Адепт - Ешкилев Владимир - Страница 5

Дивлячись на кам'яних баб, став промовляти я молитву до Даждьбога. Кнаґ Сверґельд, який із варягів найкраще знав нашу мову, почав сміятися з мене, кажучи, що моя голова перегрілася від спеки. І тоді якийсь дух увійшов у мене і серед спеки зробилось мені зимно і став я пророкувати, і сказав ярлові та воям його, що не встигне знову піднятись Сонце над Велесовим Степом, як душі Хальблота, Сверґельда і брата його Індульфа відійдуть до померлих предків, а Йосифа Бог покарає за зло його. І було щось таке у моєму обличчі, що зблідли варязькі витязі і мовчки відійшли від мене, і боялися дивитися у бік зловісних ідолів на Дніпровських кручах.

І сталося за словом моїм.

Хальблот, якому не терпілося дістатися до Лави, допустився помилки. Коли лейданґи та кораблі увійшли у вузьку протоку між крутим правим берегом та островом, густо покритим лісом, ярл не послав вивідувачів обстежити шлях. А час ішов до ночі і небо на сході вже було темне, як синя дербентська глазур в орнаменті тризнових чаш.

Раптом з боку острова полетіли стріли. Сверґельд і стерничий були вбиті відразу. У держално мого весла також встромилася стріла Я запам'ятав її назавжди: у чотири лікті, з трикутним наконечником чорної криці, з воронячим пір'ям на хвості. Саме такі стріли виготовлялися в столиці правителя чорних булгар хана Кубрата — Балтаварі[34], що на березі Лутави. Ніколи смерть для мене не втілювалася в якусь річ буття з такою повнотою, як у ту розбійницьку чорну стрілу. Як співав Богоотець Давид у Пісні Хвалітній: «Господь дав глас свій: пустив стріли і розсіяв їх». Ось такі знаки давав Єдиний як у часи Давидові, так і в наші останні часи.

Коли стріли вбили перших воїв, Хальблот розгубився. З Хоконового лейданґу вже кричали: «Суїнфіз йон бьорн!» — «Розбійники в лісі!», а ярл навіть не зняв щити з лівого борту. Коли стріла влучила в нього, Хальблот стояв якраз наді мною і впав на мене — важкий, мертвий. Його панцир порізав мені шкіру на шиї і кров, моя і Хальблота, залила все. А вої думали, що я мертвий. Переляканий, лежав я під убитим ярлом і молився Єдиному, й страшно стало мені, коли я згадав про своє пророцтво.

Врешті-решт напад розбійників було відбито. А все ж вони встигли спалити один із хазарських кораблів. Також був тяжко поранений син Йосифа — Обадія. Йосиф сказав опитати всіх рабів, чи не вміє хтось лікувати рани.

Колись бачив я у капищі, як лікували людей Силеник і Оряна. Після бою я допоміг одному з варягів вийняти стрілу з рани. І коли на березі люди Йосифа шукали лікаря, варяг Тревор, якого обрали ярлом замість Хальблота, вказав їм на мене:

«Ось цей зівш (раб) уміє лікувати й передбачати майбутнє. В ньому дух небесних Валарів[35] — він урятує Обадію». А потім додав: «А як не врятує — забийте його».

Наглядачі повели мене до намету достойного Йосифа.

Намет той був шкіряний та великий, як зала. По кутах його ховалися перелякані слуги й наложниці, а посередині, під двома стовпами, до яких були прив'язані смолоскипи, лежав молодий хазарський воїн у срібному обладунку — блідий, мов восковий.

Над ним плакав, рвав волосся на голові, кляв долю трьома мовами достойний Йосиф.

Іудейською він молив Єдиного: «Елоі, макар хайімей!» — «Боже, джерело життя мого!»; варязькою кляв невдаху Хальблота; по-нашому кляв себе, що залишив каганові Хельґу свого лікаря.

Старший наглядач підвів мене до пораненого. Розбійницька стріла влучила у щілину між нагрудною бронею і срібним нашийником воїна. Слуги Йосифа перепиляли нашийник, витягли стрілу, але Обадія втратив багато крові і дух його блукав в астральних чертогах, не знаходячи напівмертвого тіла. Я згадав старе демонське закляття, що його промовляла Оряна над утоплеником-рибалкою. Не буду в цій розповіді наводити слова того закляття, бо демони мають здатність жити в знаках, нанесених на площину і шкодити звідти людям. Але закляття це є могутнє, древнє і діє на неохрещених із дивною потугою.

І прорік я над Обадією Орянине закляття.

І за словом закляття схопили демони у потаємних глибинах блукаючий дух Обадії і перенесли його у світ наш, світ вибору. Й увійшов дух у тіло і відкрив Обадія очі, і сказав: «Еліашів!», що значить «Бог відроджує!».

Але треба ще було зупинити кровотечу. Спочатку промив я рану білим вином і приклав до неї попіл і палену тканину, і сказав наложниці тримати ту тканину, не відходячи. А сам пішов шукати трави, згадуючи науку травну. Ніхто не тримав мене і не наглядав за мною. На світанку знайшов я мокряну траву і приклав її до рани. Увечері ще був в Обадії жар, але наступну ніч він спав спокійно, а наложниця гріла його своїм тілом. Через добу всі побачили, що смерть відступила від сина Йосифового, і видужує він.

Тоді сказав мені достойний Йосиф перед людьми й жінками дому свого:

«Ось я, Йосиф, син Нафанів, кажу тобі, зівш: радій, бо приніс ти радість найславетнішому роду в Хазарії. Тепер будеш ти вільний, і лікарем будеш при домі моєму, і ім'я тобі даю — „Гафах“, що значить „дар, істина“».

Так серед речей сущих знайшов я своє друге ім'я, але то було ім'я зовнішнє — для інших, а для себе, як істинне внутрішнє ім'я, залишив я родове — Ратибор. Мелхиседек пізніше пояснив мені, що всі складні речі в ойкумені[36] мають зовнішні і внутрішні імена: зовнішні — як панцир проти злих сил світу, внутрішні — як заповіт Єдиного для існування. Все, що має одне ім'я — беззахисне, а все безіменне — не існує.

Подорож до Саркелу через Степ пройшла без пригод. Йосиф двадцять років водив невільницькі каравани від Дніпрових порогів до Білої Вежі і потурбувався про свою безпеку, породичавшись з тарханами місцевих племен. Три його доньки були старшими жонами кагана Багорега і печенізьких тарханів Куви і Савата. Сават дав Йосифу охорону, коней та їжу. З караваном у Саркел подалось п'ятеро варягів із лейданґу Хокона, а інших купець відпустив, відрахувавши рогатим воям три низки срібла.

Про Великий Степ чув я від старих київських воїв, від Силеника і байгарів-стерничих, що співали на становищах караванів під гусла думи про прадавні війни з ґотами та аварами. Колись славетні кагани склавинські Преслав, Кисик та Івель володіли всім Степом як вотчиною. А в теперішні часи Великий Степ опосіла Хазарія, і навіть могутня Імперія ромеїв не здатна була захитати хазарської потуги.

Великий Степ неосяжний і сповнений волі. Знаки, які Єдиний розкрив над Степом, рухливі та небезпечні. Тільки у степу відчуваєш драґлисту велич небесних хмар, що їх сповідники Монхе-Тангри, Вічного Неба, вважають диханням свого бога. Все у Степу нетривке, рухливе — і що може бути більш дивне, ніж рухлива Вічність. Вітер за чверть доби змінює все навколо — хмари і трави, колір і смак повітря. Степ — це приховане Суще, бо все, що хоче сховатись, бачить спостерігача здалеку і ховається швидко. Швидкість тут не відзнака, а спосіб буття; відзнака в Степу — спокій. На спокій мають право лише кам'яні баби. Їм ніхто не загрожує, окрім гніву Єдиного. Все інше, що йому суджена смерть, усе суще в Степу рухається і змінюється — і ніхто не скаже, що в нього попереду визначеність, якщо поряд Степ.

Птахи у небі нагадують літери іудейського письма. Ті, що вірять у Тангру, визначають майбуття за летом птахів. Майбуття в Степу — це два-три дні попереду. Ніхто не провіщає на місяць чи на рік. Для рухливого світу ці обрії Хроноса[37] незрозумілі, як Вічність. Незбагненність Великого Степу краще за всіх визначив Мелхиседек. «Степ — це те, про що не написано в Торі[38], а в Торі написано про все». Степ і Книга не сумісні, і народи, що народились у надрах Великого Степу, ніколи не знайдуть своєї книги, хоча шукати її будуть довгі тисячоліття. Може, колись напишуть Книгу, в якій літери кожної миті будуть мінятися місцями і створювати нові слова, щоб знову змінитись — тоді це буде книга Великого Степу. Саме Степ навчив мене за оманливим спокоєм речей бачити їх невловимо-мінливу сутність; за кількістю бачити Число; за іменами Божими — неназваність Єдиного.