Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 23

Павло Вигилярний знов крокував чорно-білою «шахматною» рівниною. Тепер ця пустеля була холодною, а безжальне сонце ховалося за туманистою поволокою. Він озирався навсібіч, шукаючи ту ротонду, де минулого разу розмовляв з Маскою. Але ротонди ніде не було. Він крокував, крокував, крокував. Нічого, окрім штучної у своїй геометричності безмежності. Тоді він сповнився протесту проти навколишньої безглуздої одноманітності і наважився на маленький бунт. Він присів на холодні плити і мовив до чорно-білої безмежності: «Самі мене знайдете».

Але ніхто його не знайшов. З-за меж сну брутально насунулась чиясь воля, і він прокинувся, відчуваючи, як тормосять його плече.

— Просинайся, братело, — почув голос Вигилярного-старшого. — Є до тебе одна справа.

— А до ранку та справа не зачекає? — він ледве розліпив повіки, під якими ще не згас інший світ.

— Ні, не зачекає.

— Ну, кажи, чого тобі треба?

— Де ті твої канделябри, хочу на них подивитися.

— Он там стоять, — Павло показав на гардероб, куди поставив ідола і срібні підсвічники. — Дивися.

— Ти їх експертам показував?

— Ні, — молодший Вигилярний навпомацки відшукав джемпер; з гір уночі на полонини сповзало холодне повітря. — А навіщо, скажи мені, брате, їх було показувати експертам? За яким дідьком, а? Дві барокові залізяки на три свічки кожна, вісімнадцяте століття. І що, я мав платити експертові додатково ще кількасот євро, щоби почути те, про що я й так знаю?

— Зрозумів. Спи.

— А все ж таки, чого це раптом тобі серед ночі знадобилися ці підсвічники?

— Я тобі вже сказав, подивитися на них хочу, — Олександр Петрович витягнув канделябри з гардероба і, гупнувши дверима, вийшов з кімнати.

— Ну, дивися, дивися, — промурмотів Павло, натягнув джемпер і знов заліз під ковдру. Раптом, уже на межі нового сну, йому почулося, що хтось тихо прошепотів: «Самі тебе знайдемо».

Олександр Петрович зійшов на перший поверх і відчинив майстерню, де колись власноручно виготовляв лаковані шабатурки у гуцульскому стилі. Тепер їх робили племінники і два наймані працівники в орендованому цеховому приміщенні. Домашня майстерня потроху припадала пилюкою.

Вигилярний-старший встановив канделябри на плиті столярного верстата, знайшов серед інструментів збільшувальне скло і почав уважно вивчати поверхню підсвічників. Ще під час вечері досвідченим оком майстра він зауважив, що в одного із канделябрів верхня частина з «чашками» ніби зрушена на чверть оберту відносно прикрашеної горельєфами квадратної підставки. Він здогадався, що канделябр складений з елементів, які можуть обертатись навколо вертикальної осі.

Він майже відразу знайшов те, чого не побачив (та й не зміг би побачити) його брат-гуманітарій. Місце гвинтового з'єднання там, де підставка канделябра розгалужувалась на три «гілки». Спробував розкрутити підставку, але невидимий фіксатор (гачок, шплінт, щось складніше?) опирався його зусиллям. Олександр Петрович зрозумів, що той, хто виготовив канделябр, оснастив його так званим секретом — хитрим механізмом, дію якого може розгадати лише досвідчений майстер. Подібні механізми у шабатурках «карпатський есквайр» і сам встановлював на прохання замовника або просто зі щирої любові до вишуканої механіки. Тому він лише посміхнувся, зустрівши «секрет» — витвір безіменного колеги, який жив триста чи й більше років тому.

«І що ж ти тут такого хитрого намутив, чоловіче? — подумки запитав творця канделябрів. — Подивимось, подивимось…»

Спробував сильно натискати на різні елементи декору, та й це не дало жодного результату. Лише після години безуспішних спроб Олександр Петрович помітив, що одна з «чашок» закріплена на своїй «гілці» в інакший спосіб, ніж решта.

«Ось воно що, — зрозумів він. — „Чашку“, скоріше за все, можна повертати як вентиль краника, але лише за умови, що буде нейтралізовано дію ще одного секретного фіксатора. То ж треба його пошукати».

Методичне обстеження продовжилося. Олександр Петрович уважно придивився до масивної основи підставки. І нарешті побачив те, що шукав. Невеличкий, замаскований декором і щільно припасованою відсувною пластиною отвір для крихітного ключика.

Порившись у шухлядах, знайшов спеціальні відмички. Якраз для таких «секретів». За чверть години хитрий замок таки піддався. Олександр Петрович крутнув «чашку» і канделябр розпався на дві частини. Це сталося так несподівано, що «карпатський есквайр» не встиг їх втримати. Верхня частина залишилась у нього в руках, а важка підставка, у повній згоді із «законом бутерброда» впала на босу ногу, і він не втримався від голосного прокляття.

Марія прибігла за кілька секунд.

— Все добре, — заспокоїв перелякану дружину Олександр Петрович. — Я тут експериментую, трохи ногу забив.

— Не з добром Павло приїхав, — похмуро мовила Марія. — Дивись, Сашко, втягне він тебе у якесь лайно.

— Я сам розберуся. Не хлопчик вже, щоби ти мене вчила. Спати йди!

— Розберись, розберись, — буркнула Марія, залишаючи майстерню. — Тіки я сі бою, що потім хтось інший буде у всьому тому розбиратися.

Коли за жінкою закрилися двері, Олександр Петрович підняв підставку з підлоги. Як він і передбачав, у ній виявившись таємна схованка. Витягнув звідти скручений у рурку шмат чи то паперу, чи то пергаменту. Розгорнув. На пергаменті було намальовано людиноподібну істоту з двома головами, схожими на голови барочних купідонів. Малюнок оточували складні знаки, які здалися «карпатському есквайрові» кабалістичними, та дрібні написи латинкою.

Дещо розчарований знахідкою, Олександр Петрович заходився відкривати тайник у другому канделябрі. Механізм його «секрету» був тотожний першому. Але з другим довелося повозитися трохи довше, тому що відмичка зламалася і уламок заблокував доступ до механізму. Але рукатий сувенірник дав собі раду й цього разу. Невдовзі і другий «секрет» розпачливим клацанням оголосив цілковиту капітуляцію.

У тайнику Вигилярний-старший побачив ще один згорнутий пергамент. Замість малюнка його було дрібно списано кириличним «уставом».

— Що за хрєнь? — не зрозумів «карпатський есквайр». — Тут без Павляна не розібратись.

Пробудження Григорія було тяжким і розкаянним. Побачивши над собою високу стелю з коштовною ліпниною, він у першу мить не зрозумів, де знаходиться. Схопився, сів і знайшов себе у кімнаті палаццо, що належав, як стало йому відомо, нареченому Клементини, якомусь Асканіо. Судячи зі світла, що линуло з високого вікна, сонце вже давно проминуло полуденну межу і схилялось до західного обрію.

Поряд із сінником, на якому він невідомо як опинився, стояв плетений кошик із хлібом, сиром і шинкою. Далі виструнчилися три високі круглі пляшки з вином. Ще трохи далі лежало щось кутасте, загорнуте у цупке полотно і дбайливо перев'язане блакитною атласною стрічкою.

«Це ж обіцяні Констанцою книги!» — зрозумів Григорій і зрадів як дитина. Але миттєвий спалах чистої радості згас під темною хмарою спогадів про нічну оргію. Усвідомлення гріха безупинно посилювалося і важчало, наче снігова куля, що котиться з гори. Спочатку він легковажно погодився стати шпигуном, а тепер ще й взяв участь у найсправжнісінькому язичницькому шабаші. Перед його очима виникла освітлена примарним світлом зовсім гола Констанца з келихом у руці, яка проголошувала здравицю Венері Уранії, поганській богині. Потім згадав, як Клементина і Ліда удвох заливали йому до горлянки пекучу грапу. Він достеменно не пам'ятав, чи згрішив з однією лише гетерою Лідою, чи зі всіма присутніми жінками, з яких одна була одруженою, а інша зарученою. Проте, як би там не було, а великий гріх вимагав великої покути.

«Відшукали собі іграшку, кумедного дикуна з півночі», — він почував себе використаною річчю, пустим знаряддям для задоволення жіночої цікавості і хіті. Знаряддям, у якого не питають ані згоди, ані дозволу, у якому не передбачають присутності самобутніх світоглядних принципів. Але найгіршим було те, що він сам дав себе використати. Він не вийшов на прю з темрявою, що линула іззовні, не приборкав темряви, що піднялась із глибин його єства. Він попустив цим двом темрявам злочинно з'єднатися у сатанинську містерію. Він втратив владу над своїм грішним єством і сприяв примноженню зла.