Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 39

— Я інакших й не очікую.

— Правда?

— Truth.

— Перша умова: я хочу за неї три тисячі доларів. Готівкою.

— Ого, круто. Дорогоцінний матеріал?

— Ні, вона не дорогоцінна. Але дуже древня. Стопудовий антикваріат.

— Добре, припустимо. А друга умова?

— Ви зі мною одружуєтесь.

«Оп-па! — подумав Лавр. — Це ж зараз у директорському кабінеті всі під столи попадали».

Ще вчора, перед приїздом Корецьких, у кімнаті для відпочинку встановили відеокамеру. Його розмову з дівчиною тепер транслювали на директорський лептоп. Лавр відчув, що червоніє.

— Наталю, ти мене шокувала.

— Невже?

— Ти ж казала, що ти лесбіянка.

— Я так приколювалася. Мені лесбіянство до одного місця. Ніякого кайфу.

— А Інні Корецькій? Теж до одного місця?

— Бекі? — Мармура посміхнулась. — Бекі мене любить. Бекі буде страждати.

— От бачиш.

— Страждання вдосконалюють людину.

— Ти жорстока.

— Це не я жорстока, це життя жорстоке, — впевнено заявила дівчина. — А що це ви раптом так за Бекі запереживали? Вам її шкода?

— Ні, не шкода. Але ж ти ще дуже молода.

— Я повнолітня. Все нормально.

— Знаєш, Наталочко, це все ж таки трохи несподівано…

— Не називайте мене Наталочкою. І ви б мали знати: кохання завжди несподіване.

— Несподіванка — це іноді пастка, Наталю. У старовинному китайському романі «Епоха трьох царств» є навіть такий спеціальний вираз: «мейджен дзюй» — пастка несподіваної плоті.

— Китайський роман? До чого тут якась китайська епоха, якісь там царства? — щиро обурилася Мармура. — Що в тебе за такі базари гнилі? Я що, не подобаюсь тобі? Не подобаюсь? Ні? — вона скинула сорочку швидше, аніж Лавр встигнув зреагувати. — Ну як?

— Негайно одягнись!

— Гарні стрінги, правда? Це ж краще за китайські романи. А без них ще краще, дивись. — Стрінги полетіли на крісло услід за сорочкою.

— Я сказав: одягнись, — Лавр відвернувся. — Швиденько. В темпі вальсу.

— Вам вже не потрібна та штука? Ні?

— Одягнись, кажу тобі. Давай поспілкуємось без стриптизів, спокійно.

— А я не хочу спілкуватись, — дівчина наблизилась до Лавра і спробувала поцілувати. — Я тебе хочу.

Він відчув її дихання, її гарячі губи і руку, яка ковзнула до його ременя, намацала і почала його розстібати.

— Лавре Станіславовичу! Вас шеф викликає, — почув він голос Кабарди з коридору. Микола Семенович прийшов йому на допомогу.

Мармура блискавично застрибнула на диван і сховалась під ковдрою.

— Двері, до речі, не зачинені, — зауважив Лавр. — А якби він увійшов?

— Ну увійшов би. І що? Так я тобі зовсім-зовсім не подобаюсь?

— Ти мені дуже подобаєшся, — сказав Лавр і раптом зловив себе на тому, що сказав правду.

— Про що ти зараз подумав?

— Про те, що ти дуже красива.

— А ще про що?

— Що обнімання із голою, навіть і повнолітньою, дівчиною у службовому приміщенні не сприяють службовій кар'єрі.

— Злякався?

— Краще не будемо про це.

— Гаразд, не будемо. Друга умова приймається?

— Це ультиматум?

— Ага.

— Мені треба подумати. І шеф, бачиш, викликає.

— Ну то йди.

— Ти, мала, граєшся в небезпечні ігри.

— Все наше життя — гра. І «малою» мене теж не називай.

Кабарда чекав його в коридорі. Разом вони піднялися до кабінету шефа.

— Привіт нареченому! — помахав рукою Олег Маркович.

— Ну ти даєш, — простягнув для вітання руку директор. — Я, Лавре, всякого за життя набачився, але такого… Прийшов, побачив, переміг. Казанова!

— Це все Микола Семенович, — сказав Лавр. — Дав мені свого одеколону, а він у нього, напевно, з феромонами.

— Так ось у чому справа, — старший технік тихо трясся від сміху. — Ментовські штучки! Це вони так у ментовні пацанок розколювали.

— Ти звідки знаєш, що в ментовні роблять? — незлобно огризнувся Кабарда. — В ментовні таке роблять, що тобі й не снилось. Але мент ти чи не мент, а до жінок треба грамотно підходити. Я його навчив — і ось результат. Самі бачили.

— Масони дадуть малій три штуки? — поцікавився Лавр.

— Запитаємо, — директор дивився на екран лептопа. — Гаряча дівка. Може, й справді, Лавре? Давно у нас весілля не було. Років зо три вже.

— А справді, — підтримав Олег Маркович. — Ми все хотіли Лавра на Люді оженити, а вона, бачиш, «кротом» виявилась. Тепер його стикувальні вузли вільні. А ви чого думаєте, він про три штуки запитує? Нормальний посаг, Грінч, я тебе розумію.

— Я подумаю, — пообіцяв Лавр. — І, я ж просив, не називайте мене Грінчем.

— Але швидше думай, — порадив директор. — Наш «дятел» годину тому доповів, що у квартирі Скоченків уночі знову хтось побував. Дивись, щоби той чаклун, доки ти думати будеш, наречену тобі не зіпсував.

— Анісімова їм «маячок» не віддала, — пояснив Олег Маркович. — Вони пішли ще один шукати.

— Схоже на те, — погодився Лавр. — Тоді я скажу малій, що згодний.

— А потім? — директор відірвав погляд від лептопа.

— Якось викручусь.

— А він на неї запав! — аж підстрибнув Олег Маркович. — Гадом буду, запав!

— «Гадом буду», — передражнив техніка Лавр. — Це ви в «Ратлоні» такого сленгу набрались? Вам не пасує, Олеже Марковичу. Ви ж доктор наук, як-не-як, творець космічної техніки.

— Ти не вчи мене, старого, а за квітами йди. Вже.

— А що думаєте, не піду?

— Йди, йди, не прогадаєш. Нормальна дівка, бойова. Дарма, що малолєтка, — підтримав Лавра Кабарда. — Затирила цінну річ у самого чорного мага. Молодца! Ми її на оперативницю вивчимо. А якщо їй ще три тисячі відвалять…

— Уже не «якщо». Масони таки дають їй три тисячі, — повідомив шеф. — Щойно прийшов емейл від Великого Майстра. Так що, Лавре, йди до Наталії і погоджуйся на все. Микола Семенович на твоєму весіллі тамадою буде.

— Це я можу, — підтвердив Кабарда. — Всі тости знаю… А якщо серйозно, то, мабуть, таки треба поспішити. Іван Вагранович має рацію.

— Але ж весело ви мене під танк кидаєте… — посміхнувся Лавр.

— Так вона ж тобі все пояснила. Вона повнолітня і тебе обожнює. Ти в шоколаді, Лавре Станіславовичу. А яка у дівчини фігура! Венера у стадії дозрівання. Заздрю, — закотив очі Олег Маркович.

— Добрий ви… А між іншим, як там ваш інформатор? — запитав у старшого техніка Лавр.

— Зустріч о другій годині. В центрі міста.

— Кажуть, тобі Костиганов телефонував? — запитав Лавра директор.

— Телефонував, Іване Ваграновичу, — підтвердив Лавр. — Він тепер у Храмі, готовий з вами там зустрітись. Але я йому сказав, що ви зараз не можете залишити базу.

— Чому це я не можу? — спохмурнів шеф. — Я хіба щось таке казав? Якщо він справді готовий до розмови, я вже туди їду. Візьму із собою Корецького. Роман Олександрович, як виявилось, терміново потрібний Великому Майстрові у Храмі. Залишу за старшого Леона Федоровича, він тут буде за півгодини. От він вас і ганятиме, будете знати.

— Із Костигановим зараз зв'язку немає, — зауважив Лавр. — Він тепер міняє комунікатор, боїться прослуховування. А якщо він, поки ви будете туди їхати, вже звідти зникне?

— А у нас там зараз Дашковський, — нагадав Олег Маркович. — «Периметр» встановлює. Нехай він його там пригальмує.

— Він уже доїхав? — директор подивився на годинник.

— Мав би доїхати.

Шеф визвав по стільниковому Дашковського.

— В'ячеславе Мироновичу, ви вже на місці? Недалеко? Коли приїдете, пошукайте там того джентльмена, з яким учора не зміг зв'язатися наш новоспечений старший опер. Так. Скажіть джентльменові, що я готовий зустрітись з ним там, де він пропонував. Передзвоніть щодо результатів розмови. Чекаю.

Директор відключив стільниковий.

— Ти все ще тут? — направив він окуляри на Грінченка. — До роботи, боєць. Купувати квіти, освідчуватись у коханні, шукати магічну зброю.

— Уже йду, Іване Ваграновичу. Але до вас буде одне прохання.

— Яке?

— Відключіть, будь ласка, відеокамеру.

Розділ 34

Таракану не довелося придумувати ніякої легенди, щоби потрапити на територію резиденції чаклуна. У своєму легальному житті він працював інспектором «Облтрансгазу» і час від часу користувався своїм правом на обстеження будинків і газифікованих приміщень для підготовки ліквідацій.