Пригоди Тома Сойєра - Твен Марк - Страница 19

Тому що пліт спокійно й рівно плив посередині ріки, всі ці накази давалися тільки про людське око і нічого, власне, не означали.

— На яких вітрилах іде судно?

— На спідніх, марселях і бом-кліверах, сер!

— Підніми бом-брамселі! Мерщій! Півдюжину молодців на форстень-стакселі. Швидше!

— Єсть, сер!

— Розпусти грот-брамсель! Шкоти і браси! Швидше! Швидше!

— Єсть, сер!

— Клади стерно під вітер! З лівого борту. Будь напоготові, щоб зустріти ворога! Ліворуч стерна! Гей, молодці! Налягай дружніш! Той самий хід!

— Єсть, сер!

Пліт виплив на середину ріки, хлопці скерували його за течією і поклали весла. Вода в річці стояла невисоко, і тому течія була не дуже сильна: дві або три милі на годину. Хвилин сорок хлопці не вимовили жодного слова. Пліт плив саме повз їхнє містечко, що було тепер так далеко. Воно мирно спало; тільки де-не-де мерехтіли, відбиваючись у воді, вогники. Всі в містечку спали, не підозрюючи, яка велика подія відбувається цієї хвилини. Чорний Месник Іспанських морів все ще стояв посередині плота, дивлячись «востаннє» на те місце, де колись він зазнав стільки радощів, а потім чимало мук. Йому дуже хотілося, щоб вона побачила його тепер, як він пливе крізь бурхливе море і безстрашно зустрічає біду і смерть, ідучи назустріч загибелі з похмурою посмішкою на устах. Маленьке зусилля фантазії — і Джексонів острів відсунувся в безкраю далечінь. І Том «востаннє» глянув на містечко, з розбитим серцем, але задоволений. Інші пірати також прощалися з рідними місцями «востаннє», так що їх мало не пронесло повз острів. Але вони вчасно помітили небезпеку і відвернули її. Десь коло другої години ночі пліт сів на піщану мілину кроків за двісті від того місця, де вони вирішили розташуватися, і вони довго ходили туди й сюди по коліна в воді, поки не перетягли туди всю здобич. Між іншим, вони взяли з плота старе вітрило і натягли його в лісі між кущами як намет, щоб прикрити свої харчі; але самі вирішили спати просто неба — в хорошу погоду, — як і личить розбійникам.

Вони розпалили вогонь біля поваленого дерева в темній гущині кроків за двадцять від узлісся, підсмажили собі на сковороді трохи свинини на вечерю і з'їли половину всього припасу кукурудзяних коржів. Ах, яке велике щастя вечеряти так на волі, в незайманому лісі, на недослідженому і незаселеному острові, далеко від людського житла! Ніколи вони не повернуться до цивілізованого життя. Вогонь, що підіймався до неба, освітлював їхні обличчя і кидав червонуваті відблиски на товсті дерева, що зникали в глибині лісового храму, на блискучу зелень і на гірлянди дикого винограду. Коли було з'їдено останні кусники м'яса і останні шматочки кукурудзяних коржів, хлопці в доброму гуморі простяглися на траві. Правда, вони могли б знайти прохолодніше місце, та лежати біля вогнища в лісі — це така розкіш!

— Ну, хіба не славно? — вигукнув Джо.

— Чудово! — обізвався Том. — Що сказали б інші хлопці, коли б вони побачили нас?

— Що? Та вони прямо померли б від заздрощів. Правда, Геку?

— Авжеж! — сказав Гекльберрі. — Не знаю, як хто, а я задоволений. Нічого кращого мені й не треба. Не щодня я наїдаюся досхочу, і, крім того, сюди вже ніхто не прийде і не вижене тебе у три вирви ні з того ні з сього. І не вилає тебе останніми словами.

— Це життя якраз для мене, — заявив Том. — Не треба вставати рано-вранці, не треба ходити до школи, не треба вмиватись та робити інші такі дурниці… Ти бачиш, Джо, що піратові не треба нічого робити, коли він на березі. А пустельник повинен весь час молитись. І живе він сам один, без компанії.

— Воно то так, — сказав Джо. — Але я, знаєш, не подумав раніш про це як слід. А тепер, коли я спробував, я таки бачу, що бути піратом куди веселіше.

— Бачиш, — вів далі Том, — тепер пустельники не в такій пошані, як за старих часів, а пірата завжди всі поважають. Пустельники мусять носити волосяницю, посипати голову попелом, спати на голому камені, стояти під дощем і…

— А нащо вони носять волосяницю і посипають голову попелом? — перебив його Гек.

— Не знаю… Але так треба. Так завжди пустельники роблять. І тобі це треба було б робити, коли б ти пішов у пустельники.

— Е ні, дзуськи! — сказав Гек.

— А що б ти зробив?

— Не знаю. Сказав би: не хочу — і край.

— Ну, Геку, тобі довелось би. Таке правило. І як би ти порушив його?

— А я втік би, от і все.

— І був би не пустельник, а йолоп. Осоромився б на все своє життя.

Кривава Рука нічого не відповів, бо він заходився коло іншої справи. Він видовбав з кукурудзяного качана люльку, припасував до неї стеблину, набив її тютюном, приклав до неї жаринку і випустив хмару пахучого диму; він був у цілковитому захваті. Інші пірати йому заздрили і потай вирішили незабаром засвоїти цей чудовий порок. Гек знов сказав Томові:

— А що ж роблять пірати?

— О, вони живуть дуже весело: беруть у полон кораблі і палять їх, забирають золото і закопують у землю на своєму острові в якомусь страшному місці, де його вартують привиди, відьми й усяка нечисть. А матросів і пасажирів вони вбивають і викидають за борт. — А жінок завозять до себе на острів, — встряв Джо, — жінок вони не вбивають.

— Так, — підтримав його Том, — жінок вони не вбивають, вони — благородні люди. І до того ж жінки завжди красуні.

— А який вони розкішний одяг носять! О, весь у золоті, в сріблі, в брильянтах! — у захваті вигукнув Джо.

— Хто? — спитав Гек.

— Та пірати ж.

Гек Фінн безнадійно оглянув свій власний одяг.

— Здається, я одягнений не по-піратському, — сумно сказав він, — але ж у мене іншого вбрання нема.

Хлопці втішили його, кажучи, що скоро в нього буде прегарний костюм: тільки вони почнуть свої наскоки, у них буде і золото, і вбрання, і все. А для початку годиться і його лахміття, хоча звичайно багаті пірати, перш ніж почати свої пригоди, запасаються відповідним гардеробом.

Помалу розмова скінчилася: у маленьких утікачів склеплялися очі. Люлька вислизнула з пальців Кривавої Руки, і він заснув сном стомленого праведника. Гроза Океанів і Чорний Месник Іспанських морів заснули не так скоро. Вони помолились лежачи і про себе, тому що нікому було змусити їх стати на коліна і прочитати молитву вголос; насправді вони думали і зовсім не молитись, але побоялись, щоб їх часом не побило навмисне посланим з неба громом. Невдовзі вони почали засипати, але тут з'явилась непрохана невідчепна гостя, яка звалася совість. Вони почали невиразно розуміти, що вчинили погано, втікши з дому, потім згадали про вкрадене м'ясо — і тут почалися справжні муки. Хлопці намагалися заспокоїти совість, нагадуючи їй, що їм траплялось і раніше десятки разів тягати з комори то солодкі пиріжки, то яблука, але совість вважала ці докази за надто слабкі і не хотіла замовкнути. Нарешті вони переконалися, що взяти пиріг або яблуко — це значить «поцупити», а взяти чужу шинку, чужу свинину та інші подібні цінності — це вже просто «украсти», а проти цього є заповідь у біблії.

Тому хлопці в душі вирішили, що, поки вони залишаться піратами, не заплямують себе таким злочином, як крадіжка. На цій умові совість згодилася на замирення, і наші пірати спокійно заснули.

Розділ чотирнадцятий

ТАБІР ЩАСЛИВИХ РОЗБІЙНИКІВ

Прокинувшись уранці, Том довго не міг зрозуміти, де він.

Він сів, протер очі і оглянувся довкола й аж тоді отямився. Був холодний сірий світанок. Глибока тиша лісу була сповнена чарівним почуттям миру і спокою. Жоден листок не ворушився, жоден звук не порушував роздумів Природи. Мов намисто, сяяли краплини роси на листі й траві. Білий шар попелу лежав на багатті, а синя цівка диму здіймалася просто над ним. Джо та Гек ще спали.

Ось далеко в лісі крикнула якась пташка, інша відгукнулася; десь застукотів дятел. В міру того як світлішала холодна сіра мла, звуки росли і множилися, — скрізь пробуджувалось життя. Чудеса природи, яка скидала з себе сон і бралася до роботи, розгорталися перед очима задуманого хлопця.