Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 26

— Це ж бомба! — Павло Вигилярний ще й ще пробігав очима текст на пергаменті. — Невідомий автограф Сковороди! Філософський фрагмент, Сашо. Заціни назву: «Всемірна Єхидна, сіречь рєшительноє і полноє совлєчєніє тайних покровов». А я все думав: чого це Гречик мені втирав про якусь єхидну…

— Бомба то воно бомба, — буркнув старший брат, — але ж оприлюднити цю бомбу і прославитися тобі, братело, поки що не вийде.

— Чому це? — не зрозумів молодший.

— А як ти поясниш людям, звідки узяв оце… цей рукопис?

— Якось поясню.

— Якось, какось, укакось… — передражнив Павла життєво досвідченіший «карпатський есквайр». — А якщо ті бандити, які порішили професора, приходили до нього саме за цим-от рукописом? Вони ж відразу тебе вирахують. Легко, як два пальці об асфальт. А потім і мене, якщо я раптом візьмусь переховувати скарб… Давай так домовимося, братику дорогенький: якщо я вже візьмуся тобі допомагати, то ти мене будеш слухатися, в усьому радитися зі мною і не робитимеш дурниць. Ти вже й так їх наробив.

— Що я такого наробив? — обурився Павло. Він відчував, що остаточно втрачає ініціативу, і це сильно його дратувало. У домі професора ризикував саме він, а Олександр ні в що його не ставить.

— Що наробив? — глузливо перепитав старший. — Попалився, от що ти наробив. Засвітив ідола під час експертизи.

— Експерт не зацікавлений…

— А ти так точно знаєш, у чому він зацікавлений, а у чому ні? А може, вони його зацікавлять? Може, вони йому яйця у дверях затиснуть і він їм усе розповість? Це ж бандюки, Павляне.

— Так я не зрозумів, ти береш чи ні на зберігання мій скарб?

— Я ще не вирішив. Маю сумнів, що ти мене слухатимешся.

— Я з тобою радитимусь.

— І за це тобі велике спасибі.

— Мене ледве не вбили…

— Ще не вечір. Ти краще скажи мені, що то за картинка така.

— Там є підпис. Це старовинна емблема, що зображує Андрогіна.

— А, я знаю. Гібрид чоловіка і жінки. Щось на штаб трансвестита?

— Андрогін — це вища істота, яка подолала обмежуючий матерію статевий поділ, — пояснив Павло Петрович. — А трансвестити, Сашко, це зовсім з іншої опери.

— Вища істота, кажеш? Це типу тої дівчини з «П'ятого елементу», яку Йовович грала?

— Вже гарячіше.

— Але ж вона там не двостатева. Не андрогін.

— Це ж художній фільм.

— Ага, фільм… І це що, Сковорода отаке малював?

— Підпису під малюнком немає. Але його підпис є під фрагментом про єхидну.

— Його чи не його цей підпис, ще треба дослідити. Може бути підробка.

— Малоймовірно.

— Все може бути.

— За підробку не вбивають.

Якийсь час панувало гнітюче мовчання. Кожний думав про своє. Потім старший запитав:

— А взагалі, Сковорода цікавився такими-от речами? Андрогінами усякими? Про це щось відомо?

— За його доби андрогіни були модною темою. Тоді навіть ляльки такі робили, механічні. Автоматами називалися. Трошки на хлопчиків подібні, трошки — на дівчаток. І картини малювали. Наприклад, я бачив алхімічну гравюру вісімнадцятого століття, на якій зображено, як Сонце і Місяць спільно створюють вищу істоту, яка має морфологічні ознаки і чоловіка, і жінки. Себто створюють Андрогіна. Істоту, що відновлює цілісну природу живого.

— Ясно. Містика.

— Ага.

— У містиці сам чорт ногу зломить.

— Ага.

— Чого ти «агакаєш»? — раптом розлютився Олександр Петрович. — Розагакався він, бач. І взагалі, якого дідька поперся до того Гречика?

— Не кричи. Нікуди я не «перся». Він сам мене до себе покликав. Зателефонував на сотовий, запросив приїхати до Києва, до нього на кафедру. Він завідував кафедрою філології і літературознавства. Натякнув, що має для мене цікаву пропозицію. Сказав, що розмова не телефонна. Хотів би я бачити того, хто б відмовився від зустрічі з ученим такого рівня.

— А якого «такого» рівня? Поясни мені, темному.

— Професор, автор десятків монографій. Знаний у науковому товаристві. Засновник наукової школи. Перекладений європейськими мовами. Вважався одним із найавторитетніших дослідників літературного і філософського спадку Сковороди. А в мене якраз пройшла сенсаційна публікація саме по Сковороді. Про згадку в італійському архіві. Все виглядало логічним.

— І яку ж пропозицію він тобі зробив?

— Він не встиг її зробити.

— Як так?

— Я, коли приїхав до Києва, на кафедрі його не знайшов. Мені там натякнули, що він надто полюбляє алкоголь, і шукати його треба вдома. Дали адресу.

— Синяком, значить, професор твій був… — гмикнув Олександр Петрович. — Ну, серед науковців таке через одного трапляється.

— А про те, що далі було, я тобі вже все розповів. Ми з ним пили. Довго пили. Він сказав, що пропозицію обговоримо на тверезу голову, зранку. Ну, а зранку його…

— Зрозуміло, — кивнув головою Вигилярний-старший. — Вірніше, ні хрена не зрозуміло. Навіщо він тебе з Одеси викликав, пан професор тобі пояснити не встиг. Припустимо. Потім якась дівка його вбила, але тебе вона навіть пальцем не зачепила. А потім ти якимось чудом зміг злиняти з будинку, повного ментів. Тут щось не так. Печінкою відчуваю: є у тому всьому якась лажа.

— Про ту дівку я також вже думав, — зізнався молодший. — Напевне, вона мене не чіпала, тому що я не заважав їй. Може, вона тоді, коли мене побачила, вже все знайшла, що шукала? А потім вона ж підставила мене під статтю. Якби менти мене там знайшли, мені були б тапки. Закрили б років на дванадцять. Ніякий адвокат не відмазав би.

— Підстава реальна була. Щодо підстави ти маєш рацію, — погодився старший. — Але щодо всього іншого… Я скажу так: насправді у цій історії майже нічого не зрозуміло. Окрім того, що ти опинився, як кажуть в американських бойовичках, не у тому місці і не в той час… Слухай, братело, а ти точно знаєш, що саме професора вбили? Ти ж казав, що лише ноги бачив.

— Я вже й некрологи читав. Його на Байковому поховали. Меморіальну збірку творів готують.

— Некрологи, кажеш… — зітхнув Олександр Петрович. — Добре, сховаю я твій скарб. Надійно сховаю. Ніяка зараза не знайде. Лише ми з тобою знатимемо про схованку. Я, ти і ніхто крім нас… — він зробив значущу паузу, якій позаздрив би не один театральний трагік, і додав майже скоромовкою:

— Але мені, брате, за зберігання і ризик, з усього того має бути сорок відсотків.

Інквізитор Венеційської республіки Антоніо Кондульмеро обережно доторкнувся кінчиками пальців до списаного цифрами тоненького папірця і запитально подивився на секретаря Священного трибуналу.

— Звідки це?

— З Трієста, монсеньйоре. Шифрований лист від нашої довіреної людини.

— І де ж розшифровка?

— Перепрошую, монсеньйоре, але ключа до цього шифру в мене немає.

— Як так сталося? — брови інквізитора підстрибнули від здивування.

— Наша довірена людина в Трієсті листувалася особисто з монсеньйором колишнім інквізитором. А він, у свою чергу, нікому не довіряв шифру і не показував оригіналів листів. Ми вже відрядили до архіву мессера-гранде. Він спробує знайти у паперах покійного монсеньйора шифрувальні таблиці. Але, насмілюся просити вашу милість про те, щоби до того часу цей лист перебував у вашій секретній шкатулці.

— Тіто, що я чую? Відколи ви не довіряєте своїм помічникам?

— Наш конфідент у Трієсті є дуже цінним і ретельно законспірованим агентом. Він користується повною довірою як австрійської влади, так і франкмасонів. Відомості, які ми отримуємо від нього…

— Мене інформували про цю побожну і сміливу людину, — перервав секретаря інквізитор. — Проте, наскільки мені відомо, востаннє конфідент присилав до нас листа півтора року тому.

— Ви праві, монсеньйоре. Ми вже вирішили, що він назавжди припинив листування. Проте, як бачимо, помилилися. Можливо, його теперішній лист містить щось важливе і термінове.