Адепт - Ешкилев Владимир - Страница 3

І я, грішний непросвітлений слуга темних сил поганських, у спокусі небаченого видовища пішов через стомлено-сплячу вить до огорожі. Місяць тоді був великий, попелясто-срібний в ореолі блакитного, зеленого, неспокійного сяйва, яке огортало павутиння хмар-привидів, хмар із чорними безоднями вугільного злого неба — неба вкрадених зірок і місячної вдоволеної мертвотності, неба, де передчуття руху страшніше за нерухомість. Під таким небом, думаю я тепер, радіють демони, проти такого неба повстають пророки, підносячись на крилах духу до неба Істинного, яке вище всіх застиглих небес-привидів. Думаю також, що Число того демонічного неба в ніч повного місяця року навернення Аскольдового було «шість». Так думаю я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Численні колоди огорожі у містичному сяйві срібного диска виглядали лиховісно. Масно відблискували поліровані часом кістки конячих черепів. Світлородні комахи несли своє гнилизняне сяйво до тих черепів, немов душі прадавніх жерців здіймалися з чорного полум'я пекла у полишений ними світ.

Хідник під мідяним сонцем не охоронявся. Силеник добре знав забобонність розбійників із Діброви і не боявся нападу. Вугільна темрява огортала сущі за огорожею речі. Але я не боявся, бо, не знаючи свободи, не знав і страху, немов тварина дурна, нетямуща.

На агеоліті було порожньо. Смолоскипи біля ідолів погасли, від каменя смерділо і ніякої Оряни не було тут.

Крадучись попри намети, я уявляв собі голе тіло пророчиці, намащене лоєм, блискуче, як конячі черепи на колодах. Хтиве збудження огортало моє єство, але ось прийшов я до ідолів і не знайшов нічого, окрім смердючого агеоліта. Від розчарування мені стало зимно, і я підняв обличчя своє до місячного диска.

Дивне зеленкувате сяйво огорнуло мене. Здалось мені, що Місяць збільшився втричі і щось дивне й неможливе — теплий холод чи холодне тепло — протягнуло свої руки від велетенського Місяця до мого обличчя.

«Сили Даждьбожі…», — прошепотів я і демонське ім'я розкрило мені потаємне.

Побачив я срібну дорогу велетенських слимаків. Білі, слизотні повзли вони цією дорогою з темряви у темноту. Були в них людські обличчя — обличчя мерців зі стягненою до вух блідою шкірою, з жовтими гнилими зубами. Але ось проповз останній мерзенний слимак-гисполин і срібною дорогою того слизу покотилося щось кругле. Я придивився і побачив голову воїна — вусату, голену з довгим чорним аварським оселедцем[28].

І пізнав я кагана Аскольда з роду Дирового, володаря Києва. До того видіння бачив я кагана двічі. Він заходив до Силеника — завжди у чорній хазарській броні, в обладунку з потрійної шкіри і з важкою срібною бляхою на грудях. Бляха та особливо запам'яталася мені, бо була стародавньої роботи: бараняча голова з хитрими очима, зіркою між рогами і грецьким написом на кільці.

Але тепер тої розкоші не було. Відрубана голова котилася срібним слизом… і я заверещав. Видіння зруйнувалось, і серед дубів почув я голос Силеника. Мерщій побіг я від агеоліту, проколов собі ногу при втечі, але щасливо добрався до землянки.

На ранок Оряна, всезнаюча відьма Даждьбожа, спитала мене: «Що бачив Відзначений при вівтарі?» Я розповів про Аскольдову голову, і сказала Оряна: «Не прожити йому й року».

Так і сталося.

В день зимового сонцестояння повернувся каган з півдня. Привів за собою іноків і пресвітерів християнських із Корсуня Таврійського. Був з ними владика Марко, висвячений за благословенням найсвятішого Фотія[29] в єпископи Києва й усіх кресів Північних.

Силеник виліз на дуба й дивився відправу, що її провадив владика просто неба. Потім заклав на агеоліті трьох цапів білих і покликав мене.

«Ось тобі знак Роду», — сказав старший жрець і подав мені трикутний червоний камінь із поганським символом курячої лапи. «Іди до хрестопоклонників і вклади знак Роду в чашу, з якої вони п'ють вино жертовне. Це моє на візантійців закляття».

І тут Бог милосердний подвигнув мене відмовитися.

«Дам тобі на три ночі Оряну», — сказав Силеник.

Але благодать Божа була зі мною в той день невідступно, і думаю я, що то був день різдва Христового, якого заради Промисел Божий охоронив мене від неспокутного гріха. Так я сьогодні повторюю слова пророка Ісайї: «Співати буду в ім'я Твоє, бо Ти здійснив справи чудні, собор древній істинний».

Силеник, напучуваний демонами, яким слугував, побив мене тоді, коли відмовився я вдруге, за задумом Божим, від сатанинського знаку і від Оряни, відьми-спокусниці. Але в той день Єдиний не звільнив мене від омани — шляхи Господнього Провидіння незбагненні та нешвидкі. Силеник не прогнав мене від капища, а знак Роду відніс у будинок владики інший жрець — Богумил.

Силеник наказав Оряні вийти за огорожу й піти у землянку до Богумила. Проте відьма відмовилася, закляла Силеника страшним закляттям і пішла від капища на північ, у печеру Велесову, що під Вишгородом, малим селом на березі Бористену. Можливо дорогою до Вишгороду завітала Оряна до Дитинця каганового і розповіла про страшні прокляття, що їх Силеник посилав володареві і його дітям. Можливо, каганові сказали про це інші люди, не знаю. Але навесні прийшли до священних дубів вої, охрещені Марком, з дружини каганової, і покликали жерця до володаря.

Вийти Силеник відмовився. Натомість із Дубрави вийшли чотири волхви — кудлаті старезні діди з палицями і сокирами, чорними від жертовної крові. І сила демонська променіла з очей їхніх. Вої від капища повтікали, Силеник взяв собі нову наложницю з Берестова — прегарну білявку, ще дитину.

Вбили Силеника аж на Купала — християнським літургійним численням перед днем святого Іоанна Хрестителя. Перед цим була лиховісна чорна буря. Вітер три дні ніс із-за Дніпра степовий гарячий порох. У ніч, коли вітер ущух, Силеника знайшли в хіднику під мідяним Сонцем із чорною стрілою в потилиці.

Того дня капище лишилося без старшого жерця. Я увійшов на подвір'я без остраху — старший лиходій уже розмовляв з Даждьбогом. Буря накидала у капище гілки і пил, покосився крилатий Симарґл. У шатрі плакала білявка-наложниця і, здавалося, чогось не було в цій виті.

Відлетів від неї важкий тисячолітній дух і лишилась, як непотріб, недоладна дерев'яна споруда: сточені комахами трухляві колоди, пожовтілі черепи здохлих коней, смердючий жертовник.

Мене охопило бажання чимось наповнити цей безглуздий простір і, не знаючи інших слів до Єдиного, промовив я вголос Даждьбожу молитву, що її бува співала Оряна:

Слова тої молитви були гучні, але з дерев'яними, як у Симарґла, крилами. Не могли вони злетіти до неба і падали між дуби, слизом стікали по гнилих колодах додолу. А простір навколо залишався таким безглуздим, що промовив я вголос нове пророцтво: «До літнього сонцестояння впаде Київ».

Ніхто не почув цих слів, окрім білявки в шатрі, та вона була мала і не розуміла. Я втішав її, а потім піддався спокусі — і дай мені, Боже, хоч тепер замолити той гріх. Злягання моє з наложницею було таке ж порожнє, як капище. Звірятами були ми, і втіха наша була звіряча, і число її було «п'ять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.