, хочеш я принесу води, а ти трохи пофарбуєш?

Джім похитав головою і відповів:

— Не можна, масса[3] Томе! Стара пані веліла, щоб я йшов собі по воду і ні з ким не зупинявся й не розмовляв. Вона каже: «Я вже знаю, що масса Том попросить тебе білити паркан, то ти його не слухай, а йди за своїм ділом». Вона каже: «Я сама, каже, стежитиму, як він фарбуватиме».

— То дурниці! Ти не звертай уваги на те, що вона каже, Джіме! Вона завжди так каже. Давай сюди цеберку, я миттю повернуся. Вона й не знатиме.

— Ой, боюся, масса Томе, боюся старої пані! Вона мені голову одірве, — їй-богу, одірве!

— Вона? Та вона ніколи нікого не б'є, хіба що вдарить легенько по голові наперстком. А кому це шкодить, хотів би я знати. Говорить вона, правда, страшні речі, але це ж нікого не вражає, принаймні коли вона не заплаче при цьому… Джіме, я дам тобі кульку. Я дам тобі мою білу мармурову кульку.

Джім завагався.

— Білу мармурову кульку, Джіме. Гарненьку мармурову кульку!

— Воно то так, це чудова річ! Але, масса Томе, я страшенно боюся старої місіс.

— А ще, коли хочеш, я покажу тобі свій хворий палець.

Джім був тільки людиною і не міг встояти проти спокуси. Він поставив уже цеберку на землю, взяв у руки мармурову кульку і, охоплений цікавістю, нахилився над хворим пальцем, поки Том розмотував бинт. Але за хвилину Джім прожогом мчав по вулиці з цеберкою у руці і чухав потилицю, Том узявся несамовито білити паркан, а тітка Поллі верталася з поля бою з пантофлею в руці і блиском перемоги в очах.

Але Томової енергії стало ненадовго. Він згадав, як весело збирався провести цей день, і смуток його побільшав. Незабаром інші хлопці, вільні від усякої праці, вийдуть на вулицю гуляти й розважатися. У них, звичайно, задумано різні веселі ігри, а як вони глузуватимуть з нього, що йому доводиться так важко працювати! Сама тільки думка про це палила його вогнем. Він витяг усі свої скарби і став оглядати їх: уламки іграшок, мармурові кульки, всякий мотлох — цього не вистачить і на те, щоб купити собі хоч півгодини цілковитої волі. Він засунув своє злиденне багатство в кишеню і відмовився від думки підкупити товаришів. У цю важку й безнадійну хвилину його раптом окрилило натхнення — не що інше, як натхнення, геніальна, блискуча думка.