Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 6

Але не спали і в Санкт-Петербурзі. Шпигун потрапив до поля зору Олексія Бестужева-Рюмина у сорок четвертому році, коли Протом було перехоплено і кілька разів перепродано різним розвідкам секретний лист шведського міністра і масона графа Нольдена до російського генерала й теж масона Кейта. Російському резидентові у Кракові Голембйовському вдалося з'ясувати, хто стояв за такою красивою і прибутковою операцією. Татусеві Проту від імені канцлера Олексія Петровича було запропоновано вузький вибір: або стати подвійним агентом з доброю платнею, або нагло загинути за інтереси найхристияннішого короля Франції. Львівський патрицій обрав перше. Відтоді усі нитки імперської розвідувальної павутини, широко розкинутої між Віднем і Уманню, з'єднувались у чутливий вузол в гостинному і щедрому домі Протазія Духніча. Тут отримували і розмінювали гроші, робили і переробляли паспорти та подорожні, писали криптографічні листи і переховували різноманітних підозрілих осіб. Коштовні подарунки змушували львівських урядників закривати очі на діяльність Прота. Тим більше, що ніхто у Львові не міг з впевненістю визначити, на яку саме розвідку працює цей невгамовець, щасливий чоловік красуні Домініки і батько шістьох товстих і здорових дітлахів.

Молода служниця, яка відкрила двері Григорію, знала пароль. Вона вислухала кодовану фразу, привітно усміхнулась симпатичному драневі і впустила Григорія до освітленого сальними свічками передпокою, де чергували два горлорізи з концентрованими обличчями. Горлорізи вправно обшукали його і, не знайшовши зброї, мовчки підштовхнули до дверей зимової кухні. Ритуал прийняття в домі Прота корисних гостей передбачав ситне гощення. Григорій слухняно пройшов до кухні, де інша служниця насипала йому миску густої горіхової юхи, дала щедрий шматок смаженини й націдила до глиняної гальби пива, набагато густішого й смачнішого за те, котре спудей із кавалером вкушали «Під кляштором».

— Поспи трохи, — показала на постіль, розкладену в глибокій ніші, під кам'яною аркою. — Пана тепер немає, буде завтра по обіді.

— Я маю лише листа передати й узяти суккурс[11].

— Поки пан з тобою не перебалакає, тобі ніц не дадуть. Та й звідси не випустять.

— Чому?

— Так для всіх заведено.

— Це неправильно.

— Що тобі «неправильно»?

— Те, що не випускають.

— Краще помовч, здоровішим будеш, — порадила служниця, яка знала, що не всі гості Прота залишають його кам'яницю за допомогою власних ніг.

Григорій поїв, випив, обвів швидким поглядом кухню: пічки, баняки, рогачі, пательні. Над усім тим — закурене до чорноти низьке цегляне склепіння. Двері товсті, оковані залізними штабами, масивні плетені ґрати на вузьких непрозорих вікнах. Фортеця. Він вирішив, що сперечатись з місцевими буде собі дорожче. Вже тоді, коли він у Пресбурзі вирішив підзаробити перевезенням таємної кореспонденції, його шкребло шкаредне передчуття. Тепер воно стало ще шкребучішим.

«От тобі і здобувся легкого заробітку!» — подумки посміхнувся, витягуючись у повний зріст на запраній шматі.

— Тебе як охрестили? — раптом запитала кухонна служниця.

— В ім'я святителя Григорія.

— Якщо маєш гроші, Григоре, то можеш пощасливити наших цорок[12]. Вони в нас кобіти файні, молодих немалжених люблять.

— За скільки люблять?

— Там вже домовишся. Онде двері.

— Жінка прєлюбодєйна є скудєльним сосудом дияволовим, — підсумував Григорій, засмикнув полотняну завісу, що відділяла спальну нішу від кухні, і заплющив очі.

— Нужник[13], а ще на щось пнеться, — почув буркотіння служниці. — Тьху на тебе!

Він не образився на кухарку Його зовсім не цікавило, що думає тутешнє жіноцтво про його статки. І що воно думає взагалі. Він був міцно переконаний у тому, що уся сукупна мудрість населенців цього дому навряд чи змогла б йому прояснити щось суттєве про суперечку між передвічною Софією й тим багатоликим тілом, яке вміло бути і Кромом, і Карною, і всім темним поріддям Хаосу.

— Буде до тебе пропозиція, буде! — Гречик погрозив співрозмовникові вказівним пальцем. — Але маєш, Павлику, тримати язика на короткому ланцюжку.

Вигилярний, у якого від випитого вже крутилося перед очима, лише ствердно ворухнув бровами. Спека і міцний алкоголь зробили свою спрощуючу справу, і бесіда, врешті-решт, зійшла на довгий монолог професора, організм якого виявився надзвичайно стійким до магії зернових спиртів.

— Я ще за старих часів передбачив такого як ти, — вів свою застільну лекцію Гречик. — Якщо тебе не випередять…

— Хто?

— Хто, питаєш? — немов зійшлися стулки невидимої брами і сховали всі накреслені на професорському обличчі емоції. — Дід Піхто. Думаєш, ти наймудріший? Ти копаєш. Інші теж копають… Як ти там назвав свою доповідь? «Італійське відлуння в творчості Сковороди»?

— Л-луна.

— Що?

— Не «відлуння», а «луна».

— Зрозумів. Я, до речі, маю у бібліотеці книжку Пахльовської «Civilta letteraria ucraina». Якщо не помиляюсь, там щось є про це. Про Візантію, про Італію, про Сковороду… Читав?

— Читав.

— А Ушкалова про італійські образки в літературі українського бароко?

— Також читав… Але в-ви казали пр-ро тих, які теж к-копають. Хто копає? Що в-вони копають?

— Хто… Що… Тобі все треба знати?

— Так.

— Знання примножують печаль.

— ?..

— Колись дізнаєшся, прийде час, — запевнив старий, закашлявся і потягнувся за пляшкою. — Гха. Про все дізнаєшся. Гха. Може й не радий будеш, що дізнався. А щодо тих, хто копає… Людина завжди лишає після себе щось таке, що при бажанні можна викопати… Завжди! — Гречик вихлюпнув віскі. Четвертина його попала до склянки, три чверті звивисто розтеклося столом і пропало між дошками. — От зараза! — засмутився професор. — Не та вже тепер рука…

— Так що к-копають?

— Те, що треба, те й копають, — стулки незримої брами трималися міцно. — Ти про своє знай.

— Але ж ви н-на щось н-натяка… натякаєте.

— А якби й так?

— Так хоч-чу ж з-зрозуміти.

— А ніби не розумієш? — професор тяжко зітхнув. — Не розумієш, ні?

— Ні.

— Я тобі, чоловіче, кажу про внутрішні речі. Є речі зовнішні, а є внутрішні. Відкриті і закриті. Для всіх і для обраних. Не будеш із цим сперечатися?

— Ні, — Вигилярному здалося, що нитка розмови стає тонкою і зміїстою. Ще трохи й або порветься, або ж втече крізь щілини, слідом за пролитим віскі.

— Є речі, які для свого пізнання потребують випробувань.

— Т-так.

— Що «так»?

— Глибинні і п-поверхневі. П-погоджуюсь.

— А куди ж ти дінешся, чоловіче… От, скажімо, усім відома історія Моцарта і Сальєрі. Це ж всі знають, правда? Поверховий сюжет є набутком широких мас. Поверховий сюжет тисячі разів переповідано. У романах, п'єсах, фільмах. Бездарність заздрить генію. Заздрить, заздрить, заздрить і, врешті-решт, вбиває генія. Підсипає генієві отруту. Так?

— Т-так.

— А глибинний сюжет цілковито інший. Принципово інший. Моцарт не просто геній. Він геній-масон. Поки живий був імператор Йозеф Другий, знаний симпатик масонів, Моцарт перебував під його особистим захистом. Але Йозеф помирає. За дивних обставин помирає, але то з іншої опери. Дітей в нього немає. Трон після смерті Йозефа займає його брат Леопольд Другий. Тиран і фанатичний католик. Ще коли він був намісником у Тоскані, то безжально і вперто переслідував масонів. Відень, зрозуміло, не Флоренція. Запроторити до кам'яного мішка автора «Фігаро» і «Чарівної флейти» Леопольд не наважується. З іншого боку, Вольфганг Амадей стає масонським прапором для всієї куртуазної Європи. По-перше, тому що він беззаперечний геній, а ще через те, що вся куртуазна Європа відвідує оперу. Відвідує і слухає. «Чарівна флейта» агітує за вільне мулярство потужніше, аніж усі трактати масонської Академії мудрості. А у Франції революція, сестру імператора Марію-Антуанету тримають у Парижі під арештом. У тій ситуації Моцарт перетворюється на політичну проблему. І для вирішення політичної проблеми застосовують суто італійський засіб. Класичний засіб італійської реал-політики. Отруту. Так звану акву тофану. Суміш арсену і окису свинцю. Цю отруту придумала одна добрезна жіночка з Неаполя на ім'я Тофана. Але це лірика. Я про те, що Леопольд пройшов італійську політичну школу і добре засвоїв тамтешню науку… От таким є глибинний сюжет, чоловіче. Сальєрі наказали отруїти, він і отруїв. Інакше втратив би посаду першого капельмейстера. Потім бідака все життя мучився. Через тридцять три роки сам зізнався у тому, що отруїв генія. Але хто був замовником — не сказав. Не зміг сказати. Все ж таки півстоліття їв з імператорського столу. Так і виникла дурна байка про бездарного композитора, який вбиває із заздрості. А яка там насправді могла бути заздість? Сальєрі був успішним і багатим. Його музику грали у всьому світі. З чого б це він раптом заздрив людині, яка не мала навіть коштів на житло у пристойному районі?