Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир - Страница 59

Ще одним пріоритетним напрямом спеціальних заходів військової дипломатії за кордонами УНР було сприяння у вирішенні питань закупок зброї та іншого майна для Дієвої армії УНР. Ця робота була дуже потрібною тоді, коли збройні сили республіки залишилися відрізаними від головних військово-промислових баз Сходу та Півдня України. У складі Головної управи постачання Генштабу УНР функціонував відділ закордонних закупок на чолі з поручником Є.Ружницьким у складі 8 офіцерів та 5 військових урядовців [465].

Упродовж свого існування Директорія неодноразово асигнувала кошти для придбання зброї за кордоном. Так, 7 травня 1919 р. Глава Директорії й уряд УНР виділили 50 млн. гривень на ці потреби [466].

Найбільш цікавим прикладом проведення операції по закупівлі військового майна за кордоном (що само по собі вимагало володіння докладною інформацією про становище в країні перебування, застосування специфічних методів роботи) може розглядатися місія до Румунії офіцера Генштабу А.Стрижевського. Цей військовий емісар відбув до Румунії у жовтні 1919 р. за наказом С.Петлюри. У Бухаресті, діючи напівофіційним шляхом, він за допомогою прихильних до Української держави політичних та ділових кіл створив "групу сприяння" для закупівлі зброї для Армії УНР. Впливові підприємці Румунії допомогли Стрижевському зустрітися з представниками урядових кіл країни і отримати дозвіл "приватним" чином закупити необхідну продукцію. Вдалося розмістити у Румунії замовлення на продаж Україні 400 тис. гвинтівок, 2000 кулеметів, 180 гармат, 30 бронемашин, великої кількості набоїв [467]. Сьогодні важко судити, чи отримала УНР озброєння за цією домовленістю, однак можна припустити, що в скрутних воєнно-політичних умовах після поразки Армії УНР влітку 1920 р. ця визначна закордонна операція спецслужб України не дала бажаних наслідків.

Коли йдеться про закордонну роботу спеціальних служб УНР, виникає питання про джерела фінансування їх діяльності. Як доповідав своєму керівництву 2 вересня 1920 р. співробітник особливого відділу ВНК 14 армії "червоних" Бірюков, колишній військовий міністр УНР М.Шаповал мав у своєму розпорядженні до 350 закордонних агентів у різних куточках Європи. Політика С.Петлюри за кордоном проводилась через цю агентуру. Для організації такої діяльності виділялися величезні суми із таємного фонду Директорії. У одного із виявлених агентів було знайдено значну кількість діамантів, золота, срібла та інших коштовностей [468]. Як свідчать сучасники, С.Петлюра справді переказував закордонним дипмісіям УНР значні валютні кошти, котрі накопичив Гетьманат П.Скоропадського [469]. Проте архівні документи містять численні скарги українських дипломатів та співробітників спецслужб (про це, наприклад, йдеться у згаданій доповіді сотника Стрижака) на гостру нестачу коштів для поточної роботи. Цілком імовірно, що левова частка валюти і коштовностей, що потрапила за кордон, була використана не для забезпечення роботи закордонних установ, а заощаджена для лідерів республіки на випадок евакуації з України. Інакше важко зрозуміти, за рахунок чого з листопада 1920 р. підтримував своє існування та проводив активну розвідувально-підривну роботу проти УСРР Державний Центр УНР в екзилі.

Для Розвідочної управи гострою була проблема підбору й підготовки кваліфікованих кадрів, їх виховання в дусі відданості Українській державі.

Більшість співробітників в минулому були цивільними, не мали належної підготовки, але щиро бажали взяти участь у боротьбі Української держави за свою незалежність і територіальну цілісність. Отже, військова розвідка УНР відчувала гостру нестачу кадрів взагалі, а особливо кваліфікованих. Доцільно порівняти штатну чисельність центрального апарату і філій "ІНФІБРО" та реальну вкомплектованість цих установ. Так, у центральному апараті Інформбюро за штатом передбачалося 48 посад, а фактично працювало (за станом на кінець червня 1920 р.) 18 осіб; загальний штат філій повинен був мати 89 співробітників, а реальна їх чисельність досягла лише 35. Отже, вакантними залишалося майже дві третини штатних посад [470].

Пошуки шляхів розв'язання складної кадрової проблеми нерідко приводили до простого, на перший погляд, рішення: залучати до роботи в розвідувальних і контррозвідувальних структурах колишніх офіцерів жандармерії, поліції, військових спецслужб або й просто стройових армійських офіцерів зруйнованої імперії. Це давало певні позитивні результати, особливо з чисто професійної точки зору. Але далеко не скрізь така кадрова політика виправдала себе, приклади чого вже наводились.

Для підготовки спеціалістів розвідувальної й контррозвідувальної справи у структурі Розвідочної управи передбачалося створення спеціальної "Школи виховання розвідчиків". Її управління складали: начальник (підлягав особисто військовому міністру), його помічник і канцелярист. Начальником школи призначалася військова чи цивільна людина, достатньо обізнана з роботою спеціальних служб. Викладачами школи запрошувалися при необхідності військові чи цивільні особи [471]. Номенклатура спеціальностей навчального закладу визначалася тими напрямками роботи, яких найбільше вимагала загальнополітична й оперативна обстановка в умовах воєнного часу. Тобто, школа мала готувати фахівців, здатних організувати розвідувальні й контррозвідувальні осередки в тилу ворога, на окупованій території, а також забезпечувати доставку інформації до Центру. Встановлювався однорічний термін навчання. У положенні про школу зазначалося, що її завдання - у "всебічній освіті курсантів", котрі мають оволодіти несенням спеціальної служби (пройти курс спецдисциплін - В.С.), ознайомитися з військовим, політичним і економічним становищем в УНР та за кордоном. До програми навчання входили також політична економія, політична географія, статистика, українська мова, іноземні мови (німецька, французька, польська, румунська), основи законодавства, економічна географія, комерційні бухгалтерія й діловодство, товарознавство, прикладна хімія і піротехніка, стенографія, стройова підготовка та гімнастика. Отже, після опанування згаданих предметів курсант школи ставав всебічно підготовленим працівником спеціальних служб, міг виконувати завдання розвідувальної, контррозвідувальної роботи, вести диверсійну діяльність, боротися з економічними злочинами.

До цього спеціального навчального закладу зараховувалися офіцери і військовослужбовці рядового складу віком від 18 до 30 років, що мали належний освітній рівень, а також добровольці з числа цивільної молоді. Курсантами могли стати і жінки віком від 18 до 25 років. Після закінчення школи її випускники зобов'язувалися прослужити в органах не менше трьох років [472]. У Тимчасових штатах Розвідочної управи та Інформбюро Генштабу передбачалися школи навчання агентів. У багатьох інших документах цих відомств, а також Департаменту політичної інформації МВС також ідеться про необхідність створення школи агентів спецслужб УНР [473]. Планувалося готувати агентів різних спеціальностей, у тому числі й агентів-резидентів для розвідки та контррозвідки, агентів-ходоків, агентів зв'язку тощо. Відомостей про функціонування названих навчальних закладів, їх штати, структуру, програми навчання немає. Не виключено, що йдеться про вищезгадану "Школу виховання розвідчиків", оскільки після її закінчення багато штатних працівників мали використовуватись у ролі агентів на найбільш гострих і відповідальних ділянках роботи. Значна ж частина із них мала статус позаштатних таємних працівників.