Інше ґроно проникнень і свідчень - Ешкилев Владимир - Страница 18

Минуло чотири століття, і світ змінився. Успіхи медицини і низка ґіґієнічних революцій XIX–XX століть зміцнили тілесну оболонку людини і припинили спустошливі епідемії. На тлі цих матеріальних перемог духовна поразка інтелектуалів-гуманістів виглядає символічною. Вони були приречені на неї вже тоді, коли відмовилися від симфонії технології і метафізики, заповіданої Традицією. Коли відокремили хімію від алхімії, астрономію від астрології, математику від нумерології, лікування тіла від лікування духа, Троянду від Хреста, R. від С. Ми живемо у світі «розенкройцерівської неприсутності», де садівники сенсів припинили молитву до Найприсутнішого. І ця пастка глибша, ніж це здається на перший погляд.

Коментуючи знаменитий текст «Хімічне весілля Християна Розенкройца» (1616), великий німецький містик Рудольф Штайнер зауважив: «Сили зростання, притаманні життю, перевтілюються у сили пізнання лише тоді, коли приймають в себе смерть. Тому вони можуть нести в собі лише знання про мертве». Так він накреслив горизонт сучасної університетської науки. Яка ніколи не спроможеться повернутися до втраченої симфонії і від якої завжди буде смердіти трупарнею. Сучасний науковець — це патологоанатом Буття. А ми потребуємо лікарів. Тих таємних вісьмох, які носять на собі незримі знаки R.C. Чи передчували їхні попередники кризу Західної цивілізації тоді, чотириста років тому, коли виймали з мертвих рук Засновника його книгу. Напевне. Адже один з них — Йоган Валентин Андреє — обрав для свого духовного заповіту такий епіграф: «Розкриті містерії приречені на занепад, сила їхнього духу завмирає спотвореною. Тож не кидайте бісеру перед свинями і не заквітчуйте ослів трояндами». Лише «мале обране стадо» (хворі, які одужали), котре ретельно відібране і захищене найглибшою конспірацією, на його думку, подолає шлях від вульгарної університетської науки до «мистецтва символічної алхімії». До того мистецтва, яке не потребує смерті в якості універсальної умови пізнання.

Чому холонуть пристрасті навколишнього світу й байдужіють люди? Чому Дух деградує до ужиткової «духовності», а мистецтво перетворюється на паззл? Чому в технологічному суспільстві невблаганно перемагає сірість? Символічна алхімія R.C. знає відповідь на ці питання: це все відбувається так, тому що інтелектуали — і «вищі люди» взагалі — лікують не хворе, а мертве.

Гуманісти часів Просвітництва заприсяглися дати освіту всім і в XX столітті виконали цей задум щодо Атлантичної цивілізації. Чи врятувала освіченість «широких мас» Німеччину від фашизму? Чи зупинила освіченість Чикатила і ще десятки маньяків? Чи не є будь-яке «просвітництво» лікуванням мертвого? Адже плебей швидко забуває вбиті в його голову духовні знання, якщо їх не можна використати для щоденного заробляння чи для розваги. Плебейська демократія завжди закінчується приходом до влади олігархів, тих, що дають «простим людям» хліб і видовища. Розмірковуючи над тим, скільки даремних зусиль втрачено на «кидання бісеру», скільки дорогоцінних духовних ліків втрачено за останні 400 років на лікування «профанічного трупу» простолюддя, ловиш себе на крамольній думці: може не варто було скасовувати кріпацтво?

І що мав на увазі брат R.C. Генрі Адамсон, коди обнадіяв нас:

Три Івани

Літній Іван — метафізична вершина річного циклу. «Новий рік» містиків і духовидців. У григоріанському календарі святкування дня Іоанна Продромоса (Предтечі) — 24 червня — практично збігається із світловим максимумом північної півкулі. Для всіх народів і племен з «циклічним» відчуттям часу цей календарний поріг означений символами добрих сподівань, надій на краще. «Малі отари» обраних тут солідарні з «великими отарами» етносів. Зокрема, ті ініціаційні ордени Заходу, що ведуть свій історичний відлік з хрестових походів, перебувають під особливим патронатом Святого Іоанна. Містичне «іоаннійство» оточене легендами й видатними спекуляціями. Як кожна символічна система, воно має декілька рівнів знакового заглиблення. Ближчі з них відомі кожному профанові (наприклад, «купальські» містерії з вогнищами й квітками папороті), глибші обігруються в інтелектуальних мистецьких творах (відразу згадується другий роман Умберто Еко), а найглибші — як личить священному — й досі перебувають в містичному обігу. Вичерпно зрозумілі вони лише обмеженому колу посвячених. На одному з глибших рівнів іоаннійська символіка раптом потроюється. За почорнілими від засмаги раменами пустельного пророка накреслюються ще дві постаті: Івана, автора Апокаліпси і таємничого азійського Пресвітера Іоанна, котрий, як і біблійний Мелхиседек, мав дві влади: царську і першосвященницьку. Три Івани. Три символічні кола, об'єднані одним ім'ям.

Такого не відбувається з жодним іншим священним номіном християнського пантеону. Скажімо, Святий Андрій Першозваний теж не обділений увагою містиків і окультних згромаджень, але його ім'я не має символічних тіней та відображень. Тільки Іван (Іоанн, Йоханан), немов Бурштинове королівство з романів Роджера Желязни, породжує ієрархію тезок і тез. Такий собі «тезаурус» більш або менш віддалених дзеркальних фантомів, серед яких і фантастичний «Діакон Іоанн» (намісник Пресвітера Іоанна у не менш фантастичному кавказькому містечку Пнапетцимі) і фантастична «папеса Іоанна».

Можливо це наслідок особливої маґії першого Івана — Хрестителя, наслідок символіки його продроматичної місії. Хреститель, як відомо, стоїть на кордоні двох заповітів — Старого і Нового. Він останній з плеяди полум'яних іудейських пророків, другий Ілія. Одночасно він перший християнський святий, родич і провозвісник Боголюдини. Він «означує» Боголюдину хрещенням — ритуалом, що має корені у найдавніших традиціях Сходу і цим перекреслює всі подальші спроби уявляти вчення Христа як щось утворене «з чистого аркуша».

Одночасно, Хреститель стоїть осторонь головної лінії євангельського сюжету. Його протистояння з Іродом відбувається у старосвітському каноні «пророка-опозиціонера», його проповідь переможена хтивим танцем Соломії, його відрубана голова незбагненним чином множиться і зберігається у десятках соборів. Всі ці «голови» — чудотворні, себто справжні. Цей парадокс не є таким безглуздим, як здається на перший погляд. Одному із середньовічних містиків ввижалося, що «іоаннійський» сюжет (танець юної царівни + обезголовлення пророка) у багатовимірному Всесвіті повторюється безкінечно, з кармічною впертістю. Як наріжний епізод метаісторії. Містик прокляв мистецтво.

Стилістично Іван Хреститель відроджується в Івані Богослові. Коли я читаю Апокаліпсу, мене не полишає відчуття, що її писав йорданський пустельник. Інше відродження — емблематичне — відбувається у XII столітті, коли до папи Олександра Третього прибувають амбасадори Пресвітера Іоанна, володаря неозорих рівнин і пустель Степової Азії, волхвоцаря. Пустельник знов обіцяє вийти на береги Йордану, але вже не з малим загоном учнів-хрестителів, але з найпотужнішою армією Сходу. Захід відповідає мовчанням. Мусульмани відновлюють свою владу над Святою Землею. Історики створюють версію про монголів-християн, яким ледве не вдалося захопити Єрусалим. Що з цього всього правда? Ми не знаємо… Десь у паралельному світі знов сутеніє над водами Парайордану. Цариця Параєзавель посилає дочку танцювати перед царем. Агнець і Азія завмирають в очікуванні.

Оптимістична доля суджень

Це одна з вічних історій. Історія про скарб, який перестає бути скарбом. Історія про рукописи, які не горять, не згнивають й не губляться в темряві віків. Тому що вони чогось варті. Себто, це історія про справедливість.

В Арістотеля були певні проблеми з оприлюдненням тих творів, у яких мовилося про фундаментальні речі Буття. У 327 році до нашої ери він наказав писарям виготовити півсотні копій трактату «Про одиничність». З далекої окраїни населеного світу, з глибин Середньої Азії, з відрогів Гіндукушу його вінценосний учень Олександр Македонський прислав вчителеві докірливого листа. Великий завойовник, що був інформований царськими спецслужбами про всі діяння вчителя, зауважив у своєму посланні, що не варто Арістотелеві розголошувати профанам те, що має бути притримане для розуму й допитливості небагатьох обраних і посвячених мужів.