Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 5

— От бачите, ви самі визнаєте, що у вас є недружньо налаштовані опоненти. Тобто вороги.

— Вороги є у всіх.

— І хто ж вони, оті ваші вороги?

— Є різні радикальні угруповання, які вважають нас відповідальними за негаразди в суспільстві. Різні маргінали, політики популісти…

— …християни.

— Ви помиляєтесь, Лавре Станіславовичу. Я сам віруючий християнин. Щотижня ходжу до церкви. І всі брати вірять у Бога. Якщо людина не вірить у Бога, вона взагалі не може стати вільним муляром. Це записано у нашій Конституції. Ми не воюємо з Церквою, а вона не воює з нами. Є, звичайно, окремі екстремістські групи в церковному середовищі, але вони є всюди. У будь-якій релігійній течії, як ви розумієте, рано чи пізно виникає радикальне крило, яке пропагує непримиренність до всіх, хто інакше мислить, інакше трактує зв'язок із Богом.

— Якщо ви такі білі і пухнасті, то чому тримаєте свою діяльність у таємниці?

— А хіба ваше агентство не тримає свою діяльність у таємниці? Ви ж не вивішуєте отримані оперативні дані на Інтернет-таблоїдах.

— Ми, Романе Олександровичу, займаємося питаннями безпеки. Ці питання за самою своєю природою вимагають конфіденційності.

— А ми будуємо символічний вселюдський храм духу і захищаємо порядок від хаосу. І ці питання також за своєю природою вимагають, щоби їх тримали подалі від майданчиків людської цікавості.

— Невже? — Лавр вимкнув диктофон.

— Ви ж самі, Лавре Станіславовичу, щойно підтвердили існування різних рівнів відкритості інформації. Є знання публічні, фахово конфіденційні, а ще є такі знання, які здобуваються виключно через посвяту. Священні знання. Для таких особливих знань публічність є смертельною отрутою. Публічність руйнує священне, ритуальне. Тому частина наших знань є закритою для профанічного обговорення, для іронії і осміювання. Але лише частина. Зрештою, повні описи ритуалів нижчих градусів можна знайти у книжках. Ці книжки вільно продаються. Вони є у нашій храмовій книгозбірні, можу дати вам почитати.

— Добре, Романе Олександровичу, припинимо цю дискусію. До моїх функцій не входить щось вам доводити, я повинен лише забезпечити безпеку вашої… вашого Храму. Тому мені необхідна вичерпна інформація про тих, хто потенційно міг би організувати вчорашній напад. Вона потрібна мені для роботи, а не задля цікавості чи там загального розвитку. Просте питання: ви можете надати мені таку інформацію?

— Я попрошу братів, щоби для вас підготували аналітичну записку з цього питання.

— О'кей. І чим швидше її підготують, тим краще.

Решту часу вони їхали не перемовляючись. Перед черговим перехрестям Корецький дав консультанту з проблем безпеки кашне зі щільної вовни. Лавр зав'язав очі і ретельно розправив кашне, не залишаючи жодної щілини: «Чужі таємниці нам не потрібні». За його підрахунком, він провів у темряві близько сорока хвилин. Коли Корецький дозволив йому зняти кашне, Лавр побачив, що Peugeot стоїть на асфальтованому майданчику поряд із двоповерховою будівлею, розмірів та планування якої він спочатку не зміг визначити.

Лише вийшовши з автівки, Лавр побачив Храм у всій його красі. Це була свіжа споруда, збудована із сучасних матеріалів. Вона нагадувала гібрид лікарняного корпусу і фортеці. Її побудували літерою «т», прикрасивши всі три її закінчення декоративними еркерами і вежами. Масивна цегляна коробка будівлі спиралася на високий рустований цоколь. Ковані ґрати захищали вузькі, немов бійниці, вікна. Там, де неф Храму перетинався з його трансептом, над металокерамічним дахом підносилася прозора шестикутна піраміда.

— Храмова обсерваторія, — пояснив Корецький, простеживши за напрямом Лаврового погляду.

— Займаєтесь астрономією?

— Спостерігати за небом — давня і дуже шанована масонська традиція. Більшість видатних астрономів Європи були вільними мулярами. Ньютон, де Аламбер, Норвуд, Вольф, Лаплас і багато інших. Колись існувало правило, що офіцерські посади Молодших Доглядачів масонських лож доручалися виключно професійним астрономам[3].

— Я щось не бачу там телескопа.

— Його ще не встановили. Храм побудовано лише три роки тому. Ми ще не встигли обладнати всі його служби і майстерні.

— Великий у вас Храм.

— Ну, це з чим порівнювати. Якщо, скажімо, з Масонік-Холом бо Палаццо Джустініані[4], то, повірте, наш Храм дуже й дуже скромний.

— Вірю. Але все одно, погодьтеся, така споруда тягне на кілька мільйонів.

— Збудовано на пожертви, — інформував Корецький і запросив Лавра: — Йдемо до Храму, прошу.

Біля входу до будівлі їх чекав сивий добродій поважного віку. Худий, високий, він не без грації спирався на лаковану тростину і пильно придивлявся до Лавра. Довгий чорний піджак добродія нагадував старосвітський сюртук. Цю подібність підсилювали металеві ґудзики і закрій, що мав би підкреслити талію, якби така була у плаского, як таранька, добродія.

— Знайомтесь, це доглядач Храму, брат Олександр, — представив сивого Корецький. — Він допоможе вам тут зорієнтуватись.

— Дуже приємно, Грінченко Лавр Станіславович. — Лавр простягнув старому руку, але той не поворухнувся, продовжуючи уважно вивчати обличчя прибульця.

— Дорогий брате, наш гість може неправильно зрозуміти… — почав Корецький.

— Начхати мені, що він там зрозуміє, — старий відчинив стулку високих дубових дверей. — Досить того, що ви запросили сюди профана…

— Ви ж знаєте, брате, це рішення Верховного Конвенту.

— Ви скоро екскурсії сюди водитимете… Заходьте вже, чого там стоїте. — Брат Олександр рішуче покрокував вузьким коридором.

Лавр і Корецький рушили за доглядачем. Той відчинив двері в кінці коридору, і вони увійшли до великої, пишно оздобленої зали. Її стелю підтримували обличковані під чорний мармур колони з позолоченими капітелями й основами. На кожній колоні було закріплено символ. Між колонами зі стелі звисали кольорові хоругви, рясно прикрашені циркулями, трикутниками, гілками акації та символічними зображеннями молотків та інших мулярських інструментів. Підлогу вкривали масивні плити з полірованого білого каменю. На них лежав чорний килим з вишитою у центрі величезною срібною літерою «G».

Найдовшу стіну зали прикрашало велике, писане олією полотно у барочній рамі. На картині було зображено два десятки чоловіків у чорних костюмах і червоно-білих фартухах. Вони стояли двома колонами на чорно-білій підлозі перед спорудою, що нагадувала церковний вівтар. «Інсталяція Великої Ложі України. Париж, 6005 рік ІС», — прочитав Лавр підпис під картиною[5].

— Ви у Храмі, молодий чоловіче, — звернувся до нього брат Олександр. — У Храмі великої традиції, яка живе вже сьоме тисячоліття. Настійно прошу вас не забувати про це.

Розділ 4

— Ну і відос у тебе, Мармушко… — такими словами зустріла Беконті свою молодшу подругу. — Заходь, у ванній візьмеш жовтий рушник. І дивись, обережно, там кран гарячої води прокручується. Обшпаритися можна.

— Що там твій кран, — Мармура поклала свою здобич на дзеркальник і роздивилася себе у дзеркалі. — От я сьогодні реально прозрєла. Мене тіко шо вбити хотіли.

— Хто?

— Якісь відморозки. До речі, я сьогодні за тебе вписалась. Одній обізяні морду била. Вона сатаністкою тебе назвала. А я їй ніс роздовбала. У неї вся мордяка була в крові, атвєчаю! Ну і вони мене з Едіком трошки дістали… Я футболку і джинси тобі в машинку кину, можна?

— Кидай. — Беконті пройшла коридором, розглядаючи Мармуру. — Жоска ти дєваха, як я бачу. Між іншим, можеш сьогодні в мене заночувати, папахєн кудись на всю ніч поїхав. А це що таке? — побачила вона циліндр.

— Я тобі зараз все розповім, це убойна шняга. — Мармура скинула з себе брудний одяг. — Із-за цієї фігні мені ледве тапки не сплели. Я по тропі від них ушилась… У тебе крем для синців є?