Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир - Страница 78

Закордонний відділ приділяв багато уваги підтриманню безперебійного зв'язку з діючими агентами, а також придбанню нових таємних джерел інформації на терені України. З цією метою в надійно облаштованих з допомогою відділу зв'язку місцях ("вікнах" - В.С.) через кордон переправлялися досвідчені співробітники, резиденти та агенти. Наприклад, засланий у січні 1921 р. в Україну резидент "Б" налагодив втрачений зв'язок з десятьма таємними інформаторами у Проскурові, Волочиську, Чорному Острові, Климашівці, Вовковицях, на станції Кошарівці та інших населених пунктах. Крім того, йому вдалося у Жмеринці та Вінниці залучити до співпраці з ДПІ трьох службовців губернських і військових установ та телеграфу. Всього у розпорядженні цього резидента було 12 агентів і двоє зв'язкових [617].

За допомогою закордонних джерел ДПІ ретельно вивчав політичну й економічну обстановку в УСРР. Конфіденційна інформація надходила й опрацьовувалась здебільшого за п'ятьма напрямами: ставлення населення до більшовиків, уряду УНР, рівень національної свідомості громадян, міжнаціональні відносини; повстансько-підпільний рух в Україні: кількість загонів і організацій, їхня чисельність, політична спрямованість, командний склад, територія діяльності, ставлення населення до повстанців; культурно-освітня ситуація в УСРР: ставлення більшовиків до української мови та церкви, організація навчання в школах, матеріальне становище вчителів, ефективність пропагандистської роботи існуючої влади; економічне становище країни: обсяги обробітку землі, стан промислових підприємств та залізниці, торгівля, ціни на продукти харчування й товари першої необхідності, курс грошей, частота проведення реквізицій та їх характер; радянські війська на терені України, їх чисельність і призначення, ставлення до них населення.

Збір та аналіз інформації у такий спосіб давали досить повну картину обстановки в УСРР у 1921 р.: економіка в занепаді; орних земель засіяно лише до 35 відсотків; більшість заводів і фабрик не працює; рух пасажирських поїздів на залізниці фактично припинений; легальна торгівля не існує; ціни на продукти харчування та товари першої необхідності дуже високі; курс радянських грошей низький; жахливих масштабів набули спекуляція та здирства; реквізиції та контрибуції у селян влада проводить надзвичайні й нерідко масові; скрізь розпач і руїна; наступає голод; до 50 відсотків дітей не навчається у школі через численні арешти вчителів за звинуваченням у петлюрівщині й бандитизмі; хоча українська мова офіційно й не заборонена, влада активно перешкоджає її утвердженню; ставлення більшовиків до церкви агресивне; населення до влади ставиться вороже, незважаючи на її активні пропагандистські заходи; проте національна свідомість громадян не скрізь на високому рівні через відсутність належної роботи в цьому напрямку патріотичних сил; у країні процвітає антисемітизм; ревкоми при реалізації своїх рішень спираються на військову силу та надзвичайні комісії [618]. Після повернення з України розвідник С.Львівський у рапорті міністру внутрішніх справ від 7 лютого 1921 р. писав: "Треба деякий час понести на собі тягар тамтешнього життя, щоб цілком уявити собі страшну картину нищення всілякими засобами людності на Київщині. Я фарб не згущаю. Навіть нема таких фарб, щоб в повній уяві-мірі намалювати Вам картину горя під'ярмленої людності... Ставлення населення до уряду УНР прихильне, з надією на допомогу у звільненні від більшовицького режиму" [619].

У першій половині 1921 р., а в деяких регіонах аж до вересня того ж року на території УСРР розгорнувся широкий антибільшовицький партизансько-підпільний рух, який підтримувався більшістю населення. Протидіяли йому радянські війська та загони НК. Ці ж сили здійснювали каральні акції щодо мирного населення. По селах проводилася мобілізація молоді до Червоної армії. З дезертирством велася шалена боротьба: бралися під варту родини втікачів, конфісковувалося їхнє майно, спалювалися оселі, спійманих дезертирів розстрілювали. За рахунок дезертирів поповнювалися підпільні партизанські формування [620].

Інформація, отримана ДПІ оперативними каналами, в цілому об'єктивна. Про економічну скруту, жорстокий "червоний терор" в Україні в 1921 р. та активну протидію йому сил опору є свідчення й інших, "нейтральних" очевидців, а також радянських дослідників. У 1921 р. зі столиці України до Праги прибув директор Петроградської філармонії Г.Заславський. Він писав: "Становище в Києві жахливе. Лютує "надзвичайка", яку очолює комуніст Павлов, котрий разом з латишем Яном Гамарником є фактичним правителем міста. Дорожнеча життя страшенна внаслідок відмови селян везти продукти більшовикам. Радянський український уряд - голова Раковський - знаходиться в Харкові. "Українізм" цього уряду - оперетковий. У масі своїй українські партії ставляться негативно до радянського уряду Раковського. Життя київського населення проходить під знаком найнеобмеженішого терору. Більшовики ввели дуже складну систему шпигунства і провокацій практично в усіх сферах суспільного життя, і всі бояться що-небудь сказати один при одному... Ненависть селянства до комуністів шалена. Не припиняються повстання, причому селяни виступають розрізнено групами по декілька сіл. Повстання ці придушуються більшовиками з неймовірною жорстокістю" [621].

А.В.Лихолат у праці "Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні (1917-1922 рр.)" посилається на інформаційне зведення ЦК КП(б)У за липень-серпень 1921 р., де повідомлялося, що "по всій території УСРР широкою хвилею розлився бандитизм (читай - рух опору - В.С.), найбільш сильний в губерніях: Донецькій, Катеринославській, Київській, Полтавській і Кременчуцькій" [622].

Таким чином, є підстави зробити висновок, що обсяг оперативних даних, що надходили в ДПІ з України, давав змогу правильно оцінювати ситуацію та об'єктивно інформувати про неї уряд УНР. Щоправда, бракує даних про розвідувальну роботу в радянських та компартійних установах, а також про агентурне проникнення у військові формування більшовиків, хоча масові мобілізації відкривали для цього непогані можливості. Значна частина інформації, що надходила в центр, збиралася на місцях шляхом візуального спостереження, і тому інколи важливі дані мають фрагментарний характер, як, скажімо, повідомлення агента, котрий прибув з одеського регіону: "приблизно місяць тому назад більшовики почали скупчувати сили на Румунському кордоні, но з якою метою не відомо" [623]. Розвідка департаменту недостатньо приділяла уваги вивченню морально-психологічного клімату в частинах РСЧА, а він у багатьох випадках був сприятливим для відповідного впливу супротивної сторони.

Характерно, що насильство, жорстокість і провокації були нормами та принципами забезпечення покірності й благонадійності в структурах Червоної армії. В одній із тогочасних опозиційних радянській владі газет компетентний аналітик писав: "Незважаючи на те, що зовні офіцери мають буцімто всі права вільних громадян, насправді вони (крім партійних комуністів) перебувають під вічним наглядом комосередків, політкомів та особливих відділів. Особливо не люблять більшовики тих командирів, котрі користуються любов'ю й авторитетом у своїх підлеглих. Таких командирів, як і всіх запідозрених у політичній неблагонадійності, миттєво "ізолюють". Ізоляція ця (як і ізоляція рядових червоноармійців) полягає в тому, що людині, котра "ізолюється", дають якесь відрядження. З відрядження "ізольований" ніколи до своєї частини не повертається, а переводиться в іншу, причому в наказі оголошується, що він за "особливі відзнаки" підвищений у посаді. Дуже часто той, хто "ізолюється", підвищується аж до Особливого відділу, після чого пропадає без вісти".