Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 40

— Звідки стало відомо, що Одноокий є його учнем?

— Одноокий не його учень. Ізгой, наскільки ми розуміємо, найняв Одноокого.

— То Одноокий лише найманець?

— Так.

— Ізгой не має учнів?

— Ми не знаємо про це достеменно. Про Одноокого нам вперше повідомив Старший Драган. Одноокого бачили разом з Вигнанцем у Чорногорії. Драган припускає, що там вони з невідомої нам причини потурбували гніздо системників[102]. У Подгориці[103] тоді знаходили вбитих сатаністів. Було знищено навіть одного з їхніх лідерів. Поліція не знайшла убивць.

— Одноокий привів до Вигнанця дівчинку-телепатку. Менталку, не слабшу за Софію.

— І, можливо, він знайшов Камінь.

— Можливо, — Діана подумала, що дарма образила Одноокого. — Цінний найманець…

— …У якого мудрий Наставник.

— Чим я маю переконати ізгоя?

— Скажеш від мого імені, що, на відміну від Старших ковену Алатара, ми, Старші ковену Тага не будемо чинити спротиву відродженню Курана й навіть, якщо, звісно, на це буде його згода, допоможемо йому в цьому.

— Він мені повірить?

— Не знаю. Але ти маєш повноваження сказати це Вигнанцеві від мого імені і від імені всіх Старших ковену Тага. Звертайся до нього шанобливо, як до чинного Старшого. Під час розмови можеш титулувати його «Владикою». Я дозволяю.

— Я дякую вам, Учителю, і Раді Старших за цю високу довіру. А Софії відомо про ці мої повноваження?

— Так.

— І вона виконуватиме усі мої накази?

— Так.

— Мені потрібен особливий знак моїх повноважень.

— Першу частину цього знака накреслять на твоєму тілі. На твоєму бездоганному тілі, воїтелько, — сказав Учитель і, вдоволено примруживши очі, додав: — А тепер, дівчинко моя, нахили своє вушко до мене, і я повідомлю тобі другу частину знака.

Частина ІІІ. Піт Творця

Яра поставив чотиримісний пластиковий намет на березі лісового озера, недалеко від того місця, де він облаштував сховок із документами, зброєю і грошима. Тільки тепер він дозволив собі відпочити і миттєво заснув. Мітелик з Індиго залишилися сидіти біля ватри. Одяг старшого консультанта вбирав лісову вологу, а вогнище гріло лише один бік. Індиго дивилася на золоті спалахи полум'я і перевертала грань патичком. Валерію Петровичу залишалося тільки заздрити її спокоєві. Сам він постійно совався: якісь комахи заповзли йому під манжети шкарпеток і намагалися напитися свіжої крові. Але йти до намету, де хропів Одноокий, йому теж не хотілося.

— Покажіть мені Камінь, — раптом попросила дівчина.

— Обійдешся.

— Ви на мене образилися?

— Ні, не образився, але я не розумію, чому ти нічого мені не розповідаєш. Я хочу знати, що все ж таки сталося у моїй квартирі? Хто приходив туди по тебе?

— Таж нічого у вас там не сталося, — мала вдарила патичком по вуглинах, і у повітря злетіло сузір'я помаранчевих іскор. — Все там добре. Приходила ота ваша шльондра.

— У якої голова «непрозора»?

— Так.

— Ти її відчула?

— Так.

— Вона була сама.

— Ні, з нею був чоловік.

— Теж «непрозорий».

— Ні, я могла бачити його думки. Тому й встигла втекти.

— І що він там думав?

— Він мене увесь час боявся, бо шльондра попередила його, що я вмію бачити. Він був озброєний і хотів зробити мені укол, щоби я втратила свідомість.

— Він лікар?

— Він вчиться на лікаря. Його ім'я Анатолій. Шльондра йому наказувала, а він усе виконував, хоча дуже боявся. Вона йому страшенно подобається, він постійно про неї думає. Вони спочатку не знали, хто є в квартирі.

— А потім?

— Вона теж вміє відчувати, але не бачить думок.

— Ти казала, що втекла через вікно. Але як…

— У сусідній квартирі йде ремонт.

— Так, там ремонт.

— Там на кухні було відчинене вікно, я з балкона перелізла туди і там перечекала. Та шльондра не відчула, що я у сусідній квартирі, але відчула, що у вашій квартирі нікого не має.

— Як вона це відчуває?

— Її, напевне, навчили. Такого кожен може навчитися, це нескладно.

— Навіть так? І я можу?

— Треба мати вчителя. Він навчить бути уважним, слухати свої відчуття. Цього вчать різних шпигунів, мені дядько Славко розповідав.

— А він теж вміє отак, крізь стіни, відчувати?

— Ні, просто так відчувати він не вміє, але в нього є такі спеціальні таблетки. Він дві таблетки вип'є і теж починає відчувати. Ці таблетки зроблені американцями для десантників і шпигунів… Ну от, я вам усе розповіла.

— Ні, не все.

— Що «не все»?

— Вони ж мали зробити біля будинку засідку. Як ти вибралася з будинку?

— Вони не робили засідки. Вони дуже поспішали.

— Куди?

— Шльондра сказала Анатолію, що терміново їде до Києва. Вона відразу пішла.

— А він?

— Він ще покрутився біля будинку хвилин двадцять і втік.

— Злякався?

— Ага. Він не воїн, він «пасажир».

— …?

— Це ж правда. Ви теж «пасажир».

— Твоя правда, — Мітелик відтягнув шкарпетку і розчавив кусючу комаху. Потім уточнив: — Сраний пасажир без квитка.

— Не кажіть поганих слів, я ж вам вже казала, що це вам не личить. Покажіть Камінь.

— Ти знов мене вчити будеш, що мені личить, а що не личить… Нащо тобі той Камінь?

— Подивитися. А ви б краще почитали ті старі зошити, які знайшли разом із Каменем.

— При цьому світлі, лапонько, я там ні фіга не прочитаю. Там чорнило вицвіло, я вже дивився.

Насправді йому просто не хотілося читати. Вирваний зі звичного побуту, Валерій Петрович все ще перебував у напівшоковому стані. Світ навколо став незвичним і незручним. Він намагався відновити внутрішню рівновагу, але та затялася і вперто відмовлялася відновлюватись.

— А ви йдіть до автівки, — порадила Індиго. — Там є світло.

— Акумулятор сяде. А завтра будемо штовхати ту автівку, як дурні, — він вийняв з внутрішньої кишені Камінь Богині й передав його Індиго. — Красивий камінчик, га?

Дівчина взяла Камінь обережно, у дві долоні, з'єднані «корабликом». У світлі ватри Камінь став криваво-червоним, зловісним. Індиго прикипіла до нього поглядом. Мітелик згадав «зрячі камені» з фантастичних романів Толкієна. Ті камені випалювали мозок самовпевнених дослідників.

— Обережно із цією штукою, — попередив він.

— Я знаю, — прошепотіла мала.

Мітелик раптом відчув, що зголоднів. Він пошкандибав до автівки і повернувся зі шматком хліба і консервою. Індиго сиділа непорушно, вдивляючись у глибини кривавого кристалу. «Якщо вона так сидітиме ще три хвилини, я її штовхну!» — подумав він за мить до того, як дівчина відірвалася від споглядання Каменя.

— Який він древній! — сказала вона і заплющила очі. Камінь у її долонях блиснув, немов почув слова Індиго.

— Кажуть, учені його відносять до епохи, що передувала скіфам, — сказав Валерій Петрович, пригадавши слова Дворської про «доскіфський період».

— Він дуже древній, — підтвердила дівчина. — Він пам'ятає Праматерів Людства.

Мітелик ледь не вдавився шматком консерви. Він згадав, як Почеконіус переповідав працівникам Фонду книжку генетика Сайкса про Сім Праматерів європейської людності. «Він тоді називав якісь страшні цифри, — пригадав старший консультант. — Сорок тисяч років до нашої ери, здається».

— Дуже-дуже давно, — прочитала його думку Індиго, — цей камінь отримала в подарунок жінка, яку звали Йіма.

— Від кого отримала?

— Від самої Богині. Йіма була великою жрицею, її рід згас. Але від її небоги пішли цілі народи. Її небога була одною з Праматерів.

— Як її звали?

— Камінь не каже.

— А про Йіму каже?

— Так.

— Ти чуєш голос?

— Це не голос.

— А що?

— Не знаю. Це чаклунський Камінь. Він радше злий, ніж добрий.