Імператор повені - Ешкилев Владимир - Страница 2

Анемподест ковтнув слину.

Дівчина повільно повернула до нього обличчя і посміхнулась. Прочанин зауважив, як сполохано ворухнулися ніздрі її різьбленого носика. У цьому порусі він відчув заклик плоті. Не той, звичайний, що від часів Єви випромінює кожне дозріле тіло, а гострий, раптовий, ушкоджуючий і отруйний, подібний до бджолиного укусу.

У цю мить чуперадло підстрибнуло, пересмикнуло вижовклою мармизою й прорекло:

«У відображень багато родичів, але дзеркало — найсправжнісінькіша сирота!»

Анемподест підібрав од землі гілку, подібну до палиці, і сказав, повільно розставляючи слова на бойові позиції:

«Мир вам, добрі люди. Це — моє дзеркало. Воно зовсім не сирота. Аж ніяк».

«Авжеж, — легко погодився зайда, у якому Анемподест нарешті розпізнав стертого пиятиками, мандрівками й цинковими гримуваннями комедіанта, — це безумовно й безсумнівно Ваше дзеркало, пане-кумплю. Ви ж його теперішній володар, сповідник, брат і вуйко. Я ж мав на увазі, скажімо так, суто метафізичне сирітство сього предмета… А чи не помітили Ви, високошанований Господаре Дзеркала, що взуттю, зробленому у Кракуві, притаманна таємнича властивість вужчати й тіснішати при повному місяці? Останні ночі місяць круглий, немовби та сра… Я хотів, перепрошую, сказати: „як срібляк“… І я ось, повірте, не можу ступити жоднісінького кроку без того, щоб не спізнати знавіснілого й шкірощемного кінцівкового страждання…»

«Співчуваю Вам, достойний пане, — відповів на те прочанин. — А співчував би Вам ще глибше, якби Ви були, пане, такі добрі, аби щиросердо звідомити Ваше ім'я й ту мету, на шляху до котрої Ви завітали у ці небезпечні для мирних подорожніх місця».

«Охоче, охоче! — вишкірився рідкозубою пащею чужий. — Хоча ми й не належимо до князів світу сього, чиї гучні імена змушують вклякати або ж розбігатися від жаху ординарну сірому, але з радістю повідомимо Вам свої назвиська, не обтяжені, до речі, жодним злочином із перелічених у Литовських Статутах. Освічені й тямущі люди звуть мене Hippocastanem, себто Кінським Каштаном. А мою доньку я насмілився — не без відома Святої Церкви — наректи Ніктаменою, а в ужитку Ніктою, й це сиґніфікантне[4] ім'я пішло малій на користь. Ми, отже, є мандрівниками буремних часів. Завітали ж сюди ми, певно, волею Божою… Що Ви ще хочете знати про нас, о Господаре Дзеркала?»

Анемподест подумки відбив напад жорстокого сумніву щодо тісних родинних зв'язків потвори і красуні, але вирішив бути чемним із несподіваними прибульцями. Він перехопив гілляку надійнішим робом й сказав:

«А мене тямущі люди звуть братом Анемподестом. Три роки я був послушником у Сіверському скиті у предивного молільника авви Макарія, а тепер став прочанином і з благословення авви мандрую з молитвами до Гробу Господнього. Позаяк цей ліс оточений зо всіх боків знавіснілими людьми, що прагнуть пролиття крові, я не раджу Вам, Гіппокастанію, робити з нього ексодус[5] найближчим часом, особливо враховуючи Ваш нетутешній вигляд та вроду Вашої доньки. Отримуючи на певний час у сусіди (нехай діється воля Господня!) вас двох, людей з чудернацькими іменами, я вважаю за необхідне dignor illud fasere[6] хоча б знанням про ваше минуле убезпечити себе від прикрих несподіванок».

«Aliquid ad exodium ducere, — процитував Верґілія костоголовий. — Хіба ж цей ліс настільки вузький, що трійко мандрівників у ньому одразу ж приречені на сусідство?»

«Отож-бо й воно».

Кінський Каштан тяжко зітхнув, почухав коліно ціпком й протягло подивився на Нікту, немов кажучи: «Знов те саме, мала!» Дівчина тим часом неквапно розчісувалась черепаховим гребінцем. Крізь дірки і розповзлості у камкалафті[7] її колись панського одягу бронзовіло молоде тіло. Лахміття не спромоглося приховати ні напруженої вигином талії, ні розвинутих стегон, ні соковитих сідниць. Щось уривчасто-дитяче й зіпсуте вередливою звабою було присутнє в її рухах, вигинах і гримасках.

«Звідки ж узялось таке диво?» — подумав він, відчуваючи, як розгортається зачаєний нижче черева причинний змій.

Кінський Каштан тим часом, пожувавши прищуваті губи, зважився на розповідь:

«Ми, пане-кумплю, є мандрованими акторами, учнями незрівнянного Тадея Сімпліціуса, котрий ще за короля Жиґимонта Третього отримав тисячу дукатів від ністрянського князя Радула за сценаріум „Саломеї“. Ви ж як людина освічена напевне пам'ятаєте звідти знаменитий монолог нечестивого короля Ірода, котрий (тобто Ірод) звертається, плачучи, до Господа Адоная, а хор відповідає йому таким низьким і зловісним співом: stagna siccaverunt! Два роки тому моя Нікта грала у цій славетній виставі принцесу Саломею й танцювала так звабливо, що коронний мечник Мантшиковський, нині вже покійний, готовий був кинути до її ніг (Ви ж бачите які в неї стрункі ніжки!) всі свої маєтності… Так от, у Тульчині три тижні тому ми ставили для весільних гостей тамтешнього підскарбія костюмовану інтермедію „Мнемозавр“, що її автором був наш командор Лицедійної фіри, незрівняний пуппенмейстер (себто лялькар) Бубоній Карпіус Пелех. Його, невдаху, якісь тубільні інсургенти[8] прийняли за людину жидівської віри і при хрещенні ненавмисно втопили. Але він, прости Господи, сам був винен, адже моя Ніктамена йому напророчила за тиждень до того проклятого дня: deberi morti fatis[9]… Інсургенти розігнали нещасливе тульчинське весілля, посадили на палю самого пана підскарбія, багаторазово скривдили в усі передбачені й непередбачені отвори його горопашну наречену, а проти ночі спалили й нашу фіру, забрали оксамитову завісу та конячку Зосю. От цього вже не витримав і помер наш старий товариш Фуць-з-пуделем. Аж вуха у нього предивно посиніли. І всі були здивовані, коли наступного дня посеред майдану здох його пудель і в тої собацюри так само посиніли вуха. Певно, астральні тіла цих двох були надто тісно переплетені в Аштатоті… Акробатку ж нашу, бідолашну Сапфіру, яка у „Мнемозаврі“ грала царицю Савську, ми тоді сховали серед лахміття й ляльок, але вночі вона кудись щезла. Може подалась до циганського табору в Умань, бо мати у неї була з того непосидючого народу, а може лише тільки вилізла до вітру й втрапила у смертельну пригоду… Адже тепер такі настали часи, пане-кумплю, що куди б не виліз, усюди чигає на тебе ворог, торборіз, або ж яка-не-будь згіршуюча пригода… А вже у місті Старокостянтинові, якраз перед днем святих порфироносних Костянтина й Олени, від отруйного пива нагло віддав Богові душу мій однокровний брат і неперевершений ярмарковий маг Бальтасар (саме він, до речі, людолячно грав короля Ірода у „Саломеї“ і так ревів зі сцени, що кракувські шляхтянки млоїлися і втрачали свідомість). От ми з малою і залишилися удвох сиротами посеред усього цього вселенського зрушення та зніяковіння. Як писав Тацит, hic fratrem, propinquiim ille, alius parentes lamentari…[10]».

«А що у тій скрині?» — перервав розповідь Анемподест. Йому здалося, що у надрах короба щось пищить і шурхоче.

«Пацюки».

Кінський Каштан нахилився, відімкнув скриню і витяг з неї конструкцію. На чотирьох паличках кріпилася самшитова дошка з отворами. В отвори були встромлені сплетені з тонкого дроту циліндри. У кожному сиділо (а точніше — стояло) превелике щурисько. Центрально розташований пацюк був найбільшим, ґрафітового кольору, з довгими вусами. Праве щурисько мало потовщення на тулубі, червоні очиська альбіноса, плямистий хвіст і постійно шкірило жовті гаки зубів. Ліве, найменше, було пофарбоване у яскраво-синій колір і одягнуте у щось на штиб закаляної спіднички. Пацюки дрібно совалися й гризли дротяні криївки.

«Це — Жиґимонт, Володислав і Казимир, лікувальні пацюки», — відрекомендував населенців скрині Кінській Каштан.