Національні спецслужби в період української революції 1917-1921 рр. - Сідак Володимир - Страница 23

Як засвідчують документи УЦР, на Адміністративно-політичний департамент та його осередки при губернських і повітових комісарах покладалися такі завдання: виявляти, упереджувати та припиняти прояви контрреволюційного й антидержавницького руху; пильно стежити за ворожими українській державності елементами, не допускати їх агітації проти органів революційної влади і революційно-демократичних організацій; рішуче ліквідовувати контрреволюційні заколоти; при наявності доказів контрреволюційної діяльності особи передавати матеріали органам судової влади [162].

Протягом усього періоду функціонування Адміністративно-політичний департамент та підпорядковані йому співробітники при губернських і повітових комісарах здійснювали свою працю на нормативній базі Тимчасового уряду Росії. Про це свідчить циркулярний лист від 25 березня 1918 р. (№ 312) за підписами міністра внутрішніх справ П.Христюка й Директора АПД Ю.Гаєвського такого змісту: "Прикладаючи при цьому Постанову Тимчасового уряду "Про здійснення заходів щодо осіб, котрі загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці й завойованій революцією свободі (ст.№ 1131)" - від 2 серпня 1917 р., "Про зміни 100 і 101 ст. Кримінального зводу (ст.№ 1132)" - від 4 серпня 1917 р., "Про відповідальність за образу дипломатичних представників іноземних дружніх держав (ст.№ 1133)" - від 5 серпня 1917 р. і "Постанову Тимчасового уряду" від 6 липня 1917 р., Міністерство звертає увагу пп. Комісарів на те, що ці постанови Тимчасового уряду, як і всі інші закони колишньої держави Російської, не скасовані Центральною Радою, мають силу яко Закони УНР, з одміною у відповідних місцях термінів "Росія" на "Українська Народня Республіка" і пропонує пп.Комісарам пильно стежити за тим, аби особи, які підпадають карі згідно наведеним постановам, передавались до рук судових властей, оскільки вони, на основі тих же постанов, не підлягають карі адміністративній" [163].

Видання цього циркуляру є спробою керівництва МВС оперативно реагувати на зміни внутрішньополітичної обстановки в країні шляхом прямого застосування нормативних актів іншої держави для припинення найбільш загрозливих для безпеки України посягань. У конкретних умовах того часу це було цілком прийнятним, хоча й не ідеальним, виходом із становища.

Постанови Тимчасового уряду, оголошені до застосування в Україні Циркуляром № 312, регламентували надзвичайні заходи адміністративної влади (взяття під варту в адміністративному порядку) в особливих умовах, посилювали кримінальну відповідальність за спробу зміни існуючого державного ладу й порушення територіальної цілісності країни, запроваджували кримінальну відповідальність за образу представників іноземної держави та скоєння найбільш небезпечних форм насильницьких дій.

При виконанні поставлених завдань АПД взаємодіяв з революційними органами безпеки і оборони, військовими спецслужбами, деякою мірою - з "Окремим корпусом пограничної охорони". Останній підлягав (за статутом) міністру фінансів і мав 16 бригад [164]. Щоправда, розгорнути належним чином роботу корпус не встиг.

Оцінюючи працю АПД, слід сказати, що її ефективність була не набагато кращою, ніж у дублюючих його революційних органів. Причини ті ж самі: відсутність концептуальних засад діяльності та відповідної реаліям дня нормативної бази, політичні суперечності у вищих ешелонах влади, що негативно відбивалось на роботі органів безпеки, відсутність достатньої кількості кваліфікованих кадрів.

Необхідно ще раз підкреслити, що військово-політична присутність в Україні Австро-Угорщини і Німеччини перетворювалась на один з вирішальних чинників оперативної обстановки в УНР. Окупаційна влада вбачала свою мету в забезпеченні виконання важкої для України умови Брестської угоди про постановку до країн австро-німецького блоку великої кількості сільгосппродуктів, у контролі над головними сферами державного життя республіки. Оскільки Центральна Рада не в змозі була ефективно керувати країною, то "австрійці та німці з перших днів свого приходу на Україну виявляли незадоволення з приводу неспроможності її уряду виконати договір" [165]. Як австрійська, так і німецька агентура надсилали керівництву країн блоку вкрай негативну інформацію щодо Центральної Ради, зображаючи її як купку молодих політиків-радикалів, котрі відстоюють свої власні амбіції "за ширмою безпомічного діда з сивою бородою - Грушевського" [166]. Внаслідок цього формувалося відповідне ставлення цих держав до України.

Спеціальні служби Австрії та Німеччини мали широкі можливості щодо ведення розвідки в Україні. Ще напередодні і в період першої світової війни вони створили на землях Наддніпрянської України потужні агентурні мережі. Після окупації України австро-німецькі спецслужби дістали можливість користуватися і послугами численної німецької колонії в Україні. Наприклад, значна кількість німецьких колоністів проживала в районі міста Дубно, у Волинській губернії і на Поділлі [167].

Великим був і апарат розвідки австро-німецьких військових з'єднань. На території УНР дислокувалося 6 німецьких армійських корпусів (17 піхотних і 2 кавалерійських дивізії, 2 кавбригади) та три австрійських корпуси (5 піхотних і 4 кавдивізії) [168]. Як відомо, всі корпусні та дивізійні ланки мали спеціальні підрозділи (відділення) розвідки, отже, на оперативно-тактичному рівні діяло щонайменше 37 розвідувальних осередків. У Києві та Одесі діяли австрійські розвідувальні пункти. Крім того, до штабу німецького військового контингенту були відряджені офіцери відділу III-Б штабу Верховного головнокомандування німецької армії. Ці офіцери-розвідники здійснювали керівництво всіма видами розвідувальної роботи штабів з'єднань, а надбану інформацію доповідали начальнику штабу військового контингенту і безпосередньо начальнику відділу III-Б головного штабу [169].

Активною розвідувальною діяльністю займалися і дипломатичні резидентури цих країн. Так, австрійські дипломати 16 квітня 1918 р. направили до МЗС Австрії докладну характеристику ділових і особистих якостей 23 провідних політичних і військових діячів УНР, інформаційно-аналітичний матеріал про міжнародну діяльність Центральної Ради. Німецькі дипломати провели 13 квітня 1918 р. зустріч з головою УЦР М.Грушевським, керівником уряду В.Голубовичем і головою МЗС УНР М.Любинським, під час якої здійснювали психологічний тиск на лідерів УНР, наголошуючи на тому, що без підтримки німецьких військ жоден з них не залишився б на своїй посаді. Результати цієї бесіди, за словами німецького посла, справили сумне враження про становище в республіці.

Австро-німецькі дипломати активно вивчали можливих кандидатів на вищі державні посади України, виходячи з їх особистих якостей та готовності виконувати політичну волю окупантів. Так, у доповіді німецького посла рейхсканцлеру від 29 квітня 1918 р. генерал П.Скоропадський дістав високу характеристику: "В наш час ідеологів, фантастів і недоумків він принаймні проявив себе як чоловік".

Спецслужби австро-німецького блоку активно вербували "агентів впливу" в Україні. Об'єктом їх оперативного інтересу були опозиційно настроєні до Центральної Ради особи, що посідали помітне місце в політичному і економічному житті краю. Так, велася глибока агентурна розробка начальника Генштабу генерала О.Сливинського. З німцями підтримував постійні контакти директор Київського банку зовнішньої торгівлі, член фінансової комісії УЦР А.Добрий. Останній вів переговори з німецьким командуванням про умови торговельного договору, проводив ряд власних фінансових операцій, пов'язаних з цукровими заводами. А.Доброго сучасники характеризували як "праву руку" німців у підготовці повалення Центральної Ради [170].