Адепт - Ешкилев Владимир - Страница 7

Першим з них став мій родович — коваль Людята. Поселився він у Саркелі ще за київського кагана Бравлина, Аскольдового діда. Майстром він був надзвичайно вправним, за що іудеї так і називали його — Шамв Хайнан, Знаменитий Коваль. Людята мав дві майстерні — одну у військових стайнях Ерге-багатура, другу — в самій саркельській цитаделі. Він завжди називав мене склавинським ім'ям — Ратибор, і з його легкої руки гузи і булгари Саркелу стали звати мене Ратбер-хемег, лікар Ратбер. І тільки хазари завжди зверталися до мене ім'ям Гафах. Людята був язичником і в майстерні тримав дерев'яного боввана богині Мокош[50]. Боввана він зодягав у парчевий каптан і щонеділі змащував олією. Безліч молитов знав саркельський Шамв Хайнан і промовляв їх перед Мокошшю щодня з дружиною Ставою і дітьми — Даном і Яриною. Розмовляв він на всіх мовах Саркелу — того степового Вавилону — і любили його в Саркелі всі. Лише одна людина була йому смертельним ворогом — начальник внутрішньої фортеці хорезмієць Джанібек. Обопільна ненависть цих двох людей мала невідоме мені давнє джерело і, напевно, якби Людята не був потрібний містові, Джанібекові найманці давно б відправили його язичницьку душу до вогненної геєнни[51].

Людята першим розповів мені про зверхників фортеці. Номінально начальниками зовнішньої і внутрішньої її частин були, відповідно, Ерге-багатур і Джанібек. Але я вже казав, що в Хазарії всі речі мають явний і прихований зміст. Так було і з владою у Саркелі. Справжнім володарем фортеці, від одного слова якого тремтіли і Переможець Дракона і гордий хорезмійський[52] витязь, був непоказний чоловічок, якого звали рабі Ісраель. Рабі жив у цитаделі як простий іудейський священник, але носив під одягом золоту п'ятикутну Зірку Соломона, на якій був написаний його таємний титул — Спостерігач Заходу. Казали, що поряд з цим написом на Зірці були зображені таємний герб Хазарії і печатка самого царя Манасії. У поточні справи рабі Ісраель ніколи не втручався, але всі розвідники та шпигуни, що по ночах прибували до фортеці, йшли тільки до Носія Зірки, і всі важливі наради відбувались у підземеллі фортечної синагоги. Окрім Зірки, рабі носив під одягом священика надзвичайно тонку і міцну кольчугу. Про це не знав ніхто, крім Людяти, котрий цю кольчугу виготовив. Він зробив кольчугу й для мене, бо мудро передбачив, що його друг може стати ворогом Джанібека.

Іншим моїм приятелем у фортеці став Ярамаг-тархан, син кагана ясів Багорега, якого хазарці тримали у Саркелі заручником вірності його батька. Це був легковажний молодик, що мав пристрасть до вина, жінок і полювання. Людята був єдиним мешканцем фортеці, до порад якого Ярамаг-тархан хоч трохи прислухався. Мені він став довіряти після того, як я вилікував його улюбленого пса. Саркельські розбишаки й шибеники обходили мене боком, знаючи, що Ярамаг-тархан мені протеґує. Ніхто у фортеці не ображався так легко, як син Багорега і ніхто не вмів так швидко знести мечем голову кривдника, як це робив Ярамаг-тархан.

У Ярамаг-тархана була велика мрія — повторити подвиг Ерге-багатура, вполювати Дракона. Він не міг спокійно дивитися на Ерге, коли той у панцирі з драконячої шкіри виїжджав з фортечної брами на чолі загону кіннотників.

Мене також цікавив Дракон. Іудеї називали його «тафім», булгари — «зеркелев». Жили Дракони, згідно мисливських свідоцтв, на північ від Саркелу в землях буртасів між ріками Ітель, Бузан та Огар, де посеред Степу Божа воля розташувала величезні, порослі очеретом болота. Мисливці розповідали мені і Ярамаг-тархану про дивних чудиськ, що населяють ті болота: про велетенських ропух, які полюють на вовків, про Драконів, про зміїв, довжиною у два стадії…

Ярамаг-тархан все поривався на велике полювання у мочарі, але в Саркелі чекали нападу київського кагана, і рабі Ісраель заборонив усі мисливські експедиції.

Так пройшла осінь того пам'ятного року, а нападу не було. Вже східні вітри принесли перший сніг, коли розвідники повідомили, що Хельґ вирушив на південь — до Евксинського Понту[53]. Наближені до начальників люди казали, що Ерге-багатур пропонував на таємній нараді піти у похід на Київ, але рабі Ісраель не підтримав його. Натомість, великий загін був відправлений у землі бунтівних касогів[54], котрі відмовились платити данину Ітхелю.

За зиму я оволодів книжною премудрістю і вже навесні вільно розбирав грецькі та іудейські написи на стінах фортеці. Людята казав, що на його пам'яті ніхто не вчився письму так швидко, як я. Вже у кінці зими Єдиний послав мені пророче видіння. Бачив я у тому видінні велике місто, хоча до того поселень, більших за Київ і Саркел, бачити мені не доводилось. Місто було червоне і чорне, і золоте. І грізне. Червлене Сонце стояло над ним. І було в тому місті безліч споруд кам'яних, високих. І от на даху одного з будинків того міста побачив я велику чашу з чорного каменю. І на тій чаші написи незнаними мені літерами. А в чаші горів біло-зелений вогонь, холодний та примарний.

Біля чаші стояв старий в білому одязі і молився вогню. І почув я його слова:

І сказав той старий закляття Місту червоному, золотому, чорному. А потім обернувся і побачив мене. І спитав: «Хто ти?» А очі його під білими бровами були чорні, як пекельна безодня.

Я сказав: «Я Ратибор, лікар дому Йосифового, з Саркела».

А він промовив: «Я Овой, верховний жрець Даждьбожий. Я закляв Місто останнім закляттям».

Я сказав: «Ти давно помер, Овой. Померла твоя дочка Світилена і онук твій Силеник вбитий. Тебе немає, Овой».

А він промовив: «Я є і я закляв це Місто!»

І видіння щезло. І сьогодні з острахом думаю я: котре з міст заклято Овоєм? Київ? Саркел? Ітхель? Не знаю і молюсь за кожне…

Весна шостого року правління царя Манасії Другого була сухою і теплою. Ще до Великодня зазеленів Степ, а в Саркелі дізнались, що каган Київський С'єрн Хельґ далеко на Заході примучує до данини деревлян, котрі живуть в Зміїних землях. Саркельці зітхнули з полегшенням, а достойні купці почали лаштувати торгові каравани, кораблі, товарну худобу і найманців для охорони. Зі Степу до Саркелу приходили знані й незнані кочові орди і продавали сіль, шкіру та дівчат на гомінливому базарі біля зовнішнього рову. Весь Степ навколо фортеці вкрили шкіряні й повстяні юрти і худоба знову перефарбувала береги Бузану зі смарагдового кольору у сіро-чорний.

Цього року Обадія, син Йосифів, мав уперше самостійно повести торгові кораблі у Фанагорію[55]. Передбачалось, що і я вирушу разом з ним до Евксинського Понту. Та рука Єдиного вже нависла наді мною.

В дні, коли повітря наливається літньою спекою (думаю, напередодні Свята Святої Трійці), мисливці принесли з півночі новину, що з буртаських боліт вийшов Дракон і з'їв безліч сповідників Тангри на берегах ріки Огар.

Ярамаг-тархан на колінах просив рабі Ісраеля відпустити його на полювання, але Носій Зірки благословив виправу лише після того, як сам Ерге-багатур став на чолі мисливського загону. До Ерге та Ярамага приєдналися сини багатих купців — Пінхас, Самуїл та Ісаак, кожен зі своїм почтом. У полюванні вирішила взяти участь улюблена жона Переможця Дракона, найперша красуня Саркелу Менгі-ханум, котра їздила на коні, як вой, і, за свідченням гузів багатура, в бою під Охесією[56] вбила мечем двох касозьких витязів.