Імператор повені - Ешкилев Владимир - Страница 26

«То я можу втішити переможеного розбійника?»

«Разом утішимо».

Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір'я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.

«Як ся маєте, вельможний лицаре?» — спитав Опанас.

«Вашими молитвами, гречкосії».

«Наші неоковирні молитви, лицаре, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися».

«Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus поп facit monachum[85]. Демони опанували його єство».

«Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням…» — втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»

Драбант підвівся і сперся на лікоть.

«Мені цікаво, — глузливо оглянув він прочанина, — з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?»

«Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла».

«Не личить Вам говорити такі поганючі слова, отче», — зауважив Опанас.

«Це назва», — пояснив учень авви Макарія.

Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.

«Який він там „отче“, довірливі ви селюки… — похитав він довгастою головою. — Його ж паламарем до плебанії[86] брати не можна. Вкраде кадило і шукайте у полі вітра…»

Опанас подивився на Анемподеста, немов запрошуючи припинити розмову. Прочанинові натомість здалося (або якась стороння сила йому підказала), що за образливими словами Голомозого ховається розгубленість. Він вирішив ризикнути.

«А Ґлобус казав мені, що Ви, Драбанте, розумієтеся на людях, — розважливо промовив він. — Невже старший імперський радник помилявся?»

Голомозий хотів щось відповісти, але закашлявся. Бухикав він довго, довше, ніж було потрібно. Потім прохрипів: «Omnes errant praeter Gallenum44[87]». Опанас опустив каганець на барило й сказав: «Надворі буду. Побалакайте собі…» Драбант провів ватажка Канюків недобрим поглядом. Коли двері за Опанасом зачинилися, він сказав, примружено розглядаючи лакейську ліврею учня авви Макарія:

«Ну, припустімо — хоча це й дивина — що тобі, чоловіче, Веселий Ґлобус дійсно дав авдієнцію у Палаці Стратегів і ви з ним щось там говорили про мене. Я кажу: припустімо, тільки припустімо… Але звідки ж це найстарший радник Гошелін може знати моє тутешнє псевдо? Як він, до речі, називав мене у вашій розмові?»

Цього разу Анемподест не встиг почервоніти. У голові зліпилися — тепер вже відвертою підказкою — слова: «Танцюючим Суфієм». Запала мовчанка.

Драбант заплющив очі, прошепотів незрозумілі слова, й сказав:

«Не віддам».

«Як?» — перепитав прочанин.

«Дзеркала я Раді не віддам».

«Це моє дзеркало!»

«Не твоє, хлопче, і не моє, але щобільше — не Карнавальної Ради… Передай це радникові. Якщо Гошелін думає, що мені невідомо, що Рада прийняла рішення про евакуацію, то нехай знає: мені відомо усе. І допомагати їм я не буду… Карнавал, попри все його теперішнє убозтво, мав славну історію. Не нам заперечувати діяння Стратегів і радників минулого. Карнавал вартий того, аби мати наприкінці хоча б одного Останнього Захисника. Дзеркало тоді послужить усім, а не кільком спорохнявілим аристократам… І ще… Скажи йому, що в Картагені вже тепер завелася зрада. Мене виманили у Матню брехливими звістками і хочуть те саме зробити з Німою Розвідницею. Ніякого втілення Богині Карни — ні Актуального, ні щобільше Повноважного — тут немає і не було вже тисячу років».

Анемподест подумки зітхнув з полегшенням, а вголос сказав:

«Ви звинувачуєте у зраді достойників Карнавалу, але не кажете, як Вам вдалося це зрозуміти…»

«Завдяки випадкові», — повідомив Голомозий. Світло каганця тепер вихоплювало з темряви лише його чоло і зморшки навколо очей. Він нагадував велику ящірку («А в Музеї немає драконячої мумії», — пригадалося прочанинові).

«…Так, — продовжив розвідник, — завдяки випадкові. Якщо, звісно, кажучи про випадок, недооцінювати владу Зумовленості і в цьому світі… Виявилось, що дочка Каштана — medium primus[88] між астральними шарами сущого. Нехай там, в Картагені, ті, котрі чекають на твоє повернення й твого звіту, повірять мені, що настільки досконалого і — нехай Обрані вибачать мені гру словами — multiradix et multiramis[89], двоногого інструменту для магії не було навіть у великих розвідників давнини… На танечний заклик малої розпусниці відзиваються голоси Деміургів!»

«Мені у це важко повірити…»

«Не тобі одному буде важко у це повірити», — пирхнув Драбант. Драконячі зіниці зблиснули гордістю.

«Але нащо ж Сапфірі було брехати?»

Голомозий раптово видихнув повітря, і полум'я каганця затанцювало. Анемподест відчув точність свого запитання і пошепки подякував Всевишньому за раптово позичену мудрість. Розвідник спитав:

«Ти познайомився з цією… панною?»

Прочанин ще більш зрадів. «Він не знає, ким мене призначили в Опадлі!» — зрозумів він і відповів стримано:

«Так».

«Ти, певно, не все усвідомлюєш, чоловіче перехожий… Тобі треба знати про неї… При народженні найдостойніший її батько назвав доньку Белітіс, і вона є спадкоємицею одного з найшляхетніших родів Вузької Явності, онукою принцеси Пендози… І я не стверджую, що вона зрадниця… — Голомозий дрібними порухами язика зволожив губи, потім розплющив очі і твердо подивися на учня авви Макарія. — Не маю права, не маю підстав і не маю бажання стверджувати…»

«Вона теж була тут розвідницею?»

«Високонароджена Белітіс багато років досліджувала Опорну Реальність і допомагала Раді передбачати напади Ворога».

«У чужому тілі?»

«Тіла — нетривкі речі сущого. Ніби одяг».

Анемподест вирішив, що настав час головного запитання.

«Вона переселила через Ринву нового Витискувача…» — почав він.

«Це відомо».

«Але у нього виявилась погана натальна карта».

«Карта?.. Хто це виявив? Чорнильниця?» — Голомозий презирливо скривився.

«Але це так».

«Нічого фатального у цьому немає. Складання генітури для Витискувачів є звичайною обтяжливою формальністю. Даниною давнім ритуалам. Головне, аби Витискувач не здогадався про межу влади, котру він отримає на Сцені».

«А потім?»

«А потім ми всі, чоловіче, нап'ємося святої вологи з Потоку Хореф… Або не нап'ємося, якщо Зумовленість переможе Спонтанність…»

«…І побачимо птахів надвечір'я?»

«Ага. Цілу зграю птахів, чоловіче. Небесні легіони сутінкового птаства».

У голосі Голомозого прочанин відчув глузування.

«А в нашому світі є місце, подібне до Сцени Катарактного Театру?» — спитав Анемподест і підніс каганця до Драбантового обличчя. Той примружився, немов від яскравого світла й перепитав:

«Місце?..»

«Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?»

«Кажуть, що є… Посеред Західного Океану».

«А ближче?»

«Нащо тобі?»

«А де моє дзеркало?»

«Не віддам».

«Моє дзеркало і є таким місцем?»

Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:

«Ти — Витискувач!»

Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.

«Аби Вам було над чим подумати, — сказав, виходячи з в'язниці, учень авви Макарія, — я розповім Вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Ґлобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з'явився катоблеп… Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а, може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху… Мабуть, цей катоблеп — справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу… Навіть опудала збадала міль… Щурі, отже, вже втекли з Вузької Явності… Таке-от діється, Останній Захисниче Карнавалу!»