Миротворець - Дереш Любко - Страница 18

Так чи інак, він прийшов. Він зробив усе, що залежало від нього. Він боровся як міг, і дракон поборов його. І він не знав, чи радіти тепер, що в його руках — кінцева мета шукань, чи плакати. Можливо, то була істина — настільки складна, що володіти нею одній людині просто не під силу?

Оппенгеймер мовчав, мовчали інші присутні в командному центрі. Він напружено дивився в бік пристрою.

— Нуль хвилин сорок п’ять секунд, — промовив Еллісон.

Він побачив, що його колеги перебувають у повному сум’ятті. Хтось плакав. Хтось сміявся. Відчувалося, що наступної миті може статися все що завгодно.

«Господи, я прийшов до Тебе».

Аби не втекти раптом в останній момент, він учепився руками в поруччя, він весь зосередився на горизонті, на тому, що має статися.

— Вісім… сім… шість… п’ять…

Коли Еллісон дорахував до нуля, він закричав: «Час!», і настала довга-довга тиша, і нічого не відбулося.

«Що трапилося, чому нічого не відбувається?». І коли він подумав це, яскраве світло спалахнуло на обрії. Це світло було яскравішим за все, що йому доводилося бачити у своєму житті. Воно повністю осліпило його, і він відчув, ніби бачить себе наскрізь, ніби він повністю оголений і перед ним стоїть сам Господь. Уся долина, все, що було в ній: гори, кущі, каміння, кожна щілина, кожен закуток — освітилися цим світлом усіх світел, світлом чистої, досконалої краси. «Якби сотні тисяч сонць водночас зійшли на небі, то їхнє сяйво могло б нагадати сяйво Верховної Особи у всесвітній формі» — пригадав він фразу із Бгаґавад-ґіти. І коли він подумав про це, ще один рядок постав і повис у нього в голові: «Я — Смерть, великий руйнівник світів… Я — Смерть, великий руйнівник світів… Я — Смерть, великий руйнівник світів…»

І далі він подумав: «Господи, прости мені, бо согрішив я».

І він відчув велике полегшення. Все раптом стало ясно. Він прийшов на гору Сінай, і Господь прийшов до нього, і Він прощає йому все.

Відчуваючи, як глибока покора входить йому в серце, він відчув, що зможе перечитати вірш Донна, оці слова про фортецю: «зруйнуй її…» — зруйнуй непокірну фортецю мого серця, забери в мене мою самотність, розрадь мене, Господи, бо щойно я випустив диявола своєї погорди назовні. Розрадь мене, бо я — ніщо, неук, ідіот, який більше не знає, куди йти далі. Який остаточно заплутався в тому, що добре, а що лихе, і який відкрив двері Тобі, великому руйнівникові світів, Смерті.

У небі над пустелею ріс великий фіолетовий стовп диму, який піднімався вище і вище, він пробив рівень хмар і став підійматися навіть іще вище, і тоді велика коричнева куля, що переливалася сліпучими вогнями, почала повільно надуватися, один раз, потім іще раз, збільшуючись у розмірах... І тоді багряне світло пролилося на землю, освітлюючи усе в глибокий коричневий. Димова куля зупинила свій ріст, почала сплюскуватись, потім набирати форми гриба. За якусь хвилину вони почули гучний, моторошний звук вибуху. Він нагадував гуркіт грому, тільки значно гучніший. Ударна хвиля досягла їхнього місця, і стінки центру затремтіли під її тиском.

— Спромоглися, — сказав він і відчув, як повністю розслабився, обм’як. Того, що сталося, не убгати в голову. З обличчя генерала Фаррела він побачив, що той перебуває не в меншому сум’ятті, ніж він сам.

— Спромоглися, — повторив Френк, його брат. Інші теж почали говорити: «Спрацювало», «Ми зробили це». Доктор Кістяковський кинувся йому на шию з поцілунками:

— Ми зробили це, Роббі! Ми зробили це!

А все ж було відчуття повислої у повітрі тиші. Сходило сонце. Вітри, коли ядерна хмара досягла рівня хмар, стали розривати її в різні боки, позбавляючи чітких обрисів.

— Ми зробили це, — повторив хтось за спиною.

Оппенгеймер відчув, як важкість накотилася на нього. Відчув, що він ледве тримається на ногах. Він пошукав по кишенях костюма сигарети, дістав і дрижачою рукою припалив. Тільки-но з’явився генерал Ґроувз, він сховав вільну руку в кишеню, аби генерал не побачив, що та дрижить.

— Вітаю з успіхом, Роберте, — тиснув йому руку генерал. Хтось із військовиків нарешті почав плескати, інші підхопили. Було чутно, що внизу, в окопах, на інших оглядових площадках, теж панувала ейфорія. Страшне, дике збудження охопило всіх, хто спостерігав за вибухом.

— Якби шпигун спостерігав за цими випробуваннями, він був би вражений, — пожартував генерал Фаррел. — Війну закінчено, генерале Ґроувз.

— Так, — погодився генерал Ґроувз, — але тільки після того, як ми скинемо бомбу на Японію.

— Напевне, — ледве відчуваючи свого язика, промовив Оппенгеймер. Він обіперся на поруччя, палячи сигарету і не відчуваючи смаку, та озирався на обличчя людей, які вітали один одного з перемогою. Його спустошення було настільки глибоким, що якби він вирішив зараз почати описувати його, то не знав би навіть із чого почати, тому що його було розібрано на дрізки.

Він знав напевне одне. Світ змінився. Світ більше не буде таким самим. Але найперше змінився він. І тепер йому треба жити з цими змінами.

Він допалив сигарету, недбало загасив недопалок. Розстебнув піджак, тому що в центрі зробилося спекотно, вийшов на повітря і в променях сонця, що сходило, неспішною ходою пішов у бік автобусів, залишаючи позад себе радіоактивну хмару, світанок, залишаючи людей, чиї долі він змінив назавжди, залишаючи себе.

Там, попереду, був новий Сінай, нові пророцтва, нові шляхи, і все, що йому потрібно, — це просто віднаходити в собі сили йти.

22.04.2013

Святий Христофоре, молися за нас

1

Згадки про кінокефалів, або ж песиголовців, трапляються серед античних істориків так часто, що мимоволі починаєш задумуватися, звідки росте ця одностайність. Скажімо, Геродот, Мегасфен, Пліній Старший одностайно стверджують, що бували (бачили, зустрічали) в землях, де в чоловіків на плечах собачі голови з потужними щелепами, а замість голосу — собачий гавкіт. «І не відають вони слав­ної іменем мови інших смертних» — казав про них Сим­мій Родоський. Про песиголовців ходила слава безстрашних воїнів, вони знали, як користуватися зброєю, інструментами, а також носили одяг, що свідчило про наявність сорому. Це, своєю чергою, дало підстави середньовічним християнським теологам прираховувати песиголовців до істот, що мають душу.

Дивовижно, що сцени боїв із кінокефалами мають таку популярність у середньовічній мініатюрі. Так, існують зображення винищення песиголовців індійськими воїнами. Зображено їх і на перських мініатюрах. Про битви з кінокефалами пишуть китайські хронографи. Не забувають згадати про собачий народ і тибетські джерела. Що вже казати про Александра Македонського. На одному індійському зображенні можна побачити полководця у розпалі битви з песиголовцями.

За середньовіччя про песиголовців писали такі гідні довіри мужі, як Августин Блаженний, францисканський монах Плано Карпіні. Ісидор Севільський, єпископ Севільї, який за свої енциклопедичні знання у наші дні вважається захисником Інтернету, писав про кінокефалів у своїй християнській енциклопедії «Етимології».

Врешті, оминаючи багатьох інших авторитетних свідків, згадаймо коптські апокрифічні «Діяння святого Варфоломія», де Спаситель, відправляючи апостолів у країну хазареїв, сказав: «Надішлю вам чоловіка з землі песиголовців, що в нього голова собача, і за його помочі увірують у Мене».

Щодо місць проживання кінокефалів, маємо різні дані. Насамперед їх розміщують на скандинавських землях (китайські, тибетські джерела), далі згадують про Індію, зокрема її гористі північні частини, нинішні території Пакистану. Також згадуються Лівія, Етіопія, Скитія. Геродот свідчив про плем?я неврів-вовкулаків, що мало звичай на час зимового сонцестояння збиратися разом і колядувати у вовчих шкурах.