Депеш мод - Жадан Сергій - Страница 36

10.51

Спочатку Собаку б'ють прямо на платформі, поступово навколо них збирається натовп, інвалід встигає кудись втекти, разом зі шматками своєї ретро-машини, потім постові затягують непритомного Собаку до себе в опорпункт, приковують наручниками до лави, поливають водою з відра і починають бити по новій, хоча користі з цього вже й мало — для Собаки так точно. В якусь мить, вже коли він, знову непритомний, лежить на мокрій підлозі, із його горлянки вибиваються дві втомлені форелі і, луплячи хвостами по цементній долівці, скачуть під лаву і срібно зблискують ламаною лускою.

Під вечір він таки приходить до тями, ображений ним сержант вже попускається, ладно, говорить, сука, давай, їдь до свого Харкова, щоб я тебе тут не бачив, побачу — уб'ю, вони з напарником завантажують Собаку в прохідний вечірній на Харків, попередивши провідника, щоб той не забув у Харкові скинути тіло, провідник стрьомається, але що робити, до вагону він скривавленого Собаку не пускає, виніс йому води, на каже, обмийся, Собака важко поводить розбитою головою, не зовсім розуміючи де він і хто він. Так і сидить у тамбурі на підлозі до самого Харкова, там провідник відчиняє двері і допомагає йому спуститись вниз, Собака робить кілька кроків, але заточується і ледве втримується на ногах, потім все ж збирається і виходить у місто. За годину він приповзає до своєї бабусі-ветерана, о, говорить бабуся, Віталік, де це ти був? нормально, каже Собака, все нормально, і падає біля холодильника.

Через два дні бабуся викликає швидку. О, в свою чергу говорять лікарі, в нього ж струс мозку, і ключиця, здається, зламана, вони виносять Собаче тіло на вулицю і везуть лікувати.

За кілька днів Собака приходить до тями, лікарі до нього швидко звикають, його перестає нудити, тож нібито все гаразд, Собака навіть починає підійматись із ліжка і гуляти коридором, товаришує з персоналом і взагалі йде на поправку. В суботу, коли у відділенні лишається тільки чергова сестра, Собака залазить в кабінет до зав. відділенням, знаходить там спирт, аскорбінку і ще якісь таблетки, і все це вижирає тут таки — в кабінеті зав. відділенням.

Наступного ранку Собаку знаходять на підлозі в кабінеті, з рота Собаки тече слина, його починають відкачувати, а відкачавши, думають — що з цією сукою тепер робити. Лишати його в себе ображений персонал відмовляється.

Літо Собака проводить на дурці. Він швидко повніє і дичавіє, справжня тобі дика собака динго, в нього виростає густа чорна шевелюра, вдень він ходить у лікарняний сад і збирає яблука. Яблука Собака приносить своїм сусідам, сам він їх не їсть, невідомо чому. Одного разу Собака зустрічає на дурці Чапая. Той іде зосереджений, у спортивних штанях і рваних кедах, і несе в руці тормозок, із якого стирчить шийка пляшки. Чапай Собаку не впізнає.

У вересні Собаку викликає лікар, значить, так, каже, Віталію Львовичу, замахались ми вас лікувати — якось так він йому говорить, можливо, не дослівно так, але приблизно — замахались, каже, ми вас тут лікувати, так що збирайтесь. Куди? втомлено перепитує Собака. Ну, каже лікар, вибір у вас невеликий — або сядете, щоправда ненадовго, або в стройбат. Я не хочу в стройбат, каже Собака, у мене ці, як їх — релігійні переконання. Які переконання? не розуміє його лікар. Релігійні, каже Собака. Я мормон. Мормон? перепитує лікар. Мормон, — менш впевнено каже Собака. Значить, сядете, каже лікар. Собака вибирає збройні сили. Лікар відпускає його назад в палату, думаючи, як усе-таки погано пахне з рота в цього хворого.

Більше я його не бачив.

ЕПІЛОГ № 2

11.15

— Це ваш друг?

— Друг.

— Хороший хлопець. Шкода його.

— Шкода, — кажу. — А що ми могли?

— Я нічого не кажу. Просто кажу — шкода.

— Може вони його відпустять?

— Може. Може й відпустять, — говорить тьотка й замовкає. Вона їде з нами ще від Кінцевої, теж чекала на вокзалі дві години, тепер ось сидить навпроти й говорить.

— Беріть, — несподівано каже вона й дістає зі своєї безрозмірної торби гумову грілку.

— Що це? — питаюсь.

— Спирт.

— Що — справжній спирт?

— Так. Чистий.

— А звідки він у вас?

— З Польщі привезла.

— З Польщі?

— Так. Їздила, — каже тьотка, — товар возила, нічого майже не продала. Лишати шкода було, ось назад і везу. Беріть, випийте за свого друга.

— Та ладно, — кажу, — не треба.

— Беріть-беріть, — каже тьотка і відвертається від нас до якихось своїх знайомих із сусідньої лави.

Я беру грілку і показую Васі — мовляв, що — бахнемо за упокій Собачої душі? все-таки не врятували товариша-антисеміта, бахнемо-бахнемо, погоджується Вася, і дістає напівпорожню пляшку мінералки. Я відкриваю грілку і надливаю звідти до пляшки, приблизно витримуючи пропорції, хоча вагон трясе, так що які вже тут пропорції, закручую грілку і ми починаємо пити.

11.45

— Тут є сортир?

— Звідки тут сортир? Тут навіть стоп-крану немає.

— Мені треба вийти.

— Давай на ходу.

— Ти що — не розумієш? Мені треба вийти!

— Все я розумію. Що ти кричиш.

— Коли наступна зупинка?

— Звідки я знаю? — кажу я Васі. — Я тут вперше і, сподіваюсь, востаннє іду.

— Зупинка буде хвилин за 20, — говорить наша знайома-контрабандистка. — Я там виходжу. Але там зупинка всього пару хвилин. Тож ти не встигнеш, — сміється вона.

— Чуєш, — кажу я Васі. — Не встигнеш. Так що давай — іди в тамбур.

— Я не можу в тамбурі, — каже Вася.

— Чому?

— Не можу. Розумієш?

— Ні.

— Я так не можу.

— Ну, почекай, — кажу.

—І чекати не можу.

— Перестань, — кажу.

— Ти що — не розумієш? — тільки й повторює Вася.

2.05

— Все, я виходжу.

— Почекай, — кажу. — Тут їхати — 15 хвилин залишилось. Потерпи.

— Ні, — каже Вася.

— Та перестань, — кажу я. Ще не вистачало, щоб і він звалив. — Там же Карбюратор.

— Я виходжу, — каже Вася.

— Козел ти, — кажу.

— Сам козел, — відповідає Вася і виходить, слідом за контрабандисткою, на якійсь безіменній станції.

2.25

— Коли буде наступний на Вузлову?

— О другій. Тільки він тут не зупиняється. Він в «Хіміку» зупиняється.

— А далеко до «Хіміка»?

— Кілометрів десять-п'ятнадцять.

— Так як мені дістатись до Вузлової?

— Ну, вийди на трасу, поголосуи — може, хтось і підкине.

Вася дякує якомусь вгашеному мужику, якого він тут, на станції, терзав кілька хвилин, і йде шукати трасу. Траса розбита й порожня, не схоже, щоби тут взагалі щось їздило, Вася сідає на узбіччі і починає чекати.

За півгодини біля нього зупиняється молоковоз. Куди тобі, зємєля? питаються чуваки в кабіні, да мені по хуй, мені додому треба, ну, ладно, кажуть вони — сідай, Вася залазить і вони зриваються з місця, що везете? питається в свою чергу Вася, спирт, сміються мужики, серйозно? серйозно — спирт, ми тут від митників никаємось, здорово, каже Вася, здорово, тулиться до дверцят і негайно засинає, все, чує він десь за годину крізь сон, проскочили, що проскочили? не розуміє він, кордон! сміються мужики, який кордон? російський кордон, зємєля! а куди ви їдете взагалі? прокидається нарешті Вася, в Бєлгород, сміються вони, в Бєл-го-род, знаєш такий город, зємєля?

ЕПІЛОГ № 3

— Так, швидко всі вивернули кишені.

— Да? А що тобі ще вивернути?

— Я сказав — вивернути кишені! Інакше у всіх будуть проблеми.

— Та що ти говориш.

— Ти що — не зрозумів? — охоронець підходить до Малого Чака Бері і різким ударом звалює його на крісла. Заступитись за нього ніхто не наважується. Інший охоронець стоїть на вході і нікого не випускає.

— Швидко, — говорить перший. — Вивернули кишені.

— А в чому річ? — питається хтось.

— Годинник.

— Який годинник?

— Золочений, — говорить охоронець. — Золочений ролекс.

— А ми тут до чого?

— Крім вас, тут нікого не було, — говорить охоронець. — Доки цей мудила американський ходив на обід, кімната була відчинена, і, крім вас, тут нікого не було.