Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир - Страница 21

— Що саме?

— Фрагменти прикрас.

— Їх не занесли до офіційного звіту? Вкрали?

— Я не знаю. Не цікавилася. Щось занесли, щось, можливо, ні. Якби дуже хотіли вкрасти, могли б нічого не заносити. Дев'яносто другий рік. Бардак ще той… Були старші групи, вони все вирішували, за все те відповідали. У них запитуй.

— Запитаю.

— Хотіла б я те бачити.

— Що?

— Як тебе пошлють на три літери.

— Я знаю, як і про що запитувати.

— Не боїшся?

— Ні.

— Боже помагай.

— А ти бачила ті прикраси?

Дворська заплющила очі. «Не скаже», — подумав Мітелик, але та раптом посміхнулася комусь невидимому, різко — немов глибоким ковтком — втягнула в легені сигаретний дим, захлинулася ним, відкашлялась, а потім сказала:

— Дещо бачила.

— Що?

— Який ти… І чого це я раптом тобі усе розповідаю? Розслаблена сексом стара вчительоха, так?.. — Дворська знов посміхнулася і знов зробила глибоку затяжку. — Я бачила тільки кульчик з обсидіаном та золотого грифона.

— Грифона?

— Лев з головою птаха. Скіфо-іранський стиль. Навіть більш архаїчний, ніж у кримських курганах. Це була унікальна знахідка.

— Він був схожим на дракона?

— На дракона? Чому «на дракона»?

— Ну… З довгим хвостом, пащею.

— Для тих, хто не розуміє…

— Ясно. А там був лише один грифон?

— Я бачила одного.

— Вербенко показав?

— Тобі не все одно хто?

— Все одно.

— Допит закінчено, пане слідчий?

— Ще одне питання. Вибач. Ти знала таку аспірантку Ірину Маргель?

— Це та, яку вбили разом з Робертом?

— Так, пані вчителько.

— Я з нею не була близько знайомою. Вона з'явилася на кафедрі роки три тому. А до того я в неї не викладала. Та ще сучка була, прости Господи. А що, вона якось пов'язана з отим скарбом? Її вбили за оте золото?

— Я не пан слідчий. Я просто збираю матеріал для книги.

— Дурою мене вважаєш?

— Ні, але я дійсно…

— Не тринди, чмока. Про те золото знали лише кілька людей. Звідки ти про нього знаєш? Ти з контори?

— Ні.

— Чорний археолог?

— Ні.

— Тоді звідки знаєш?

— Я ж кажу, дехто ще пам'ятає дев'яносто другий.

— Хто?

— Це таємниця.

— Але ж я тобі розповіла.

— А чому ти назвала Ірину Маргель сучкою?

— Не з'їжджай з теми, чмока.

— Вона теж любила професора?

— Вона всіх любила, хто мав гроші і владу.

— Всіх?

— Всіх, всіх… Але я тобі про такі речі розповідаю, а ти? Все. Крапка. Відмазки вже не пройдуть. Колися, хто тобі розповів про Відьмину Могилу?

— Роберт.

— Нє звізді.

— Я ж кажу: Роберт. Ми були друзями.

— Щось я тебе не пригадую серед його друзів. Я ж усіх його друзів знала, як облуплених.

— То було ще до університету. Ми разом з Бобом вчилися У школі. В одному класі. Він був моїм найкращим другом. Не віриш, зайди на «однокласники.ru»…

— Боже, боже! — Дворська роблено розсміялася. — Вчилися вони разом! І він тобі про таке… Боже! Робік був таким звіздуном? Не вірю… — вона різко брикнула ногою, немов десь під ковдрою причаївся покійний Боб. — Добалакався пацан. Дотрєпався… Старий би його вбив.

Кілька хвилин вони мовчали. Лише чути було сердите сопіння Дворської.

— Звіздун і сучка, — тихо, ніби розмірковуючи вголос, промовив Мітелик. — Чим не солодка парочка?

— Не тобі судити.

— Чому?

— Ти всього не знаєш.

— А чого я не знаю?

— Те стерво його приворожило. Загіпнотизувало. Спочатку старого, а потім Робіка.

— Вона була ворожкою?

— Ворожкою? — Дворська похитала головою. — Чмока, вона була таким махровим стервом, що тебе на таке й у страшному сні не пропре. Рудою драною сукою. Вона такими Робіками крутила, як циган сонцем. Кобелі за кілометр слиною стікали…

— А старий професор?

— Що?

— Трахнув її?

— Адамчук? Це, скорше, не він, а вона його. Ще коли на першому курсі була. «Міс Університету», звізда тусовок. Ти б її тоді бачив… Великий археолог на неї страшні тищі викинув. Хату оплачував, шмотки від «Gucci» купував. Усе купував.

— Тій рудій Ірці?

— А ти думав… А мій колишній дарував їй діаманти.

—  …?

— Ага. Прикидуєш, ні? Отакі вони, наукові «боги»! Ти багато чого не знаєш. І не знатимеш. Я не уявляю, що вона там з ними робила у ліжку, але вони всі від неї перлися, як дрочуни шмаркаті. Мій казав, що вона «харизматична». Гормональна бомба. Один проректор її на море возив на службовій тачці. Інший бігав по викладачах з її заліковкою. Вимолював їй червоний диплом. Та що там ті проректори. Вона навіть із заступником міністра крутила по готелях. Це була не просто сучка, а мегасучка. Стерво кончене. Вона все життя отак собі грала-грала і догралася, мавпа. Я відразу подумала, що Робіка вбили через те руде стерво. Що хтось там приревнував.

— А тепер так не думаєш?

— Тепер… Ну, тепер ти кажеш, що Робік не тримав язика за зубами. Трепло. Все може бути.

Запала мовчанка. Мітелик думав про те, що слова «жриця», «відьма» і «мегасучка» при певних обставинах виявляються синонімами. Дворська нервово курила. Вона, напевно, вже пошкодувала про свою відвертість.

«Якщо усе там було так складно, то Боб міг ховати реліквію і від Ірки-мегасучки. Від неї у першу чергу. Треба негайно перевірити нашу стару ничку», — вирішив Валерій Петрович. Він виліз з-під ковдри і почав одягатися.

— Ти куди? — Дворська підозріло спостерігала за його збираннями.

— Треба дещо перевірити.

— Ніч надворі.

— Це терміново.

— Що «терміново»?

— Ти мене наштовхнула на актуальну думку.

— Розслідуєш…

— Ні.

— …Сенсацій шукаєш, неприємностей на свою жопу.

— Валюхо, все буде добре.

— Не буде.

— Бу…

— Слиш ти, чмока, — Дворська вистрибнула з ліжка і відібрала в Мітелика щойно знайдену сорочку. — А ну перестань дуркувати і гратися в Шерлока Холмса.

— Я не дуркую і не граюся.

— Зранку перевіриш. Чуєш?

— Валю, я повернуся. Чесно.

— Ні хєра. Якщо зараз підеш, то вже й не повертайся.

— Нащо ти так? — він пригорнув її до себе, спробував поцілувати у груди.

Вона відхилилась і матюкнулася. Мітелик приклав до її губ вказівного пальця:

— Не треба такого казати. Ти ж педагог, вчителька старших класів.

— Іди нах.

— Іду.

Вона почала плакати. І Мітелик, який не терпів жіночих істерик, вирішив затриматися в неї до ранку.

Минуло кілька годин напруженого спостереження, але з особняка Людмили Савар Яра не почув жодного звуку. Вікна залишалися темними, двір — порожнім. Якесь шістдесят шосте чуття підказувало Одноокому, що будинок не охороняють. Він довго боровся із спокусою перейти до виконання програми «максимум», але врешті-решт азарт переміг. Він натягнув на обличчя маску з отворами для очей і рота, пострибав, перевіряючи, чи не дзенькає щось у кишенях та на ременях. Від двох таблеток фенаміну за кілька хвилин загострилися його відчуття. Світ тепер здавався йому продовженням власного тіла. Він почав відрізняти запахи найтонших струменів повітря і чути підземне шарудіння гризунів.

Зі зброї він прихопив лише свій улюблений нікер[17]. На шляху до особняка ніяких несподіванок не трапилося. Яра легко перестрибнув через паркан і опинився у дворі, просто під жовтим сяйвом жарівки. Униз, до приміщень цокольного поверху, вели вузькі сходи. Індикатор сигналізації над вхідними дверима не світився, відеокамера дивилася на верхівки сусідніх дерев. Одноокому вистачило десяти секунд, щоб підібрати відмичку для примітивного італійського замка. Двері безгучно прочинилися, і він опустив на очі окуляри нічного бачення. Світ став проявленим і болотяно-зеленим.

Спочатку він потрапив до вузького коридорчика без вікон. Наступні двері виявилися незамкненими. За ними Яра знайшов велике приміщення, центральну частину якого займав масивний більярдний стіл. Повітря у більярдній залі просякло сумішшю солодкуватих східних пахощів і гіркого запаху переповнених попільничок.