Імператор повені - Ешкилев Владимир - Страница 12

«Збідувався у мандрах, ясновельможний… Мою дочку…»

«Що?»

«Її потягли ґвалтувати, пане гетьмане. Ваші хлопці. Їх там півсотні. Вона ж не витримає…»

«Ви чули? — обернувся до Гонської Приблуда. — Вона не витримає півсотні моїх хлопців!.. А скількох витримає?» — він знову підняв шаблю.

Каштан впав на коліна і заголосив:

«Змилуйся, найясніший пане!..»

«Я питаю: скількох?»

Каштан почав рвати на собі волосся.

«Скількох?»

Каштан заплакав і вдарив чолом об підлогу.

Отаман недовірливо похитав головою і наказав осавулам:

«Приведіть сюди його доньку!»

Мандавошка відвів очі й прогундосив:

«Хлопці збунтуються, батьку…»

Осавула несподівано підтримала Гелена, котру не відпускало гостре передчуття небезпеки, якось пов'язане з появою костоголового:

«Залиштеся, Базилю, прошу Вас, нехай ці paganis[45] вирішать свої справи поміж собою…»

Приблуда широко посміхнувся:

«Збунтуються, кажеш? — він зиркнув на Мандавошку, і той помітно зблід. — Піду ж я, подивлюся на тую дівку, від якої так розсобачилися мої козарлюги…»

«Я піду з Вами», — несподівано навіть для себе сказала білявка.

Отаман натягнув на голену голову високу кучму, відіпхнув з дороги зашморганого комедіанта і вийшов з хати. Осавули посунули за ним і, підгортаючи пелену атласного плаття, за ними рушила панна Гелена.

Козаки отаборилися біля хати пасічника Пронька. Самого господаря вони тимчасово виселили, нагородивши штофом оковитої. Ті з парубків, що вже побували у хаті, захоплено розповідали товаришам про вроду та незвичайні вміння впійманої у лісі курвочки. Від призьби чулося:

«А вона як закине ноги!.. А я як застромлю!..»

Побачивши отамана, козаки принишкли, гомін вщух. Ті допитливі зміївчани, котрі ховалися в пасіці, чкурнули геть.

Приблуда вже поставив чобота на поріг блудодійної оселі, коли черкес Астрахан заступив йому шлях.

Астрахана боялися. Пласконосий горбун, з тілом, ніби зліпленим з окрайчиків величезної хлібини, він міг пальцем прохромити грудну клітку, кинути у ворожі лави тривершкової товщини колоду. Маленькі очі з непорушними зіницями втупились в отамана.

Приблуда завів руку із шаблею назад і розслабив кисть.

«Недобре робиш, отамане», — сказав черкес.

Козачий гурт підтримав його непевним гудінням.

Приблуда відступив на крок і зустрів погляд Астрахана. Черкес щось зрозумів і відразу нагнув голову для атаки. Його масивне тіло вже зрушилось у таранному стрибку, коли Приблуда зробив блискавичний порух шаблею. Сталева смуга злетіла від землі і справа наліво, від ключиці, різонула черкеса. Той мимовільно відсахнувся і втратив рівновагу. Наступним, вже класичним, ударом отаман зніс бунтівникові голову. Товариство завмерло, дивлячись, як підстрибує на порозі голова Астрахана.

Приблуда обвів поглядом козаків. Ті сумирно знизували плечима, хтось промурмотів: «Отакого…»

Мандавошка випередив отамана і ногою вибив перед ним двері. Приблуда увійшов до хати і весь гурт посунув за ним. Навіть Гелена зазирнула до темної криївки пасічника.

Там, на ліжнику, звивалися голі тіла. Нікта захоплено осідлала молодого козака і стрибала на ньому, вигинаючи тіло. Її великі груди також підстрибували з потішним запізненням. Козак раз у раз піднімав голову, аби вкусити наїзницю, але Нікта, сміючись, відсахувалась. На вибиті двері обидвоє не звертали уваги. За спиною отамана почулися заздрісні вигуки. Мандавошка знову зреагував перший. Він оперезав коханців нагаєм, Нікта заверещала і скотилася з ліжника. Молодий козак, прикриваючи одягом прутень, сховався за пічкою.

Приблуда вийшов з хати, подивився на мертвого черкеса, потім звернувся до козаків:

«Чи ми вже не християни, аби чинити такі неподобства з православними людьми?»

Голос у нього був гучний і красивий. Товариство промовчало.

Мандавошка вивів з хати загорнуту у шмату перелякану Нікту. Слід від нагая на шиї набухав червоним, чоло дівчини прикрашав ліловий синець. До неї підбіг батько-комедіант і почав обціловувати обличчя. Гелена Гонська уважніше глянула на дочку костоголового й зашарілася. Усі недобрі передчуття її справдилися. Не звертаючи уваги на шлейф, що волочився пилюкою, вона рушила до отаманової хати.

Коли Анемподест розплющив очі, то побачив у сутінках ледь жевріючу ватру і сільського парубка при вході до прибудови.

«Чого треба?» — спитав він. Літери Вбивчого Напису все ще чорніли перед його очима.

«Мене до Вас прислали батько, — нерішуче почав хлопець. — Дідо Северин померли, а батько хочуть, аби Ви читали молитви над дідовою труною і панахиду справили. Вони Вам дадуть харчів або гроші, як Ви самі забажаєте, отче».

«Так маєте иароха».

«Парох нам ворог… Він кревний Журавичам…»

«Гріхом є, хлопче, таке казати про висвяченого пресвітера, таїнствами окормляючого».

«Неблагодатний він, превелебний отче, постів належно не тримає. Оковиту вживає і слив'янку, і суничну настоянку, і горобинову… І всі у плебанії такі ж пияцюри, до побожної справи негодящі».

«Я маю лише дияконський чин, то кажи мені „брате Анемподесте“».

«То я Вас зара' проведу до самісінького хутора, брате Анапезде — сказав парубок. — Ми псів повипускали, аби Журавичі не спалили нас уночі».

Прочанинові слово «спалити» нагадало про згаслу люльку. Він поліз до гамана, і пальці, окрім тютюну, вхопили щось металеве, круглясте. Він спершу подумав, що знайшов таляр або й шведський дукат, але натомість витягнув точне повторення амулету Марципанової Акробатки. Агатові надкрилки жука зблиснули у напівтемряві. Тепер він згадав, де чув про «Потік Хореф». «Ти теж непростий жучара!» — визначив він Голомозого Драбанта. А ще він зрозумів, що вже має чим поторгуватися за своє дзеркало. Зміну його настрою помітив онук загиблого Северина. Він вирішив, що причиною радості паломника стали обіцяні харчі. «Певно, зголоднів, у лісі сидячи», — поспівчував хлопець.

Вони рушили до хутора через ліс, найкоротшою стежкою.

Проходячи галявиною, учень авви Макарія відчув щось настроєво протилежне навколишньому мирному смерканню. Він озирнувся навколо. Чи то сутінки зіграли з ним жарт, чи невідомі Сили послали попереджуюче видіння, але він побачив, як крізь кропиву і суцвіття наперстянки промкнулася синя щуряча мордочка й одразу сховалася, бо до неї посунуло яскраво-червоне створіння. Прочанин пришвидшив ходу, майже побіг. Парубок здивовано глянув на сполоханого диякона у смішній лівреї, але теж перейшов на ширший крок. Незабаром з'явилися спалахи світел — хутірські вогні. Анемподест раз у раз озирався на березову колонаду, але, окрім глибокої лісової тіні, не зауважив нічого.

Хутір Канюків було побудовано передбачливо і надійно. Ззовні його приземкуваті споруди було обкладено дубовими колодами, що утворювали майже фортечну стіну. П'ятикутний терем підносився над господарчими будівлями бойовою вежею. Дахом ходили хутірські з цебрами, змочуючи його водою, накриваючи вологими шкурами. Горіли піднесені на палях сторожові смолоскипи. Гавкали роззлощені собаки. «І тут люди в облозі», — подумалося прочанинові. За кам'яною непохитністю Райдужної Гори він почувався би безпечніше, аніж під мокрою соломою. Але цієї ночі у Матні іншого прихистку для нього не передбачалось.

До хутора лишалося зо дві сотні кроків, коли дивовижно швидка комаха пролетіла повз голову Анемподеста і здибила його волосся. Він обернувся. На темному тлі підліска вгадувалась оповита димом постать Голомозого. «Це ж він у мене стріляв!» — доміркував прочанин і побіг заячим зиґзаґом. Його проводир щось закричав, певно, просячи припнути псів.

Драбант перезарядив мушкетон, припалив свіжу порохову смужку і знов прицілив Анемподеста. Він вже відтягував важеля, коли пес вискочив з кущів глоду, безгучно атакувавши Каштанового приятеля. Той не розгубився й притульним пострілом розніс псові голову. Відкинувши мушкетона, він витяг баталійну сокиру і кинувся за прочанином.