Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 41

— Ти нам не потрібна. В нас вже є вправна ткаля Ліна, донька Лами.

— Спитай мене, о воротарко, — знов проспівала Ліда. — Я цілителька, учениця північного вітру.

— Ти нам не потрібна. В нас вже є цілителька Роксана, донька Мокоші, нічної праматері.

— Спитай мене, обрана. Я співачка і танцюристка.

— Ти нам не потрібна. Нас втішає співами і танцями Глиця, донька Мари і Кайми.

— Спитай мене, сувора сестро. Я істинна воїтелька, руйнівниця смертної плоті.

— Ти нам не потрібна. Ми захищені мечем і стрілами безстрашної Серби, доньки Карни.

— Спитай мене, Навно. Я чиста й незаплямована зрадою, я обернена до зірок обличчям, я та, хто приносить дари до Тари. Я сильна і вправна у всіх ремеслах.

— Сестри, до нас прийшла та, на яку ми чекали, — голос воротарки став гучним, луна від скель посилила його, а ніч всотала цей голос і всі його гірські і долинні відлуння у свої оксамитові бганки, як пісок всотує воду. — Жриця прийшла до тої Тари, яка називається Харвад, до тої Третьої Тари, яка повстала після Агадхи і Смілданаху. Задля чого ти принесла пил зовнішнього світу на ногах своїх, жрице?

— Я пройшла попри три святині предків і молилася на сімох могилах, — відізвалася Ліда. — Я спілкувалася з людьми Світла, їла хліб у домах знетямлених, чула слова, проголошені у ворожих храмах. Я бачила зло і жорстокість, несправедливість і зраду. Світло невблаганно залишає наш світ, сестри, як і попереджали нас мудрі предки.

— Чим ми зможемо зарадити цьому, жрице?

— Спитай мене. Я була очима обраних у пустелях занепаду.

— Чи зможемо ми знищити неправедних володарів і полегшити ярма на людських шиях?

— З цього не вийде користі. На зміну нинішнім деспотам прийдуть нові, ще гірші. Серед людей влади давно вже немає людей Світла.

— Чи можемо ми вселити праведність у серця людські?

— Серця людей нині закриті для слів істини. Вони бачать і не розуміють, чують, але не тямлять, знають, але не вірять навіть в овочі власних знань. Якщо ми підемо цим шляхом, ми лише втратимо час і сили.

— Чи зможемо ми знайти нового провідника для малого стада?

— Час провідників ще не настав. Якщо зерно прокинеться посеред зими, хибно приймаючи за весну минущу відлигу, воно проросте надаремно і загине швидко.

— То чи маємо ми тоді впасти у відчай й оплакувати загибель світу?

— Ні, адже зерна праведності тихо сплять у землі, чекаючи свого часу. Їм потрібні не плакальниці, а ті, хто охоронятиме їхнє священне очікування, вони потребують вартових їхнього довгого сну. Чи готові ви, сестри, до чину охоронниць сплячих зерен праведності? Чи не відступите в час небезпеки?

— Ми готові до цього чину. Ми не відступимо ані перед погрозами, ані перед зброєю. Ми не завагаємося і не знатимемо жалю, якщо це буде потрібно. Але від давніх часів повелося, що всі радощі і смутки цього служіння розділяють з нами наші брати.

— Ви вже маєте такого брата, ретельно обраного та навченого. Він отримав посвяту Кола Крука, він прозірливий і пройшов усі належні випробування.

— Так, ми маємо такого брата, але час його служіння вичерпався і міць його занепала. Ми просимо Тару підсилити нас новим прозорливим братом і благословити його на проходження належних випробувань.

— В Тарі почуте ваше прохання і знайдено того, хто здатний наблизитися до Світла.

— Чи зможе він пройти випробування?

— Цього не знає навіть Та, яку ми не називаємо на ім'я. Він або пройде випробування, або залишить терен цього світу. Нехай вершиться воля Сил!

— Нехай! — хором відповіли Ліді її «сестри».

Григорій стояв на березі Гнилої Липи. Того ранку це була вже четверта його експедиція за водою. Уночі чи то дрібні демони, чи то звірі ушкодили діжку-водницю, у котрій монахи зберігали запаси для себе і для пістрявки Дори — корови, яку купили за гроші, прислані з Маняви[87]. Брат Силуан згадав свій мирський фах, законопатив дірку, а послушникові Сковороді випало наповнити ємність.

Він зупинився перепочити й несподівано, зовсім несамовільно, увійшов до того дивного стану, в якому навколишнє суще нагло виблякло, а з-за декорацій світу вистромилось щось таке неосяжне та справжнє, що переляк негайно пустив усім його тілом моторні зграйки крижаних мурах, а між вухами запанувала недзвінка порожнеча. Він довго стояв, захоплений відсутністю обмежувальних мурів і брам сущого, так довго, що перестав відчувати пальці на змерзлих ногах. Від близького порога безмежжя його відтягнула поява місцевого підлітка. Вилицюватого, круглоголового, з воднявими невиразними очима.

Хлопець зупинився за п'ять кроків від Сковороди, кілька хвилин мовчки спостерігав за його обличчям, а потім мовив:

— Ти дурний!

Григорій не відповів.

— Ти дурний! — виклично прокричав хлопець.

Григорій мовчав, шкодуючи про втрачену близькість безмежжя. З цим нахабним і напрочуд впертим хлопчиськом, якого у селі звали Нирком, він познайомився, як лише прийшов до місцевої кіновії[88]. Тоді Нирок зайняв зручну позицію вище скиту і кидався звідти камінням. Одна із тих каменюк підступно вдарила Григорія в хребет. Старший кіновії ієромонах Авксентій тоді порадив йому не звертати на Нирка уваги. «В уши бєзумнаго нічтоже нє глаголєті, єгда похуліт мудрия твоя словеса», — нагадав старовинну школярську формулу ієромонах.

— Ти дурний, ти дурний, ти дурний! — не вгавав Нирок. Його крик спаплюжив ранкову благодать, відбився від холодної води Гнилої Липи і пострибав кудись на захід, до Рогатина.

«Господи, усюди одне й теж саме! — думав Григорій, згадуючи віденських і пресбурзьких підлітків, які скручували дулі та робили непристойності за спинами мандрованих ченців. — Непутні батьки нацьковують дітей на монахів. Кажуть їм, що ченці — нероби та пройдисвіти, які живуть за рахунок інших, потай пиячать і приносять нещастя. А хіба ж погано бути справжнім пройдисвітом, себто пройти цим світом і позбирати з його жорстких стебел золоті зерна мудрості?»

Григорій присів, взяв на плечі коромисло з двома вщерть наповненими цебрами, натужно випростався й неквапом рушив слизькою стежиною до скиту.

«Кине чи не кине?» — міркував він, уявляючи, що саме зараз Нирок заносить за спину брудну руку з каменюкою. Йому згадалася стародавня візантійська притча про хлопчиків, які сміялися зі священика. У притчі з моря вийшло чудисько і безжалісно зжерло насмішників. Григорій уявив, як з Гнилої Липи вибігає щось на штиб сома з ногами, борзо доганяє і ковтає Нирка. Як не намагався Григорій відігнати від себе людожерну фантазію, вона вперто обростала подробицями. На півдорозі до скиту в уявного сома, окрім ніг, з'явилися зуби і лускатий хвіст, а перестрашений до загиджених штанят Нирок перед смертю став на коліна, просив пробачення і марно звертався до неба по допомогу.

Із цим впертим злорадісним видовищем у голові Сковорода добрів до тину, що ним ченці обнесли вбогі скитські споруди. Авксентій дивився на послушника. Густі брови ієромонаха нависали над запалими очима, як дашки над горніми вікнами владичної резиденції у Переяславі. Під цими бровами-оберегами несила було розпізнати виразу його очей. Обличчя отця Авксентія грізно-рожево палахкотіло крізь бороду й ті сиві пасма, що яро вистромлювались з-під потертої скуфійки. Ряса не приховувала монументальної статури монаха, могутніх рамен і природної постави воїна. Подейкували, що до постриження він напружено грабував купецькі валки, а за найменший спротив карав нещасних негоціантів повішанням. Однієї грішної ночі на душогуба зійшло осяяння і тоді він відрікся від світу і розбійницького минулого. Це диво сталося ще за часів Яворського[89]. Вже багато років колишній горлоріз умертвляв грішну плоть в малих тихих скитах, розкинутих між Білим морем і землями волохів. Проте сила в тілі монаха залишилась. Вона проявлялася раптово, іноді навіть без демонстрації фізичної міцності. Здавалося, чернець собі й чернець — нічого особливого, — проте коли Авксентій брався перед дідичем або старостою обстоювати скитські привілеї, невидиме під рясою тіло набувало присутності і світ ставав тіснішим, вужчим. Ще кілька хвилин і владний співрозмовник непомітно для себе втрачав гордість і впевненість, прикипав очима до темних провалів під видатними бровами, погоджувався і відступав.