Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир - Страница 94

Очевидно таку тактику більшовиків можна пояснити бажанням заманити похідні групи в пастку і завдати їм нищівного удару. Це мало ефективно виглядати і з пропагандистської точки зору: "петлюрівські банди" прорвалися на територію радянської України і отримали по заслузі. Фактично "червоні" досягли своєї мети, хоча бої були жорстокими й з немалими людськими жертвами з обох сторін.

Отже, описані реалії засвідчують, що, починаючи з підготовки і до свого трагічного завершення, "Другий Зимовий похід" постійно перебував під контролем і руйнівним впливом органів ВУНК. Розвідка та контррозвідка ППШ, інші спеціальні служби ДЦ УНР, володіючи до певної міри інформацією про це, не змогли спільними зусиллями забезпечити ефективну протидію. В цій ситуації ще раз проявилась стара як світ істина, що без надійної і кваліфікованої розвідки та контррозвідки годі сподіватися на перемогу в збройній боротьбі.

Таким чином, є всі підстави стверджувати, що "Другий Зимовий похід", який планувався і здійснювався з метою підняття всеукраїнського збройного повстання і повалення радянської влади в Україні, у 1921 р. не міг досягти цієї кінцевої мети. Об'єктивні обставини свідчили про необхідність пошуку інших, відповідних реаліям часу форм і методів боротьби. І можливості для цього не були вичерпані. В Україні залишалася велика кількість невдоволених більшовицьким режимом людей, особливо серед селянства та інтелігенції. Це проявлялося здебільшого у розрізнених нападах на державні установи й військові підрозділи та диверсійних актах, про що стверджують і радянські дослідники. А.Лихолат писав так: "Куркульський бандитизм на Україні в 1921-1922 рр. внаслідок прямої підтримки з боку імперіалістичних держав мав більш упертий і кривавий характер, ніж у попередній період; ідейне керівництво куркульськими бандами, як і раніше, здійснювали українські буржуазні націоналісти" [733].

Після невдалого "Другого Зимового походу" поновлений ППШ розпочав переформування сил для подальшої боротьби та підготовки нових збройних виступів. Але, як відомо, всім цим задумам і планам не судилося збутись, оскільки базувались вони на старих принципах і підходах. Як і раніше, практичні дії Ю.Тютюнника та його штабу через відсутність належної пильності та критичного аналізу ситуації контролювалися й руйнувалися Державним політичним управлінням (ДПУ). Відчутним ударом став вивід з-за кордону і арешт (1923 р.) Ю.Тютюнника в результаті кваліфіковано розробленої й проведеної ДПУ оперативної комбінації [734].

Подальша доля провідника ППШ склалася трагічно. Йому не вистачило мужності вмерти, але не скоритись ворогові. І по-людськи його важко за це осудити. Співробітникам ДПУ вдалося зломити генерала і використати у своїх цілях. На їх замовлення Ю.Тютюнник описав все пережите, змалював переважно темними фарбами політичних і військових діячів УНР, що дало противнику бажаний пропагандистський ефект, викладав у Школі червоних старшин. Більше того, знявся у фільмі про боротьбу більшовицьких військ з "петлюрівськими бандами", в якому зіграв самого себе. І чомусь саме останнє наштовхує на думку про його глибоку зневагу не тільки до себе, а в першу чергу до тих, кого в снігові листопадневі дні 1921 р. він повів (майже босих і беззбройних) у "Другий Зимовий похід", котрий закінчився загибеллю більшості учасників рейду в нерівних боях з противником та розстрілом 359 полонених у м.Базар на Житомирщині. У жовтні 1930 р. був розстріляний чекістами і Ю.Тютюнник.

Узагальнюючи викладене в цьому розділі, слід зауважити, що в складних умовах перебування ДЦ УНР в еміграції його спецслужби зайняли належне їм місце в структурі й діяльності Центру. Нестандартна обстановка змушувала розвідувальні і контррозвідувальні підрозділи МВС та військового відомства з урахуванням ситуації вдосконалювати форми і методи роботи. В багатьох інструктивних документах викладалися кваліфіковані для свого часу судження про завдання розвідки та контррозвідки, методи зв'язку і збору інформації, правила й принципи конспірації тощо. Згаданим відомствам все ж таки вдалося налагодити збір розвідувальної інформації в УСРР, особливо стосовно її військової сили, стану економіки і політичної ситуації. Для підготовки кадрів створювалися відповідні курси. Заявила про себе певними здобутками і контррозвідка ДЦ УНР, хоча до її діяльності було багато претензій. Центральними підрозділами періодично надавалась допомога в організації роботи спецсекціям повстансько-підпільних угруповань. Відтак у двобої з ВУНК спецслужби Центру, і особливо ППШ, здебільшого програвали на вирішальних напрямках боротьби. Давався взнаки брак кадрів, низький рівень їх професійної та морально-психологічної підготовки, слабка взаємодія між спеціальними органами.

Разом з цим, були й об'єктивні обставини, про які йшлося вище, що не дозволили ДЦ УНР та його спецслужбам реалізувати в 1921 р. плани переможного завершення визвольних змагань в Україні. Відомі дослідники історії України І.Мазепа, Н.Полонська-Василенко, О.Субтельний та інші називають ще ряд причин поразки національно-визвольних змагань на даному етапі. Насамперед це загальна втомленість селянства від безперервних бойових дій, політичної нестабільності, анархії й кримінальної злочинності. Поширення голоду, який ефективніше, ніж каральні експедиції, вгамовував повстанців. Проголошення так званої "нової економічної політики" певною мірою примирило українське село з більшовицьким режимом. Багато людей і навіть значна частина української інтелігенції повірили заявам В.Леніна, що незалежність України визнана радянським урядом та партією. З'явилося навіть гасло - "Хай живе Радянська Незалежна Україна!" В УСРР почався період так званої "українізації": в навчальних закладах та державних установах вводили українську мову, урядовцями призначали українців. "Совєтофільські настрої" захопили не тільки Україну, а поширились і на частину українських емігрантів за кордоном. Усе це призводило до звуження соціальної бази партизансько-повстанського руху [735].

З припиненням активної діяльності ППШ була перегорнута чергова, але не остання сторінка історії вітчизняної розвідки та контррозвідки. Естафету прийняли інші спеціальні інституції ДЦ УНР. Починають діяти й органи безпеки політичних угруповань та рухів опору, що боролись за самостійність і незалежність України. Минуло майже 70 років, перш ніж була відроджена Українська держава та сформовані її власні спеціальні служби.

ПІСЛЯМОВА

Запропонована праця - це перша спроба комплексного розгляду історії, ролі і значення національних спеціальних служб у боротьбі за державність України в період з 1917 по 1921 рр. В процесі дослідження була реалізована поставлена мета і розв'язані визначені завдання. Не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми, автор вважає, що наслідки дослідницьких зусиль дають підстави зробити відповідні висновки. Головні з них такі.

Утворення й становлення розвідки та контррозвідки, інших спецслужб у зазначений період було закономірним явищем розвитку Української революції й стало складовою частиною розбудови національної держави. Потреба в їх формуванні була нагальною, оскільки обумовлювалася необхідністю рішучої протидії як силою зброї, так і специфічними методами й засобами численним зовнішнім та внутрішнім ворогам у боротьбі за волю і незалежність України та створення належних умов для функціонування її державних інституцій.

Діяльність органів безпеки у 1917-1920 рр. спрямовувалась на захист національних інтересів України, а не на забезпечення чи підтримку якихось агресивних посягань щодо її сусідів та інших країн. Тому першорядними завданнями їх роботи були: захист державного суверенітету й територіальної цілісності України, боротьба з диверсійними та терористичними акціями. Щоправда, в період перебування в Україні за Брестським договором військ австро-німецького блоку їх спецслужби здійснювали жорсткий диктат стосовно українських сил безпеки, намагалися зробити їх слухняними виконавцями в першу чергу своїх власних планів. Ще більшою була залежність розвідки та контррозвідки Державного Центру УНР в еміграції (1921 р.) від польських спеціальних відомств.