Миротворець - Дереш Любко - Страница 3

Зраджуючи таємниці свого товариша, шістдесят років потому Чиж-Вишенський писав, що у Себастьяна з-поміж безлічі фавориток, які охоче бігали на побачення з ним, була одна панночка, якою він дорожив понад усе. На жаль, її батьки були проти цієї невинної дружби, і панночку, прочувши про її амурні пригоди, забрали зі Львова й віддали до якоїсь закритої гімназії у Відні.

Власне, та розлука наче протверезила Себастьяна, і, подолавши біль зраненого серця, молодий Штукенгайзен повернувся до науки. Довгими зимовими вечорами вони з товаришем просиджували у бібліотеці, читаючи спершу античних драматургів Софокла та Еврипіда, а далі все глибше вивчаючи філософію: Платона, Аристотеля, Демокрита. А позаяк жили вони в одній кімнаті, то не раз бувало, допізна обговорювали прочитане, ділячись думками і вибудовуючи неймовірні гіпотези.

Гімназія мала мовний ухил, тож до їхньої програми як обов?язкові предмети входили давньогрецька й латина. Себастьянові ці мови давалися заввиграшки. Чиж-Вишенський писав, що у першому півріччі навчання до основних мов, на яких Себастьян почав вільно читати і писати вже по кількох тижнях занять, він додав перську та арамейську — тоді ще у гімназії викладав професор Мошек Бейґль, відомий празький біблеїст і знавець стародавніх діалектів. Чиж-Вишенський не був спроможний засвоювати мови з такою швидкістю, як Штукенгайзен, одначе навіть перебувати у товаристві Себастьяна, який вільно розмовляв перською з професором Бейґлем, було йому за свято.

Отож, ентузіазм друзів ріс мірою того, як зростали їхні пізнання у науках. Себастьян опанував по книжках старогерманську і старофранцузьку, англійську ж вивчив за три дні, зачинившись у кімнаті з томиком Шекспіра. Вони мріяли поїхати до Китаю і вивчити декілька північних діалектів. Удаючи китайських мандаринів, вони балакали вигаданою «мовою», схожою на крячіння качки, що приносило обом невимовну радість. Що більше друзі опановували природничі та гуманітарні науки, то сміливішими ставали їхні розмови вечорами. Їх цікавила теорія прамови — єдиної мови людства, яка начебто могла існувати до вавилонського стовпотворіння. Однак, якщо прамова так чи інак була темою, яку Чиж-Вишенський своїм розумом іще міг осягнути, то Себастьян ішов далі: його цікавило, чому річ і слово, що використовується на позначення речі, різняться між собою, чому вони не тотожні; якщо невідповідність речі та її імені — це загальне правило, то чи є в ньому винятки; якщо є, то які; чи можливо вигадати мову, де слова б у точності відповідали тому, що ними хотілось би позначити; як би тоді звучало його ім?я, ім?я Чиж-Вишенського, і т. д. Ба більше! Себастьян хотів знати, чи є мова у тварин, птахів, риб, рослин; чи можна вважати мовою симптоми перебігу якоїсь хвороби; якщо так, то чи можна звернутися до хвороби зрозумілою їй мовою і попросити піти геть; чи можуть бути тварини, птахи та інше живе мовою самі по собі — маленькими рухливими словами якогось колосального інтелекту, що промовляє до людини речами її оточення? Врешті, словами якої мови є людство і що говориться ним? Від таких розмов у Чиж-Вишенського перехоплювало дух, і він іще більше прикипав до свого приятеля, а той, із вдячності, ставав дедалі ближчим до нього.

Зібравши невеликий гурт аматорів стародавніх мов, на зимових канікулах гімназисти вишукували спільне коріння в китайської та арабської, англійської та угро-фінської, російської та санскриту. Саме тоді, за твердженням Чиж-Вишенського, Себастьян підійшов до формулювання своїх знаменитих тез «Граматики деґрадації».

Неспокій в Европі змусив батька Себастьяна — Християна Штукенгайзена продати його маєток і, забравши Себастьяна, поїхати до Швайцарії. Штукенгайзени оселилися в Цюриху, і Себастьян продовжив своє навчання там. Аж тут розпочалася Перша світова війна, не оминула вона і Львова. На превелике горе Чиж-Вишенського, для якого та розлука була більшим випробуванням, ніж страхіття війни, він не зміг поїхати до Швайцарії разом із приятелем. Вони пообіцяли один одному вести листування, і три роки, поки у Львові тривала воєнна смута, вони обмінювалися листами про пригоди, радощі та випробування, що посилала їм доля.

На жаль, пожежа в домі Чиж-Вишенського забрала ті листи у вічність. Біограф стверджував, що то були взірці виняткового стилю, дотепності та ерудованості Штукенгайзена. У кожен лист він вкладав якийсь подарунок: листок дерева гінкго, пелюстку рідкісної квітки або перо якоїсь пташки. Своєю чергою, Чиж-Вишенський надсилав йому світлини з повоєнного Львова і якнайдетальніші описи всього, що відбувалося з містом, де вони разом пережили стільки пригод.

Досягши віку шістнадцяти років, у 1919 р. Штукенгайзен, із милостивого дозволу свого батька, відправився у самостійну мандрівку повоєнною Европою. Наподорожувавшись Швайцарією, він узяв курс на Італію. Відвідав Венецію, Падую, Рим, Неаполь, потім переправився паромом до Афін. З Афін він пароплавом рушив на Барселону, а звідти — до Мадрида, затим, через Бордо та Ельзас, ступаючи по дорозі до Парижа та Берліна, він рушив на схід — до Праги, Відня та Будапешта. Штукенгайзен захоплено писав батькам про красу віденських закапелків і розкіш його барокових філармоній, одначе Чиж-Вишенський знав, що істинною метою цієї виправи були пошуки колись утраченої любові — тієї панночки з гімназії, яку ніяк не міг вимучити із серця Себастьян.

Восени 1921 р. Себастьян повернувся до Львова. Батьки його залишилися мешкати у Цюриху, він же волів продовжувати навчання саме у Львові. І хоча рівень знань, який був у Штукенгайзена, дозволяв йому вже самому давати лекції, все ж із закінченням студій він не поспішав, позаяк уважав, що батьки, побачивши його самостійність, захочуть оженити його. «Моє тіло не пристосоване для кохання, воно створене для науки», — жартував його товариш. Можливо, що й так, а, можливо, серце Штукенгайзена залишилося навіки відданим тій панночці з гімназії, з якою доля так суворо розлучила його. З Відня йому прийшов лист, де про їхній роман була всього одна згадка: «Батьки готують віддати її за якогось молодого лейтенанта, і зараз у нас єдина можливість зустрітися», — писав йому Себастьян. Уже коли Себастьян повернувся до Львова, він поділився з Чиж-Вишенським, що їхня зустріч була короткою, і вночі вони ледве бачили одне одного крізь зарості плюща на кованому паркані довкола гімназії. Це все, що зміг довідатися Чиж-Вишенський про таємничу любку Штукенгайзена.

Занурившись у науку, Штукенгайзен проводив дні у бібліотеці. Вечори ж вони присвячували спільному музиченню — Штукенгайзен добре співав у контртенор і грав на клавірі, а Чиж-Вишенський про себе писав, що досить стерпно грав на лютні та валторні. Вони віддавали себе музиці бароко — Букстехуде, Пахельбель, Персел. До них зазвичай заходив музичити котрийсь із їхніх університетських приятелів — приміром, з ними часто проводили вечори відомий фольклорист Цюпка — знаний майстер гри на фаґоті, поет Забіла, який мав хист до кларнетів, знаний германіст Вейсмар, що винятково добре давав собі раду зі скрипкою. Скоро їхні вечори набули популярності, бажаючих бути присутніми ставало чимраз більше, і чесне товариство вже не поміщалось у квартирі Штукенгайзена. Вони почали у складчину винаймати приміщення в будинку «Просвіти», заснувавши щось на кшталт філософського клубу. Саме там Штукенгайзен почав давати свої перші лекції з лінґвістики. На засідання їхнього клубу приходили люди різного складу розуму, і кожному була охота якось долучитися до розмови про піднесене, згодившись із доповідачем, або ж спробувавши піддати все, сказане ним, сумніву. Так, до клубу полюбляли заходити поети, які висловлювали свої переживання туманно, через метафори й загадкові образи. Приходили й науковці, що ставили чіткі, провокаційні запитання. Приходили дівчата, приваблені гідними чоловіками. Їхні інтереси у лінґвістиці оберталися довкола теми кохання і шлюбу. Штукенгайзен однаково майстерно справлявся і з тими, і з тими. Залучаючи до обговорення чимраз ширше коло слухачів, він уплітав думку кожного у свій виступ так вправно, наче гаптував полотно чи плів гірлянду для свого «квітчастого театру».