Тінь попередника - Ешкилев Владимир - Страница 67

«Ото ж бо й воно, комісаре. Все змінюється. Старі політичні розклади, ідейні й партійні принципи втратили сенс. Наближаються великі зміни, корінні соціальні трансформації. Ви, комісаре, за старими розкладами — наш найзліший ворог. Але і ми змінюємо свої оцінки, аналізуємо тенденції, готуємося до майбутніх викликів, які чекатимуть на нас після імперської епохи. Ви, Марков, свого роду видатна людина, але що важливіше для нас, ви — тіронійський патріот».

«Мої особисті погляди не пов'язані з моєю присягою. Я на службі в Дому Ойзеле».

«Ваша служба, комісаре, за великим рахунком, вичерпана. Ви тепер надто багато знаєте. Надто багато для безрідного поліцейського з Периферії. Вас уб'ють ще до того, як ви відішлете свій звіт імператорові. В принципі, вони вже могли би вас знищити, але бюрократичний апарат Імперії діє за власними законами. Як тільки з відомої вам місячної бази надійде кодове підтвердження наказу про ліквідацію, вас не стане, Марков».

«Ось воно як… — пирхнув тіронієць. — Й звідкіля ж така обізнаність?»

«Ми знаємо про Білі Камені більше, аніж техніки Ґрідаса. Але зараз не це головне. Головне те, що в момент „ікс“ ноланці й тіронійці повинні бути разом. У наших народів спільний ворог — ієрархія Піфії».

«А я вважав, що головним ворогом колоністів Периферії є імперська адміністрація».

«Тепер, коли Матері й Теслен об'єдналися, падіння Дому Ойзеле та їхньої адміністрації неминуче. Це тільки питання часу, комісаре. Як ви розумієте, союз жриць і адмірала — це щось серйозніше, ніж провінційна змова Рехинальдера і Унно. Ми маємо підстави вважати, що заколотові вже неможливо запобігти і він відбудеться найближчими тижнями. Проте ані народові Ноли, ані народові Тіронії не стане легше від того, що ім'я імператора зміниться з „Туре Шактірі II“ на „Еарлан III“. Тільки жрецьким кланам Знаючих вигідно зберігати до безмежності спотворену соціальну структуру Імперії, примарну владу Домів і дику бідність у жилих куполах Периферії. А ми хочемо відродити Федерацію, повністю скасувати Генетичні закони й наповнити людство новими силами».

«Я неодноразово чув ці благородні заклики. В юності я співчував нашим інакомислячим, знайомився з їхніми маніфестами „Свобода! Рівність! Геть адміралів і олігархів! Без Імперії ми станемо центром всесвіту!“ Чув, читав. Але тепер я вже дорослий хлопчик і мені відомо: усі революції несуть в собі зародок нового деспотизму. Спільнотою світів неможливо керувати за законами демократії. Спочатку буде хаос і кровопролиття, потім у Флоту з'явиться новий лідер, і все повернеться на круги свої».

«Ваша рідна Тіронія не є квітучим світом».

«Не квітне, ваша правда. Але й не вимирає від епідемій і міжусобиць, як за часів Великої Смути. Ми, до прикладу, не здатні самостійно утримувати від заколотів і заворушень мільйони робочих клонів. Наша поліція не має ані навиків, ані техніки для відбиття масових атак повстанців. Поки ми створимо власну боєздатну армію, проведемо з нею навчання, клони з нами розберуться. Ми навіть найманців не встигнемо найняти. Я не хочу, щоб мою сім'ю вирізали скажені біороботи, як вони вирізали колоністів у „Благословенному починанні“ на Кідронії».

«Отже, ви не хочете допомогти своєму світові здобути свободу?»

«Хочу. Але не з такими союзниками, як ви. Краще теперішній імперський режим, аніж влада обмежених і мстивих прихильників демократії. Занадто багато ненависті накопичилось у світах Периферії. Поки який-небудь парламент буде дискутувати, що припустимо, а що неприпустимо, що гуманно, а що негуманно, орди клонів переб'ють усіх тіронійців. Парламент потім висловить офіційне співчуття, створить комісію. Знаємо. А піфійки… Піфійки нам не заважають і не загрожують. Ми на Тіронії ніколи тих піфійок не бачили».

«Шкода. З вас, комісаре, вийшов би чудовий сенатор і міністр безпеки майбутньої Федерації. Але ви надто загрузли у службових стереотипах, страхах і забобонах. Ми шкодуємо, що ви зробили такий вибір. Ідіть, Марков, і помріть, залишаючи ваш народ у злиднях і нікчемності».

«Прощавайте!» — комісар зробив крок до виходу.

Двері відчинилися. За ними Марков очікував побачити Айло чи кіборґа-вбивцю. Але за дверима стояли ноланці в парадних мундирах офіцерів Джи Тау. Старший за званням привітав комісара статутним вітанням:

— Я капітан-командор Ролло, головний координатор Служби Запобігання на Нолі. Уповноважений повідомити, що все те, що з вами зараз відбулося, сіре, було частиною стандартної процедури перевірки на лояльність, передбаченої для вищих посадових осіб Імперії. Ви, сіре, її успішно пройшли, і я, за дорученням імператора, оголошую, що з цього моменту вам, Рене Марков, доручено виконувати обов'язки імперського намісника Сектора Кастора. Офіційні примірники наказів про ваше призначення і присвоєння вам позачергового звання генерал-лейтенанта поліції знаходяться у командуючого Другим флотом. Він чекає на вас, сіре, у золотому залі Замку намісників. А я вітаю вас від імені Верховного Координатора лорда Ґрідаса, від свого імені та від імені усіх своїх офіцерів.

Борт лайнера М99 «Максвел»,

район зірки Таліс у Темному Агрегаті Оріона.

22 октомбрія 416 року Ери Відновлення

Стіни, підлогу і стелю Зоряної вітальні «Максвела» конструктори лайнера спроектували у вигляді системи оглядових екранів. Відвідувачі вітальні могли насолодитись грандіозною сферичною панорамою космічного простору довкруж лайнера. Шестеро тих, хто зібрався у вітальні, наче зависли між безоднями Всесвіту. Навіть крісла, у яких вони сиділи, стали прозорими, і зоряне світло проходило крізь їхні підлокітники й бильця. Над головами учасників зібрання нависало багряне вітрило Туманності Оріона, на умовному горизонті блакитним вогнем палав гігант Рігель, а під ногами таємничо мерехтів розсип древніх червоних зірок, серед яких лише досвідчене око навігатора або астронома змогло б відшукати вишневу крапку Таліс.

Вольск знав п'ятьох із учасників зібрання. Спікерське крісло зайняла Шерма, одягнута у майже прозоре, перетягнуте вузькими шовковими стрічками, плаття без рукавів. Її праву руку вище ліктя прикрашав масивний золотий браслет. У цьому одязі клонка нагадала археологові зображення Есфірі з полотна Теодора Шасеріо[70]. Правіше від Вольска завмерла у напруженій позі баронеса Вей. Зірки химерно віддзеркалювалися на поверхні сріблястого комбінезона, який тісно облягав зґрабне тіло ксенобіолога. Лівіше, розкинувши широкі рукави сірого плаща, сиділа, заглиблена у свої думки, сестра Овіта. За нею розташувався капітан Малт Некіч, високий, коротко підстрижений, з розвинутими м'язами і простуватими рисами воїна-колоніста з Периферії. Шостого учасника зібрання Вольск бачив уперше. Це був молодий чоловік з вузьким нервовим обличчям і непропорційно худим тілом. Він одягнувся в кумедну чи то сорочку, чи кофту — строкату, яскраву і з буфами на рукавах. Із коротких шортів стирчали його довгі бліді ноги з хворобливо-масивними колінами. Нижче колін їх закривали жовті шнуровані чоботи. Таке взуття арпікранські модники надягали під час вечірок у нічних клубах. Під насмішкуватим поглядом археолога незнайомець підібрав ноги й від того став ще химернішим. Урешті-решт Вольск вирішив, що довго роздивлятися дивного суб'єкта не зовсім пристойно. Він знову заглибився в споглядання зоряної панорами.

Його гіпнотизувало густе зоряне скупчення в області Гіад, діамантове й переливчасте. Воно закрило своїм блискучим щитом великий сектор тутешнього неба. Зірки скупчення — білі, жовтуваті, яскраво-смарагдові — здавалися зримими звуками величної симфонії, створеної у прадавні часи титанами галактичної розбудови. Згущення світла і згущення темряви — її просторові акорди — підкорялось ритмам грізної теми, безмежної, наче сам Великий Космос. Сріблясті хмари розжареного міжзоряного газу навколо щита ще більше підкреслювали грандіозність цієї теми. В надрах хмар мерехтіли сапфірові й топазові нитки, сплетені з юних гарячих зірок. Вугільно-чорні завіси темної матерії вигідно відтіняли всю цю тисячозоряну велич, здавна відому земним астрономам і поетам як Дзеркало Анжеліки.