Імператор повені - Ешкилев Владимир - Страница 14

«Сапфіро, а що таке Потік Хореф?» — спитав він, і дівчина притишила ходу.

«Про це довго розповідати».

«Я послухаю», — сказав він так благально, що одразу спротивився самому собі.

Марципанова Акробатка знизала плечима:

«Тоді слухай… Колись давно, у явності, котра називається Вічною Візантією, жив мисливець на ім'я Констант; а ще вважають, що його звали Меркатором, і про це сперечаються, а інші називають його Хізертом, і про це сперечаються ще більше… Тоді, чотирнадцять тисяч років тому за відліком Опорної Реальності, у Вічній Візантії жили хижі дікраноптери — двоголові орли. Тепер вони вимерли і лишилися тільки на гербах і монетах, а в часи Константа це було могутнє і владне плем'я, що царювало над горами і найвищими деревами того світу. Дікраноптери були такими величезними і сильними, що могли підняти у повітря і кинути на скелі дорослого мартихора або ж дитинча садхузаґа. Кожну голову такого птаха прикрашав пурпуровий гребінець, і було у Вічній Візантії повір'я, що узвар з гребінця дікраноптера дарує вічну молодість. У Константа (чи може Меркатора) була наречена, яку звали Телера (а інші кажуть, що ім'я її було Шіріне, а ще інші — Нікіппа, і про це теж багато сперечаються, особливо чоловіки) і яка обіцяла мисливцеві, що одружиться з ним, якщо він принесе їй заповітний гребінець, зрізаний з голови живого птаха. І Хізерт (повірмо, що його могли називати й цим іменем) відправився на полювання. Він знайшов у крейдяних Рітейських горах, які захищають теплі моря Вічної Візантії від північних вітрів, самотнє гніздо дікраноптерів і обладнав поряд багатоденну засідку, сподіваючись, що орли залишать пташат на час полювання. Але мудрі хижаки завжди полювали почергово і не залишали гніздо без охорони. Одного разу орел-батько вполював небезпечну здобич — алярмічного порскача. Ця тварина накопичує у сліпій кишці особливу селітряну суміш. Якщо порскачеві загрожує смертельна небезпека, він через анус випорскує суміш, а та, при з'єднанні з повітрям, миттєво вибухає і нищить все навколо. Мудрий птах знав про цю пастку і вбив тварину блискавично, не давши їй часу на переляк. У гнізді він мав відокремити стравохід порскача, не розриваючи його, і викинути. Але Констант випередив дікраноптера і, коли обидві голови птаха заходилися роздзьобувати тушу, пустив стрілу просто у сліпу кишку мертвого порскача. Гніздо вибухнуло. Поранені дікраноптери попадали на крейдяні скелі. Меркатор добрався до одного з пташат і відрізав гребінці, хоча орлятко билося і кричало на всі Рітейські гори. Хізерт вже вертався додому, коли побачив зграю дікраноптерів. Почувши крики орляти, вона вилетіла з гірських криївок. Зграю вів на помсту сам орлячий король Маргуз, кожне крило якого було завдовжки як двадцять черменських мечів, а кігті могли шматувати залізо. Констант зрозумів, що не врятується, бо чув у клекоті Маргузового воїнства присуд Напередвизначеності. За звичаями тогочасної Вічної Візантії він мав підкоритися Зумовленості і прийняти смерть як філософ, не роблячи безглуздих та ганебних вчинків. Але мисливець кинув виклик Зумовленості і стріляв у дікраноптерів і співав пісню, слова котрої навмисно загублені. Й кожна його стріла вражала ворога, і восьмою він вбив Маргуза. І тоді він побачив дивовижний срібний Потік, що розливався крізь повітря і скелі, і дивних птахів надвечір'я, що летіли над тим потоком. І ця надсвітова повінь знесла залишки Маргузової зграї. З того часу відомо: якщо кинути Напередвизначеності справжній виклик і проспівати перед обличчям загибелі Справжню Пісню, то приреченість відступає, закони буття руйнуються і доля посміхається сміливцеві. Через багато століть поет Ламех склав вірші про Цілунок Фатуму і там були слова, які запам'яталися народам тих світів, де розкошує нелякана Напередвизначеність:

…Ось так, з легкої руки Ламеха, цей особливий прояв Хаосу, який відгукується лише на Справжню Пісню, приходить на допомогу і руйнує тромби Зумовленості, стали називати Потоком Хореф. Кажуть, що ті, хто пили з нього перемогу над Зумовленістю, мають особливу долю й особливі права перед Всевишнім. Пророковано також, що ними викупається недосконалість світобудови».

«Небезглузде передання, — розмисливо сказав Анемподест. — Я чув про подібні випадки і в нашому світі… А що було з Константом далі? Чи він оженився на тій марнославній дівчині і чи були в них діти?»

Сапфіра посміхнулась:

«Легенди несправедливі до жіноцтва. Як тільки герой виконує забаганку нареченої, вона сподівано щезає з обріїв казки як даремна примара біснуватої відповідальності».

Анемподест поворушив губами, ніби смакуючи слова Марципанової Акробатки.

«Ти красиво сказала, хоча й незрозуміло».

«Це тільки цитата. З монологу Цариці Савської у п'єсі „Мнемозавр“. Здається, з тисяча сімсот першого акту…»

Вони подолали три чверті милі, коли прочанин знову звернувся до дівчини:

«В Біблії теж згадується потік із назвою Хореф. У сімнадцятій главі Третьої Книги Царств. Біля потоку Хореф переховувався пророк Ілія Фесвітянин від гніву нечестивого царя Ахава. Там круки приносили йому хліб і м'ясо. А потім потік пересох… А чи відомо тобі, Сапфіро, що мовою давнього Ізраїлю „хораф“ і значить „потік“?»

«Певно, цим означено, що Ілія теж пив з Потоку Хореф».

«Біблія того свідок. І той головатий Анаґа згадував Фесвітянина…»

«Ми майже прийшли, — перервала прочанина Акробатка. — Ось Картагена, а там, за мостом — Ринкова Площа, на якій безугавно відбувається Карнавал».

Анемподест побачив занедбану перспективу колись розкішних кам'яниць. Їх спорудили з кольорових ґатунків крейдяника і прикрасили різноманітним ліпленням. Мавританські вежки підносились над фасадами, котрими крокували злютовані батальйони путі. Колони мішаних ордерів підтримували химерні еркери, оздоблені вертепами скульптур і фалічних баклажанів. Гіпсове і мармурове листячко, огірки та патисони оточували кожну віконну арку. Розбите скло і розтріскана штукатурка не псували загального враження кулінарної схибленості архітекторів. Відпалі елементи фасадів апетитно вростали в ґрунт вулиці, котра вела до розцяцькованого мосту. Він напинався аркою на хребтах мармурових драконів, занурених у малахітовий струмінь ріки. В смарагдових променях мармур виглядав шафрановим і теплим — дракони відповідно живими. Очі рептилій, зроблені з кольорової смальти, весело підморгували Анемподестові.

Вулиця була безлюдна. Лише побіля мосту розташувалося кілька опадлійців у строкатих строях і з алебардами. Здалеку вони нагадували ярмаркових арлекінів.

«Це охорона Карнавалу, — пояснила Марципанова Акробатка. — Традиційно її відбувають бійці Препотужного Рушення Низових мартоплясів спільно з достойниками Ґільдії фігурантів Катарактного Театру».

Сапфіра рушила до застави мартоплясів, перестрибуючи повалені колони й розбиті капітелі. Прочанин пострибав за нею, зачіпаючись за гостряки мармурових уламків. Він вже не здивувався, коли міст виявився набагато ближчим, аніж здавалося з пагорба.

Обличчя охоронців прикривали червоно-чорні напівмаски. Довгі алебарди виглядали декоративно і навряд чи використовувалися колись за основним призначенням. Під веларіумом[48] було накрито стіл фруктами, вином та окостами. Анемподест подумки порівняв цю заставу з кострубатим вояцтвом Райдужної Гори і зрозумів, що мартихори і садхузаґи давно вже не турбували мостові укріплення Картагени. Він сповнився поваги до лев'ячих жуків та ґномів.