Миротворець - Дереш Любко - Страница 6

Із драматичними подіями довкола рукопису були пов?язані не тільки кінець мрії Чиж-Вишенського охопити океан знань, уособленням якого був його приятель. З ними виявилися пов?язані останні дні лінґвістичного клубу, останні дні спокою в Европі та останні дні самого Штукенгайзена. Ввіривши приятелеві «Адамове яблуко», Штукенгайзен вибрався до Дуклі навідати матір. Був останній день літа, Себастьян вийшов з етюдником на пленер. Малюючи череду корів, що паслися поруч, він, мабуть, не зауважив, як до його ноги підповзла гадюка. Він наступив на неї босою стопою, і гадюка вжалила його в п?яту. Штукенгайзен залишив тіло просто там, на полонині, і лице його було спокійне, наче серпневе небо, наполовину вкрите хмарами, а наполовину чисте.

(Лянґе, заінтриґований таким поворотом подій, оминув розлогі описи похоронів Штукенгайзена і перейшов до розділу про наукову спадщину вченого).

Безумовно, увага публіки, яка не була знайома зі Штукенгайзеном особисто, зосереджувалася довкола його останньої праці — «Адамового яблука». На жаль, жодного вцілілого примірника «Досвіду реконструкції» знайдено так і не було. Чиж-Вишенський робив кілька цікавих, хоча, може, занадто сміливих припущень. Так, він допускав можливість, що кілька рукописних варіантів «Адамового яблука» все ж могли бути відправлені автором своїм колегам і друзям за кордоном. Чиж-Вишенський припускав, що одна з ранніх редакцій книги у 1920–1922 рр. могла потрапити через заїжджих російських поетів до рук Вєліміра Хлєбнікова. Зважаючи на його нестямні пошуки надсвітових законів у поезії, видавалося природним припустити, що доля свого часу звела його якщо не з самим Штукенгайзеном, то бодай із його працями. Вишенський був певний, що з афоризмами «Яблука» стикався автор «Розы мира», російський містик Даніїл Андреєв.

Також припускалося, що один із рукописів (Чиж-­Вишенський уважав, що їх було загалом розіслано вісім, за кількістю тез) потрапив до рук вінницьких гебреїв, а там опинився в руках батька Ноама Хомського, який здійснив справжню лінґвістичну революцію на Заході.

Ще один рукопис міг бути відправлений відомому фізикові Нільсові Бору, одному з авторів квантової теорії.

Також висувалося припущення, що Штукенгайзен здійснив свою давню мрію і переклав рукопис китайською. До такого висновку автобіограф дійшов, почувши про засекречені за часів СРСР досліди генетика Дзяна Каньчжена, якому таланило схрещувати різні види рослин і тварин, як-от огірок і диню, соняшник і арахіс, курку і качку, досягаючи майже алхімічного перенесення якостей одного виду на інший.

Вишенський писав, що за архівами Штукенгайзена велася велика кампанія з пошуку і в Радянському Союзі. Усі згадки про Штукенгайзена ретельно затирались, а його праці вишуковувалися в бібліотечних фондах, вилучались і знищувались. Так, було конфісковано понад п?ять ящиків листувань Штукенгайзена. Біограф стверджував, що саме за «Адамове яблуко», конкретний текст якого дуже цікавив НКВС і КДБ, він поплатився п?ятнадцятьма роками таборів. Очевидно, радянці так і не знайшли цього вінка афоризмів, судячи з того, що значного поступу у вченнях, пов?язаних зі знаковими системами, в радянській науці не відбулось. Якоюсь мірою це пояснює й «анатему», накладену на цей розділ знань із боку комуністичної партії. Можна було припустити, що радянському генетикові Трохиму Лисенку було дано завдання відтворити текст «Адамового яблука» з листів ученого, які, безумовно, мусили перечитувати спецслужби. Невтішні експерименти Лисенка у сфері сільського господарства у 30-х роках доводили, що пройти стежками Штукенгайзена без його на те благословіння було неможливо. Водночас Вишенський мав переконання, що з афоризмами «Адамового яблука» був знайомий (скоріш за все, з усних переказів колег по ГУЛАГу, які, своєю чергою, спілкувалися в таборах із Вишенським), російський математик В. Налімов, що розробив імовірнісну теорію мови та свідомості.

Чиж-Вишенський доволі впевнено допускав про­читання праці Штукенгайзена в Управлінні стратегічних служб США, які використали його напрацювання для розгадування німецьких кодів під час Другої світової війни, а потім, у 50-х роках, уже під егідою ЦРУ, взяли за основу для розроблення систем штучного інтелекту. Він стверджував, що «Адамове яблуко» було працею, що безпосередньо заторкувала новітні галузі науки, такі, як семіотика і комп?ютерна лінґвістика. Тож усі вісім афоризмів «Досвіду реконструкції» відобразились у бурхливих подіях 20 ст., як місяць відображається у неспокійних водах моря. Це, поза сумнівом, свідчило про надлюдський геній Себастьяна Штукенгайзена.

На цьому закінчувався короткий, але насичений опис Штукенгайзенової біографії. Стефан Лянґе відчув, що це прочитання змінило його.

Що ж, внутрішньо він порадів за правильний вибір теми дослідження. Хоча серед матеріалів, знайдених ним, було чимало неперевірених фактів і домислів, що їх його керівник у жодному разі не прийняв би, та деяка логічна структура майбутньої наукової праці вже починала вимальовуватись.

Лянґе почав наукову діяльність у Львові, наче виринаючи із тяглого сну. Нарешті він зіткнувся з темою, яка була по-справжньому цікавою для нього. Ба більше — темою розлогою, перспективною, яка змушувала його до опанування нових сфер знань. Лянґе розкошував від необхідності проводити дні у глибокій зосередженості, цінував кожну хвилину свого робочого дня, з насолодою дозволяв собі кілька годин відпочинку під вечір, які витрачав на прогулянки парком біля бібліотеки чи старовинним середмістям Львова.

Матеріалів щодо Штукенгайзена, не рахуючи праці Чиж-Вишенського (до свідчень якого в Лянґе з?явилася певна зверхня, добродушна поблажливість), було вкрай мало. В архівному відділі бібліотеки Стефаника він зумів віднайти репродукції трьох портретів, на яких було зображено Штукенгайзена. На перші дві картини давав посилання Чиж-Вишенський, третя ж була його власною щасливою знахідкою: переглядаючи альбоми австро-угорських художників початку 20 ст., він випадково вгледів знайомі йому риси обличчя. Складно було сплутати цю особистість із кимось іще! Біла, наче сніг, шкіра, великі сині очі, повні, мов налита вишня, губи, гаптований камзол і тростина. Це був портрет Штукенгайзена часів його викладацької діяльності. Здавалося, він ніскільки не подорослішав, принаймні, на зображенні, де йому мав бути тридцять один, він виглядав червонощоким шістнадцятирічним юнаком. Лянґе настільки сподобався його портрет, що він, аби ні на годину не забувати про мету своїх пошуків, зробив із нього кольорову копію і повісив у своєму помешканні на стіну. З репродукції сходило тепло і спокій, наче з полотен Рембрандта чи ван Ейка.

Інша картина зображала доволі незвичний сюжет: посеред золотої осені під розлогим дубом діти грали в бабу-куцю. На полотні було зображено Себастьяна в компанії сільських дівчаток — на картині всім було років по вісім. Штукенгайзен, прикрашений квітами, із зав?язаними очима, намагався піймати котресь із дівченят, а ті, аби пожартувати з нього, протягували йому замість себе руки з фруктами: яблуками, грушами, виноградом.

Врешті, третя картина зображала Штукенгайзена на природі, босого, спертого на ціпок. Біля нього, мабуть, примальована скорше уявою художника, ніж узята з реальності, стояла полохлива молода козуля.

Ці дві картини Лянґе теж перекопіював собі та підшив у папку до решти матеріалів із дослідження.

Мабуть, саме тоді він відчув, що його життя почало змінюватися. Його сон став спокійнішим, глибшим, хоч і коротшим. Розум полегшав, і в ньому наче засяяло дивне світло — можна було формувати великі думки, від яких поліпшувався настрій і хотілося співати. Лянґе почував себе велично, а водночас — більше, ніж скромно. Хто він тут був? Простий випускник із Відня, що пише наукову працю про маловідомого мовознавця. Однак у глибині серця він дедалі більше упевнювався, що живе недаремно. Він почав відчувати, що в його житті, хай поки невиразно, але починає, точно починає вимальовуватися певна мета. Як солодко було відкривати для себе, що життя, виявляється, могло йому ту мету запропонувати! Чесно кажучи, доростаючи в оточенні студентів, чиї думки було зосереджено на здобуванні кар?єри, створенні сім?ї, на п?ятничних посиденьках за пивом, він уже встиг злякатися, що то й усе, що життя, в яке його привели і яке йому так барвисто змалювали у дитинстві, раптом закінчилося, як невдало написана п?єса, просто посередині інтриги. Ні, тепер він точно відчував, що життя мало сенс, і той сенс полягав у чомусь глибшому, ніж у написанні докторської праці. Він стосувався життя загалом, ставлення до себе, до людей, до того, що відбувалося на світі. Можна сказати, в його нехитре існування прийшла якась легкість, якої він іще не міг до кінця відчути, не міг розгледіти її причини, але та легкість була радісною.