Остання любов Асури Махараджа - Дереш Любко - Страница 2

Їх тримали в Інституті як особливу породу інтелектуалів — достатньо нахабних, аби породжувати справді божевільні ідеї, достатньо геніальних, аби в їхні ідеї могли повірити мільйони. Мільйони землян чекали на нові відкриття. Саме там, на Паталі, а не на Землі, вершилась так звана наука.

Культурна політика нижніх світів була простою, чистою і благородною — витіснити міфічну заразу з умів землян, повернути їм сяйво розуму, раціональність і здоровий глузд. Врешті, відкрити їх до поступу цивілізації і прищепити їм піднесені цінності розвинутих демонічних планет.

Те, що втілювалося в життя за допомогою тисяч і тисяч агентів, те, що розбивалося на сотні підпроектів, над якими працювали численні інститути Патали, починалося як захоплююча гра в колі наґів-інтелектуалів. Існували цілі змагання всередині їх Інституту — за найсміливішу ідею, здатну перевернути уявлення землян про світопорядок і, таким чином, вихопити ідеологічне лідерство у напівбогів, повернувши рупор оракула у свої руки. Маркша, Хройда, Дарвіна — приклади старшого покоління були сильними й переконливими, але молодим завжди хотілось сягнути далі, сягнути неможливого.

«Також мушу зробити тобі зауваження, любий кузене, — писав у листі Чапака. — Наші старші колеги невдоволені з твоєї відсутності на слуханнях. Знову була гостра дискусія довкола малої ефективності непрямої політики по відношенню до землян, і більшість наших колег на закритому голосуванні проголосували за початок Жнив уже в найближчі дні. Рішення комітету було скероване до Шефа, і якщо Шеф затвердить план комітету, інвазія розпочнеться упродовж семидесяти двох годин. Тобі варто докласти всіх зусиль, аби завоювати милість професора Пільца й очолити один з аналітичних центрів, відповідальних за інвазію. Проґавити таку нагоду — поставити на своїй кар’єрі хрест на найближчі кілька тисяч років».

Асура Махарадж відчув, що більше не має сил займатися цією так званою наукою. Жнива були останнім, радикальним кроком допомоги наґів землянам. Від дистанційного, опосередкованого управління Землею через науку та медіа вони готувались перейти до прямого керування процесами і побудови більш ефективного суспільства. На Землі гостро постали декілька запитань, серед яких головним було перенаселення. З нього випливали й екологічні труднощі, й політичні, й продовольчі. Що ж, деякі маніпуляції лікаря болючі, зате ведуть до зцілення. Вони збиралися врегулювати чисельність населення до одного мільярда і далі уже плавно впроваджувати нові, більш ефективні культурні й економічні моделі, котрі не переобтяжували б екологію та суспільство. Щоправда, на цей доволі радикальний крок потрібно було отримати дозвіл Верховного або, як його називали в Інституті, Шефа, та, ходили чутки, що він у цих питаннях легко йшов на будь-які поступки.

Жнива обговорювалися в Інституті вже давно. Власне, вони у будь-якому випадку мали б стати вінцем їхньої взаємодії з землянами. Працював на Жнива й Асура. Це через них він жалив себе докорами сумління з приводу того, чи правильно чинить, віддаючи свою молодість на порятунок людства. У якийсь момент Асура відчув, що втратив ясні орієнтири науковця, які в нього були на початку кар’єри, і заплутався в багатоголоссі поглядів і філософій, що панували на Паталі. Шукаючи відповіді на сокровенні запитання життя, він став потай вивчати заборонені трактати, частково пронесені контрабандою з Землі, частково — з інших небесних островів. Мильний комітет уважно відстежував усіх порушників заборони на подібну літературу на Паталі — вважалося, що то була таємна зброя напівбогів, яка засилається сюди з метою ідеологічної диверсії. Асура вже звикся з роллю зрадника батьківщини і ставився до свого становища з добрячою іронією. Їм, молодим та успішним, прощалося й те, за що інших відсилали на вторинну переробку.

За користування забороненою літературою довелося заплатити свою ціну — не дарма ж вона була забороненою. Книги подіяли — вони стали змінювати його свідомість, розхитували уявлення, вибивали ґрунт під ногами. Він почав сумніватися — а що, коли існує інша, більш висока дійсність, ніж та, до якої він звик? Що, коли існує якесь вище призначення, відмінне від проводження часу в лазнях із кралями? Що, коли існує певний розумний замисел там, де він звик вбачати лише збіг обставин?

Що, коли він відкрив Дашу невипадково?

Він боявся таких думок і водночас радів їм. Видавалося, ніби він справді стає кимось іншим — таким Асурою Махараджем, якого він ще не знав. Так діяло випромінення, яке йшло з Даші, і байдуже, що вчена рада Інституту проігнорувала його дослідження. Дашине випромінення змінювало його, а водночас і розхитувало ту тверду основу, яку, він був певний, мав у цьому житті.

Втомившись від запитань, котрі наче водили його по зачарованому колу, Асура Махарадж наважився податися до свого дядька, Аді Гада Пандита[3], і розпитати його, що той думає про всі ці речі.

Дядько Асури Махараджа, Аді Гада Пандит, відомий науковець і аскет, мешкав трьома планетними ярусами нижче рівня Патали. Дядько вже багато років як відійшов від справ наукового товариства і все більше часу присвячував духовній практиці. Як служіння він узяв на себе зобов’язання пильнувати за декількома пекельними планетами, де душі істот, що з тих чи інших причин змушені були спуститися на саме дно творіння, проходили реабілітаційну практику під його наглядом.

Планети, що їх курував дядько Аді Гада, знаходилися кількома планетними ярусами нижче Патали, докладно в тому місці, де закінчувалися гарячі пекла й починалися пекла холодні. З однієї його планети, тої, де розміщувалися легендарні й моторошні Сади Зізнань, відкривався вид на щось, що істоті, наділеній поетичним баченням, могло би здатися зіницею Бога — круглим отвором у вселенському склепінні, крізь яке у Всесвіт дивилась пітьма. То були краї, де закінчувалися звичні уявлення про речі, закінчувалися назви і форми, а починалися розріджені сфери вічної темряви, котру в страшних писаннях людей і напівбогів називали зовнішньою, а часом — суцільною або ж скрайньою.

Дивлячись у цей велетенський отвір німої темряви, Асура Махарадж не раз задумувався про своє призначення. Навіть тоді, коли про заборонені книги та дослідження геть не йшлося, отвір у зовнішню пітьму навіював думки метафізичного характеру. Та й годі було від них утриматися — про що інше можна думати, дивлячись, як перед тобою розверзається безодня, де навіть чорнота не настільки чорна, аби перекрити глибоку, вичерпну відсутність усього, велике ніщо, котре позирало на тебе і наче запитувало: «Ти готовий до зустрічі зі мною?»

Хоч наґи й володіли практично невичерпним запасом сил і довголіття, все ж і їм доводилося залишати сповнені трепетних насолод пенати й вирушати туди, куди не ступала ще нога жодного картографа. Смерть була великою таємницею для нижньосвітніх філософів, й існувало стільки ж спекуляцій навколо неї, скільки й мудреців, що бралися давати на це запитання відповідь. Загалом же на Паталі суспільство було поділене на два великих класи — тих, хто вірив у вчення Наґарджуни[4], що свого часу спускався проповідувати пустотність дгарм, і тих, хто не вірив ні у що. Ті, останні, вважали, що з приходом смерті закінчується не стільки потік дгарм, скільки потік радощів і насолод, і скеровували свої життєві сили, аби урвати їх за життя якомога більше. Перші ж подібною жадібністю до життя не відрізнялися. Останніми роками їх залишалось усе менше, і дядько Аді Гада був одним із небагатьох аксакалів, представників старої школи, котрі самі ще пам’ятали Наґарджуну і силу його проповіді, слідували настановам патріярхів і сповідували золоті принципи «Сутри серця»[5]: немає ні страждань, ні причини страждань, ні шляху подолання страждань, немає ні пізнання, ні досягнення, ні недосягнення, ні старості, ні смерті, ні подолання старості й смерті. На них, таких, як Асурів дядько, тепер дивилися як на реліктів, нікому не цікавий анахронізм, старосвітських зміїв, що випали зі своєї епохи у новий, складний світ.