Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 34

Імператриця якраз приїхала до Києва на прощу. Вона молилася на раках[70] печерських святих, щедро розкидувала мідь і срібло незліченному жебрацтву, що товпилося під високими мурами Лаври, і зі всім своїм почтом смакувала велетенськими осетрами, майстерно засмаженими і тушкованими за секретними рецептами митрополичих кухарів.

На честь самодержиці, спадкоємця престолу Пітера Ульріха та його нареченої Софії-Августи[71] силами студентів Духовної академії та місцевих комедіантів було розіграно панегіричну пієсу «Благоутробіє Марка Аврелія». Написав сей панегірик досвідчений і тверезий автор багатьох уславленних «шкільних дійств» Михайло Козачинський, який присвятив свій твір «Елизавете Петровне, Марку Аврелию века нашего». Сковорода тоді не увійшов до студентської трупи і перебував серед глядачів.

Виставу за пієсою Козачинського пишно декорували. На сцену, як і передбачено було прологом, на позолоченому возі, виїжджав товстий дядько у латах, що представляв собою персону Києва. Віз тягнули два крилаті Пегаси. За дядьком-Києвом ішли фігури: Марс з андріївськими емблемами і полоненими турками, Фортуна з вінком і двоголовими орлами, Амур з анаграмами, в яких зашифрували імена принца-спадкоємця і його нареченої, Астрея з лінійкою та Гармонія зі срібними кулями і циркулем.

Після параду уведених до придворного вжитку давньоримських божеств на сцену вибігли студенти, одягнуті козаками та поляками, і розіграли сценки зі славної вікторії Хмельницького під Корсунем. Дехто із тих переряджених так захопився баталією, що двох «поляків» і одного «козака» товариші винесли непритомними. Імператриця схвалила таке завзяття і зволила відправити акторам на лікування двадцять червінців і барильце анісової. Потім був балет на новітній австрійський штиб, а вже після нього почалася сама пієса, в якій милосердний і розважливий Марк Аврелій протиставлявся жорстокому і зарозумілому Авідію Касію. В персоні Авідія глядачі легко розпізнали карикатуру на Бірона[72]. Перемогу милосердя над жорстокістю вони вітали гучними криками «Віват!», а принцеса Софія-Августа аплодувала, що для того часу було свіжим способом публічно задемонструвати свою прихильність.

Все це пишне уславлення «Марка Аврелія віку нашого» зіпсувала ілюмінація, якою прикрасили фінал «Благоутробія…». Ракети дрезденських фойєрмейстерів налякали і коней, запряжених у карети, і гостей. У пишної придворної дами (чи не фрейліни Паніної?) від ракети загорілося плаття, почалися біготня і штовханина. Глядачі, збившись у натовп, побігли до сцени, лаштунки не витримали їхнього напору і повалилися. Сковорода власноручно витягнув з-під задимлених декорацій студента, що грав Марка Аврелія.

Попри цю прикру пригоду, пієса зворушила Григорія. Після того він прочитав «Роздуми» імператора-філософа, книги Діона Касія і Секста Аврелія Віктора, де розповідалося про життя «найкращого з Цезарів». Вже тоді його здивувала поблажливість Марка Аврелія до розпутства жінок, як із власної родини, так і римлянок взагалі. Тепер він виправдовував Констанцу через стоїчну філософію мудрого імператора давніх часів, який не забороняв Природі діяти через даровані людям тілесні можливості та агрегати.

«Якщо всевладний правитель не вважав за необхідне карати жіночу тілесну надмірність, — міркував Григорій, — то чому я, упосліджений у сім світі, маю звинувачувати Констанцу? Хіба маю на таке право?»

Чим більше він думав над протиріччями у персоні Констанци, тим більше схилявся вибачити дивовижній жінці її схильність до шаленств Діоніса і Венери.

Філософія стоїків, яку сповідував Марк Аврелій, думав Сковорода, могла б стати основою для його примирення з Констанцею. Адже древній імператор вважав, що природа є не лише всім відомою даністю, яка від народження до смерті оточує людей і проявлена в людському тілі, а й тим внутрішнім образом, згідно з яким ускладнюється і розвивається усе суще. Джерело тілесної натури він і його однодумці-стоїки розглядали як розумне вогненне дихання, яким від часів передвічних пронизано і ускладнено Всесвіт.

«А може, Констанцу єднає з Лідою духовна вогниця божества-дихання, «святого духа» язичників-стоїків? — припустив Григорій. — Може, в ту мить, коли вони зливаються тілами, утворюється вище, досконаліше тіло, чимось подібне до тіла Андрогіна? Тут, зрозуміло, у засідці причаїлася єхидна протиріччя. Марк Аврелій вважав, що тілесне перебуває під орудою духовного Світла, а святий Августин і Отці Церкви, навпаки, вважали усе тілесне, усе матеріальне темним царством диявола. Чи можна перекинути між цими непримиренними крайностями золотий міст узгодження? Якщо можна, тоді не варто приділяти тілесному так багато моральної уваги й прирікати на відкуплення прості прояви тілесної правди. Проте чи дозволена Богом суверенна «правда тіла», яка не підвладна біблійним моральним приписам? Чи можна жити одночасно двома самодостатніми правдами — правдою Духа і правдою тіла? Це ж єресь. Найсправжнісінька єресь…»

— Страждаєш, чоловіче Божий? — голос фіскала Макогона визволив його із глевкого полону спогадів.

— Чого вам?

— Дивуюся тобі. Лежиш тута, блідий як блейвас[73]. Я б на твоєму місці пив би й пив з радості, що для тебе все так добре обійшлося. Горілки не маємо, але є тут у нас добре вино, — Семен скосив оком донизу, у напрямі трюму. — І до вина щось знайдемо… Звеселися, Грицю! Танцюй-фурцюй! Не в казематі ж сидиш, козаче, а під Божим сонечком грієшся. Дивись, дивись яке небо! — він обвів рукою лазуровий обрій Адріатики. — Воля вольная, окойом! Так будь у цій волі твердим мужем, а не кислою дівкою.

— Ще рано волю славити, — буркнув Григорій.

— Чого ж так?

— Пси латинські нишпорять містом.

— То все фрашки![74] — пирхнув Макогін. — Вони злапали твою кралю і тепер заспокояться. Вони тепер себе заповажають, ой заповажають. Підуть пити, хвалитися, з бабами крутити. Скільки тобі казати: ліниві вони тут, хирні, немає в них шпуваної[75] впертості. Не лупив їх профос[76] трійчаткою по сраці, як нашого брата, не лупив… Ти не переживай, козаче. Прибуде начальство, розбереться і належний наряд нам дасть. При царській справі й жити веселіше і мана усяка зайва із голови хутко вистрибує.

— Начальство… Й коли ж вже, дядько Семене, теє ваше начальство прибуде?

— Так не лише ж моє. Твоє також.

— Так коли ж?

— Коли треба, тоді й прибуде, — відрізав фіскал. — Наша з тобою справа — чекати… Книшика хочеш з'їсти? Смачний книшик, добрим смальцем мащений.

— Давайте сюди свого книшика, дядьку Семене, — Сковорода раптом відчув напад голоду. — І вина хочу.

— Оце вже діло! — зрадів Макогін. — А я вже думав: дарма, Семене, ти його знайшов… Бач, віджив наш Грицько! Козацька натура своє бере. Не сумуй, Грицю, не сумуй. Не остання тая краля на білому світі. Он їх скільки — ціла Венеція. Цілий білий світ! Ще собі знайдеш.

Англійський консул у Венеції Джозеф Сміт не знав справжнього імені людини у масці, яка завітала в ніч на 24 травня 1751 року до його палаццо на розі Великого каналу і Ріо деї Санті Апостолі. Він і не намагався дізнатися. Людина у масці потиснула йому руку за масонським звичаєм і промовила гасло третього градуса: «Мейхабен». Цього, в принципі, було достатньо, але гість підкріпив паролі рекомендаційним листом від Достойного майстра ложі «Три золоті яблука». Носячи з собою такий документ, ця людина сильно ризикує, подумки зазначив Сміт. Також він подумав про те, що на подібний ризик ідуть заради того, щоби виглядати переконливіше під час непевної місії. Те, що нічний гість, виголосивши паролі, не зняв маски, англійця не здивувало. Він вже звик до пристрасної, проте позбавленої послідовності і логічних засад, італійської конспірації.