Побачити Алькор - Ешкилев Владимир - Страница 28

— Так це Борик познайомив Поліну з Агамовим? — Пітер долив у спорожнілий стакан співрозмовниці нову порцію віскі.

— Ні, Борик познайомив її з власницею модельного агентства. Агамов уже потім її побачив, на якомусь показі. Вона вже півроку працювала моделлю, коли з Агамовим познайомилась. Теж, напевно, вирішив омолодитись. У нього ж друга дружина загинула, має від неї сина. Поліна казала, що прикольний пацан, розумний.

— Як ти думаєш, їй Агамов подобається?

— Я не знаю, чесно тобі скажу, — Світлана підчепила виделкою телячий медальйон і не без артистизму розташувала його на хлібній скибці. — Знаю лише, що вона його спочатку дуже боялась, а потім щось таке сталось, що вона боятись перестала.

— Може, хтось узяв її під захист?

— Хто? Ти смішний. Агамов — мільярдер, він нікого не боїться. Кого йому боятись? Він міністрами крутить як хоче. У нього своя служба безпеки є. Такі здоровенні бики, на джипах, з автоматами. Один такий за Полінкою ходить постійно. Морда от така, — дівчина розвела руки, показуючи розмір морди. — А під піджаком пістолет — здоровенний, нікельований.

— А от ще таке питання до тебе, Світланко: у тусовці ходять чутки, що Поліна захоплюється містикою, окультизмом. Коли в неї виникло таке специфічне захоплення?

— Це не вона, це Борик містикою захоплювався. А Полінка тоді просто їздила з ним до тих чаклунів.

— До чаклунів? Це цікаво. Можна про це детальніше?

— Але Поліна мені заборонила про це розповідати. За-бо-ро-ни-ла, втикаєш, Пєтьо?

— Втикаю. Але це цікаво нашим читачам. Чаклуни, відьми, екстрасенси. Наша газета спеціалізується з таких тем.

— Ваші проблеми. А я не хочу, щоби Полінка мене послала.

— Добре, ми не включимо це до самого інтерв'ю, а дамо на врізці і зішлемось на анонімне джерело.

— Так я вам і повірила, — Світлана знову хильнула віскі. — Й до речі, що я з цього буду мати?

— З цього моменту твій гонорар, рибко моя, зростає рівно удвічі.

— Утричі.

— Не питання. Нехай утричі. Але не більше.

— Добре, — після хвилинної паузи погодилась Світлана. — Але це палево вимкни, — вона показала на диктофон.

— Як скажеш, — Пітер вимкнув запис.

— Узагалі забери його. Геть забери.

— Уже забрав, — він сховав диктофон до барсетки.

— То окрема історія, — Світлана перейшла на шепіт. — Полінка тоді захворіла, кашляти почала. Лікарі щось там їй приписали, а воно не допомогло. А Борик сказав їй, що то її прокляли. Ну тіпа дєвкі їй у школі заздрять, що в неї модельна кар'єра почалась і що вони на неї прокляття наслали. Вона спочатку з того сміялась, а потім поїхала з ним до чаклуна.

— Куди?

— Він живе за містом, як на Умань їхати. Там у нього ціла секта: учні, учениці. Вони там ходять у спеціальному одязі, моляться. Будинок величезний, ділянка на багато гектарів. Там є ліс і озеро, це все його власність. Він дуже багатий, до нього політики їздять, іноземці. Він ставить захист, знімає прокляття. Дуже сильний чаклун. Поліна відразу видужала, після першого ж сеансу.

— А чаклун не пропонував їй вступити до його секти?

Світлана підозріло подивилась на Костиганова:

— А ти справді журналіст?

— У тебе є сумніви?

— Так.

— Я журналіст, не турбуйся.

— А я от чомусь турбуюсь. Той чаклун, аби ти знав — страшна людина.

— І чим він такий страшний?

— Усім.

— Поясни.

— Поліна його дуже боялась.

— Значить, вона в нього часто бувала?

Чорнявка не відповіла. Якась темна тінь пробігла її обличчям.

— А ти сама, часом, до того чаклуна не їздила? Ні? — притиснув Костиганов.

— Нічого більше тобі не скажу, — Світлана одним ковтком допила своє віскі і підвелась. — Усе. Давай гроші.

— Чого ти така перелякана?

— Нічого. Гроші, кажу, давай.

— Як скажеш, — знизав плечима Пітер. — Дякую за інтерв'ю. Ось твої гроші, бери. Шістсот євро. Можеш перерахувати.

— Якщо про мене хоч одне слово напишеш, я на тебе до суду подам, поняв? — Дівчина ретельно перерахувала банкноти, подивилась на водяні знаки. — Я не жартую, Пєтьо. Навіть не думай. Попадеш на велике бабло. В мене є знайомі юристи.

— Та ти не хвилюйся так, це ж не під запис було.

— Я тебе попередила, — Світлана майже вибігла з ресторану.

Офіціант підійшов до столика Костиганова і спитав:

— Вас розрахувати?

— Так. Давай рахунок, — погодився Пітер. — От бачиш, дівчина від мене втекла.

— Не проблема, пане. Якщо хочете її ще побачити, приходьте до нас увечері. Вона тут постійна. Півсотні за годину.

— Отакої? — розсміявся Костиганов. — Виходить, я переплатив.

Розділ 24

— Іване Ваграновичу, — Лавр зайшов до директорського кабінету, де якраз сканували стіни. — Дзвонила Люда. Каже, що батьки дівчини не підходять до стаціонарного телефону, а стільниковий не відповідає. Уже десять хвилин як вона дзвонить і не може додзвонитись. І ще, Іване Ваграновичу, Люда каже: Корецький розповів Кабарді, що дві доби тому Наталю переслідували невідомі. Чоловік і жінка. Озброєні і з ознаками спецпідготовки.

— Ага, — шеф кивнув так, ніби давно вже передбачив і виниклу ситуацію, і кількість ворогів. — А наші ще далеко?

— Їм ще хвилин сорок.

— Це погано, — директор набрав номер на стільниковому. — Михайло Романовичу, це знову я… Так. Твої вже там? Нехай піднімуться до квартири… Так. Ті самі гості, що вбили родину Вороненків, як я і казав. Боюсь, що вони вже там, допитують, як би нам не спізнитись. Вони озброєні. Є інформація, що їх двоє — чоловік і жінка. Вони треновані і, можливо, фанатики… Ні, не бойовики, але небезпечні. Скажи своїм хлопцям, нехай працюють обережно. Якщо вже не вдасться їх узяти… Так… Зрозумів. Чекатиму.

— Менти вже там?

— Там. УБОЗ триматиме нас у курсі подій, — директор зупинив погляд на техніках, які вели сканер уздовж плінтуса. — За півгодини я призначив нараду у вузькому колі. Обговоримо нові обставини. Тебе, Лавре, теж запрошено.

— Дякую за довіру, Іване Ваграновичу.

— Рано ще дякувати.

— Мені Люду попередити?

— Зачекай. Зараз менти перевірять квартиру, будемо знати, що там і як. Тут поки що посидь, — шеф вийняв з портфеля лептоп, поставив на стіл і гримнув на техніків:

— Ви ще довго?!

— Вже закінчуємо, Іване Ваграновичу, — запевнив старший. — Ще закуток пройдемо, і все.

З УБОЗу віддзвонилися за півгодини, коли кабінет уже перевірили. Директор вислухав його повідомлення мовчки, з кам'яним обличчям. Лавр, дивлячись на нього, мимовільно стиснув щелепи, аж занив хворий зуб.

— Погано все, — шеф вимкнув стільниковий. — Менти ледь не запізнились. Гості вже були там, почали допит. Одного менти завалили, але дівка прорвалась. Трьох ментів поранено, батьків Наталії також доправлять до лікарні. У них чисельні опіки, травми. Чи виживуть, невідомо.

Він підійшов до вікна, подивився на внутрішній двір бази, розпорядився:

— Подзвони нашим. Нехай Люда, разом із криміналістами, зробить огляд квартири і трупа. Може, щось цікаве і знайде. А Ребрик нехай звідти відразу їде до лікарні і подивиться за батьками Наталії. На ментів, як бачиш, надія невелика. Кабарді повідомиш ситуацію як є, але скажи йому, щоби дівчині про батьків нічого не розповідав. Вона ще мала, дурна, може себе повести неадекватно. Виникнуть проблеми, потім не розгребемо. Нехай Микола Семенович придумає для неї щось нейтральне. Він знає як, уже були такі ситуації.

Лавр негайно передав інструкції. Потім, коли завдання були доведені до всіх, він нарешті наважився і сказав:

— Іване Ваграновиче, якщо вони вирахують конспіративну квартиру, Кабарді одному не відбитися.

— Будемо сподіватись, що не вирахують, — шеф знов умостився у своєму величезному кріслі. — Ти правильно зробив, що не вніс адресу до бази даних.

— Може, після наради туди поїхати?

— І приведеш туди за собою «хвіст»?

— Ну, поки ж не привів.

— Ситуація змінилася, Лавре. Тепер усе буде інакше. Досі люди Сулими чекали на «крота». Тому не пасли наших наружкою. Їм це було не потрібно, вони й так нас наскрізь бачили. Всі наші дії, пересування, хати. А тепер, коли ми знайшли камери, вони почнуть нас усіх пасти. Навішають на кожного «хвостів» і прослушок. Вони, Лавре, мають такий ресурс, що ми проти них дуже блідо виглядаємо. Про конспіративну квартиру забудь. Пересуватись тепер будемо лише групами, з охороною. А Кабарда нехай уже тепер викине свій мобільник і тримає зв'язок за резервною схемою. Для ситуації «сімка» ми її і розробляли, цю схему. І в базі даних вона не засвічена… Але, боюся, що вони вже пробили по сигналу координати Миколи Семеновича.