Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 42

— Угу, — знов погодився бармен.

— Не «угу», а дуже класна… Я придумав! — гордо повідомив політтехнолог і витер собі під носом краваткою. — Ми ж тоді думали, коли брали в штат того попа, що він напише нам щось духовне, якусь цитату з Псалмів чи щось таке… Він же на цьому всьому розуміється, семінарію якусь там закінчив. А він знаєш що написав?

— Уу?

— Він написав такий-от слоган, прикинь: «Хто анісову п'є, в тому глистик не живе!»

— У!

— От-от, і я ж кажу, яка тут у сраці духовність? Тут духовність навіть посцяти не ставала. Глистик… Тобто маленький глистик не живе, а великий глистище собі процвітає, нє? Тут є щось спільне з тими «маленькими українцями», про яких говорив… хто?

— Уу, — заперечив бармен.

— Правильно, — допив Почеконіус. — Не будемо уточнювати, позаяк…

— Який прикольний чорт! — раптом почув він жіноче контральто за своєю спиною.

«Оппа, — подумав політтехнолог, — як я люблю тьолочєк з низьким тембром!» Він озирнувся і спитав:

— Хто «прикольний чорт»?

Його чекала приємна несподіванка. За стійкою сиділи дві чарівні тьолочкі. Брюнетка і білявка. Брюнетка була копією акторки Заворотнюк, а білявка — співачки Агілери. Від них линула така заточена на секс енергія, що політтехнолога проперло по всіх каналах. Він миттєво забув про неконструктивного бармена і запропонував красуням:

— Замовимо лікерчиків чи коктейликів?

— Замовимо всього, чортику, — підтримала його ініціативу брюнетка. Білявка ж посміхнулася так заманливо-агілерно, що у пропертих каналах Почеконіусового організму запульсувала свіжа бадьора кров.

— Ай мумент, май діар сексіс! — політтехнолог розчепірив пальці у міжнародному жесті.

За мить на стійці з'явилися лікери, а за ними коктейлі, а за коктейлями — болотяні стовпчики абсенту і смугасті «Б-53». Гудьож пашол нєдєцкій, і за кілька годин Почеконіус таки побачив хрестоматійних зелених чоловічків. Один із тих чоловічків сидів на правому плечі голої брюнетки і запитував:

— Так де тепер може бути Валерій Мітелик?

— Т-ти хто?

— Відповідай на питання.

— Іди в топку!

— Неправильна відповідь, — сказав зелений і вкусив Почеконіуса за ніс. — Де Мітелик, чмо?

— Вд-дома, — припустив ошелешений політтехнолог. Те, що відбулося, було настільки несподіваним, що він навіть забув зойкнути. Зуби в потворчика були гострими. Ніс налився пульсуючим болем.

— Його немає вдома, — заперечив інший зелений чоловічок, який зручно вмостився на красивих грудях білявки. — А його дружина Анжела каже, що він поїхав у якесь відрядження від того вашого факаного Фонду.

— Від-дрядження? — здивувався Почеконіус і простягнув руку, щоби впіймати зеленого напрягальника. Але щось відштовхнуло його руку і вивернуло палець.

— Ой, боляче! — скрикнув політтехнолог. Він відчув, що його сечовий міхур наполегливо сигналізує про крайній ступінь свого наповнення.

— Де він? — спитав перший чоловічок.

— Я з-звідки з-знаю?

— Ви ж друзі.

— П-перепрошую, ми лише п-приятелі. Мені треба до туалету.

— А чим Мітелик займався останніми тижнями?

— Чим з-займався? Чим той мудак з-займався, га? — перепитав Почеконіус, помацавши травмованого носа. — Хернею п-п-повною він з-займався. Д-досліджував шаманські вп-пливи на електорат… Ег-г-грегори він д-досліджував… Херня яка… — він нахилився, щоби поцілувати брюнетку, але дістав по вкушеному носі.

— Ви чьо, д-дєвчьонкі?..

— Куди виїхав Мітелик?

— Хєр його з-зна…

Зелений чоловічок зістрибнув з плеча брюнетки, перевальцем пробіг животом політтехнолога і угризся гострими зубами в його статевий орган. Той заверещав.

— Де твій приятель, козел?

— А що — ай! — сталося?

— Він людям гроші винен.

— Яким — ай! — людям? А-а-ай, боляче ж…

— Кажи, де він, швидко.

— Я не знаю… А-а-а-а-ай!!!

— Зосередься. Куди він міг поїхати у зв'язку із тими дослідженнями? Ну, згадуй, чмо вонюче! А то зараз без хєра залишишся! Ну!

Майже протверезілий Почеконіус згадав про свою телефонну розмову із Валерієм Петровичем за добу до того, як старший консультант ФПП раптово взяв відпустку і щез. Він заплющив очі і швидко, доки зуби потвори знов не вгризлися в його плоть, назвав прізвище Кондратенка.

— Адреса? Телефони?

Пам'ять політтехнолога дивним робом розчистилася від алкогольного заніміння, і він назвав телефон Кондратенка. А щодо адреси? Ні, він не знає адреси. Точно не знає. Біль відступив. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить у мінімалістичній кімнаті з одним ліжком, стільцем і тумбочкою, скорше за все — у дешевому готельному номері. Ані красунь, ані зелених чоловічків у кімнаті вже не було. Із розщепнутого гульфика непристойно стирчала чоловіча гордість політтехнолога: набухла, фіолетова і самотня.

Мітелик винайняв однокімнатну квартиру в дев'ятиповерхівці за кілька хвилин ходу від метро «Оболонь». Київські ціни відразу вполовинили товсту пачку грошей, яку він отримав від кривого конспіратора. Але в надрах спального району Валерій Петрович почувався майже безпечно. За сто метрів від його помешкання знаходився цілодобовий міні-маркет, до якого можна було зайти над ранок, не ризикуючи зустріти цікаві погляди сусідів і місцевих шпанюків.

У квартирі, окрім поламаних меблів і розкуроченого телевізора, стояв старий радянський холодильник «Мінськ-4», якому чудом вдалося пережити і трьох генсеків, і епоху перебудови, і веселі часи молодої олігократії. Холодильник випромінював позитивну ветеранську енергію та наповнював «гостинку» комфортним заспокоюючим гудінням. Зі старим холодильником Мітелик швидко заприятелював, звільнив його від криги і завантажив триденним запасом харчів та соків. Тепер він міг із чистою совістю взятися за вивчення зошитів професора Адамчука. Старший консультант розклав зошити на ліжку, підключив блок живлення ноутбука до поламаної розетки, а сам влаштувався на саморобному дитячому таборику, балансуючи на його трьох підпорках.

Зошитів теж було три. Всі вони були старі, у палітурках із жовтої церати. Між сторінками було закладено кілька паперів. У першому зошиті містилися малозрозумілі схеми і цифри. Його Мітелик відклав на потім. Другий зошит виявився рукописом першого розділу наукової книги, і його теж було відкладено. У третьому зошиті покійний професор вів щоденник, і саме за нього Валерій Петрович узявся найперше.

Перші сторінки зошита було відірвано, записи починалися з дати 23 серпня 2004 року. Під цією датою у щоденнику значилося: