Усі кути трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди - Ешкилев Владимир - Страница 18

«Отці-святителі, всечесні владики православні, вбережіть від демонів мене, грішного», — благає він подоби цих достойників.

Він звідкись знає, що до цього майданчика переслідувачам потрапити зась. Що тут він для них недосяжний. Але над майданчиком нависає інша небезпека. Небо чорне, в ньому може ховатися темна хмара — мати блискавки. Він бачить, що біля зубчастого парапету стоїть батько у сірій домашній свиті, а поряд із ним завмерло якесь страхіття — постать у червоному жіночому платті зі срібною маскою на обличчі. Йому стає лячно.

«Батьку, йдіть сюди, мерщій», — пошепки кличе він.

Але батько лише насуплено дивиться на нього. Як дивився тоді, коли малий Гриць загубив козеня. Він набряклий, громіздкий і повільний. «Може, це не батько, а надута з жаби відьомська почвара?» — підозрює Григорій. Коли він був дитиною, жінки у Чорнухах розповідали, що відьми ловлять великих ропух, вимочують їх у чаклунському узварі, а потім вставляють їм у дупи соломки і надувають до розмірів дорослої людини. Така надута ропуха достоту подібна до того, проти кого відьма замислила недобре. Почвара за волею відьми йде до села і вчиняє людям збитки, за які потім тяжко й довго розплачується оригінальна персона.

Григорій накладає на постать фальшивого батька знак хреста і сам лякається того, що стається від хрестопокладення. Почвара лопається з бридким чваканням, сірі шматки жаб'ячої плоті розлітаються навсібіч. З-під срібної маски чути глузливий жіночий сміх.

«Відьма клятуща!» — розуміє Сковорода. Він читає сто восьмий псалом, що його боголюбивий цар Давид написав на ушкодження демонам. «…За любов мою вони зо мною ворогують, я ж молюся…» Відьма припиняє сміятися. На її срібну маску набігає тінь. Відьма підносить догори руки. Григорій бачить, як з мережаних рукавів її червоного плаття вистромлюються худезні долоні і обтягнуті жовтою шкірою кістки. Відьма сопить і грізно бурмоче чаклунські формули.

«Вона викликає блискавку, — від жаху тіло Григорія проявляє облудну сутність матерії і стає наче глиняним. — Але ж блискавки підкоряються лише Небесному Отцеві. Чому відьма має владу над блискавками?» Він озирається, шукаючи шляхів до втечі, але навколо темрява. Щось боляче штурхає його в плече, він скрикує і падає у безодню.

У регулярному світі він упав з підвіконня на підлогу. За вікном густішали сутінки. Григорію захотілося пити.

«Обіцяли принести питво та їжу, але де ж воно, те обіцяне?» — згадав він слова кавалера. І ніби у відповідь на його невисловлене запитання десь далеко, в іншому кінці анфілади, скрипнули двері і почулися кроки.

До кімнати зайшов вже знайомий старий лакей із трисвічником у руці.

— Йдіть за мною, — сказав Григорію.

— Далеко?

— З вами хоче поспілкуватися одна шановна персона.

— Яка персона?

— Вам не здається, що задаєте забагато запитань? — зауважив лакей. — Ходімо, вас чекають.

Лакей провів Григорія до першого поверху, де під арками широкого в'їзду стояв закритий шкіряний ридван. На козлах сидів кучер у червоній лівреї і червоних панчохах.

— Одягніть оце, — лакей подав Григорію широкий чорний плащ і якусь ганчірку, також чорну.

Дивлячись, як молодий іноземець безпорадно крутить в руках ганчірку, лакей скрушно похитав головою.

— Ви що, молодий чоловіче, ніколи не бачили маски?

— Ніколи, — зізнався Григорій.

— Дайте сюди, я вам продемонструю, — лакей показав, як одягати маску.

За хвилину Григорій, загорнутий у плащ і з маскою на обличчі, їхав вечірніми вулицями Трієста. Він намагався не визирати з ридвана, думаючи, що люди злякаються його вигляду. Насправді у ті часи людина у чорному плащі і масці не викликала в Італії здивування. Багато хто, від нічних гультяїв до найманих вбивць і таємних агентів поліції, використовував їх після заходу сонця.

Ридван виїхав за межі Борго Терезьяно, обігнув високу гору з романською церквою на вершині і в'їхав на довгу алею, з двох сторін обсаджену кипарисами. В кінці алеї Григорій, який дивився з-за спини кучера, зауважив темне громаддя великого палаццо. В жодному з вікон будівлі він не побачив світла. Лише на брамі горіли два смолоскипи, від яких забрукованим подвір'ям розбігались зловісні рухливі тіні.

Невидимі слуги відкрили браму, і ридван в'їхав до просторої галереї, відокремленої розкішним портиком від подвір'я і цікавих очей. Кучер зупинив шкіряне купе напроти відчинених дверей, де стояла людина у чорному плащі з піднятим каптуром.

Людина зробила Григорію знак рукою. Він зрозумів, що його запрошують увійти. Удвох вони піднялися ледь освітленими сходами на третій поверх. Навіть у сутінках Григорій зауважив розкішні меблі, навощені до блиску паркети і великі картини, які прикрашали зали і кімнати, через які його проводили. За черговими дверима спалахнуло яскраве світло. Григорія завели до зали, освітленої десятками дорогих воскових свічок. Стіни зали прикрашали шпалери і гобелени, витримані у жовто-червоних кольорах. Дальня частина зали була відділена від решти непрозорими коминними екранами. Вікна закривали подвійні гардини з бахромою і важкими золотими китицями.

На низьких кушетках, поставлених посередині зали, зручно розташувалися дві молоді жінки, обличчя яких закривали сріблясті маски-доміно. Вони граційно спиралися на розшиті атласні подушки. Високі зачіски дам прикривали сітки, сплетені з тонкого золотого дроту. Одна з них тримала на руках старанно розчесану левретку, інша гралась великим китайським віялом, відкриваючи і закриваючи його лаковані дощечки. Розкіш шовкових убрань і діамантові прикраси давали знак, що ці жінки належали до найвищих суспільних станів. Григорію стало дуже незручно, він здався собі якоюсь дивоглядною істотою, яку привели до володарок для пустої забави. «Якби додумався прихопити сопілку, то не стояв би, як бовван, а заграв би тепер цим принцесам котру-небудь скерцетку», — майнула думка. Відчув, як шкіра на його обличчі починає шаріти, і зрадів тому, що маска ховає цю чергову зраду облудної тілесності.

— Дайте йому крісло, — наказала та з жінок, яка гралася віялом.

Чоловіки у темних камзолах і перуках, присутності котрих Григорій досі не зауважив, встановили біля нього зручне крісло з позолоченими вигинами химерного бильця і розшитими бісером пурпуровими подушками. Поки вони це робили, Григорій подумки гарячково перебирав усі відомі йому вітальні формули. Спочатку він хотів сказати «Pax vobiscum»[41], але така лаконічність здалась йому аж надто простацькою. Згадав, як апостол Павло звернувся до коринфян у своєму посланні і мовив, намагаючись вкласти у фразу максимум привітності і поваги до загадкових володарок:

— Gratia vobis et pax![42]

— Fiat![43] — розсміялася та з жінок, котра гралася з собачкою. — Ви розумієте італійську?

— Трохи розумію, бо вона є сродною латині, — сказав Григорій і ще більш зашарівся. Йому раптом здалося, що, стверджуючи сродність мов, він не зовсім виправдано використав слово «familiari», а не «generi», від чого — на його думку — вийшло, що італійська не одного роду з латиною, а ніби ці дві мови лише «близько знайомі» одна з одною. «Але ж ти й бевзю, Грице!» — облаяв себе подумки. Він вже уявляв, як «принцеси» подумки регочуть з його невправності.

Жінки обмінялися виразними поглядами, потім та, що з віялом, сказала:

— Спілкуватимемося латиною, та якщо ми з сестрою чогось не зрозуміємо, можемо спілкуватися ще й грецькою, німецькою, французькою і англійською. Ви знаєте ці мови?

— Класичну грецьку і трохи німецьку.

— Cum Deo![44] — покінчила з мовними проблемами Констанца Тома (це вона гралася з віялом). — Сідайте, сідайте, юначе, це ж для вас принесли крісло. Настав час нам познайомитися. Чи погодитеся ви, щоби ми розмовляли без масок?