Депеш мод - Жадан Сергій - Страница 32

— Так це він в реанімацію вже після вас потрапив?

— Ти що? — насторожується Микола Іванович, — думаєш, я його бив?

— Та ні, що ви.

— Я його взагалі ніколи не бив. Мені в падло його бити. В нього просто зневоднення організму, розумієш? він же там майже дві доби просидів, на самих таблетках.

— Нічого собі, — кажу.

— Да, — задумливо додає Микола Іванович.

2.05

— Ти що — його знаєш?

— Так — зустрічались колись.

— Ну і знайомі в тебе.

— Скажи спасибі, що взагалі відпустив. Сиділи б зараз в камері.

— Ще й коньяк останній забрав. Як ми тепер — без коньяку?

— В тебе все одно печія від нього.

— Ладно, поїхали вже куди-небудь. А то тут просто якась комендантська година, — і Вася відтягує мене від входу до ровд.

Почекай, кажу я, мені відлити треба, потім, нервує Вася, потім віділлєш, не можу, кажу я, відходжу за ріг сірої будівлі, начиненої газовими камерами, і ще навіть не встигаю зробити свою чорну справу, як звідкись із-за рогу вибігає Микола Іванович, мчить кудись, але все-таки помічає мене, печально киває головою, ех, говорить, синок, і біжить собі кудись у ніч.

2.35

До вокзалу ми доїжджаємо без пригод, таксист усю дорогу крутить носом і провітрює салон, обриганого Собаку це нервує, але ми його стримуємо, біля приміського Собака починає кричати, що нічого цій суці платити не треба, що він на нас, мовляв, погано дивився всю дорогу, ага, кажу я Собаці, зурочив він тебе, ладно, заспокойся, водій наляканий, Вася теж заспокоює Собаку, ми платимо скільки там треба і йдемо на вокзал.

3.45

Електричка повільна-повільна, вагони холодні й порожні, підлогу, видно, хтось щойно помив, власне — не помив, а щедро полив холодною брудною водою, нас трусить, на вокзалі ми попросили Собаку збігати купити в кіоску що-небудь пожерти, Собака купив дві півторалітрові пляшки мінералки, тож він їх тепер і тримає, ми сидимо в порожньому холодному вагоні, ні тобі грибників, ні дембелів, навіть міліції немає, вся міліція зараз виконує план десь у своєму Київському районі, де ще залишилися в живих бодай якісь люди, бодай хтось, кого можна затягнути до газової камери, ми пережили свою комендантську годину, і вперто намагаємось тепер виїхати кудись в нікуди, хоча б кудись.

Лише діти снують вагоном, ми ще тільки зайшли, вони вже сиділи в нашому вагоні, вони приїхали в ньому звідкись із депо, нас із Васею вони точно б не злякались, вони, здається, взагалі нічого не бояться, таке враження, що вони вже все у своєму житті пережили, включно зі смертю, ну, але побачивши незадоволеного обриганого Собаку, вони застрьомались і збились до купи, ви звідки? питається Вася, і вони починають щось розповідати, що, мовляв, тут і живуть, в електричці, ночують у вагонах, особливо тепер, коли дощі, катаються до кінцевої, потім повертаються назад у місто, інколи ночують в міліції, але міліція їх зазвичай відпускає, щоби вони не нанесли їм в камери різної зарази, так і живуть, непогано, до речі, живуть, не найгірше.

Вони врешті здіймаються і йдуть до сусіднього вагону. Це для них ніби як перейти із кухні до вітальні, окупували потяг і катаються одним і тим самим маршрутом, як заведені, або прокляті.

Я пробую заснути, але мене весь час викидає зі сну, ніби невдалого серфінгіста із хвилі, і я починаю тихо стогнати.

— Тобі що — погано? — питається Вася.

— Щось нирки ниють.

— Да, розтрясло тебе.

— Ага, розтрясло. Аякже — розтрясло.

В ті короткі хвилини, коли я все ж таки стаю на свою хвилю, втримуюсь на дошці й лечу вниз, мені сняться двоє янголів — один повніший, другий вищий, вони виходять на коридор і починають хуячити один одного, пір'я летить навсібіч, і їхні довгі жіночі нігті, якими вони дряпають одне одному обличчя і під якими запеклась сіль небес, зблискують у повітрі, як ножиці в руках умілих кравців, вони б'ють один одного по обличчю, і їхні кулаки вже перемазані кров'ю, і раптом один із них падає, б'ється головою об холодну коридорну плитку, і той — вищий, — котрий переміг, підходить до нього і цілує його в повнуваті криваві уста, з яких починає витікати пастеризоване молоко.

Мені сниться, що я — легені цього янгола, я відчуваю, як довго і старанно хтось бив його — мого янгола, якраз по тій частині його повного тіла, де знаходжусь я, важкими футбольними бутсами, я повільно повертаюся в його тілі, весь у рубцях і ранах, з моїх ран проступає молоко, я намагаюсь ухилитись від ударів, але мені просто немає куди ухилитись, тому що я цілком залежу від того, в чиєму тілі я знаходжусь, хто прикриває мене собою, і хто повсякчас мене використовує, мені лишається тільки терпіти і спостерігати, як це молоко проступає крізь всі мої пори, крізь кожен надріз, крізь кожну рвану рану, крізь кожен шрам, витікає з мене разом із моїм болем, разом із моїм страхом, разом із моїм життям.

Мені сниться мій янгол, вже мертвий, його перевозять кудись, аби спалити його мертве переможене тіло, його тягнуть чорною підлогою моргу, ніби мертву курку, кров і молоко змішалися в його пір'ї і тягнуться за ним кривавим слідом, його затягають до якоїсь великої кімнати, кладуть на металевий стіл і скидають з нього рештки одягу — скидають чорні бухгалтерські нарукавники, скидають сірий діловий костюм, скидають жовті італійські черевики, скидають чорні шкарпетки, сині труси, білу майку, хтось дістає врешті скальпель і робить розтин тіла, розрізає його від горла до живота і розглядає його скалічені й вимучені нутрощі, вижерті зсередини мурахами, бджолами і павуками і заповнені натомість жирним пастеризованим молоком. Розріз проходить по малюнку на його шкірі, на малюнку — старе, вже виблякле розп'яття — жовтий Ісус на пофарбованому зеленкою хресті. Ісуса скальпель майже не задів — а ось розп'яття розкололось навпіл, тож тепер потрібно хіба що зшити цю мертву грудну клітку, аби мати уявлення, як воно там усе виглядало — насправді.

4.40

В Чугуєві ми не виходимо. Десь у місті в цей час, я собі так думаю, товсте й спітніле тіло Какао перевернулось. Якби він це бачив, він би нас прокляв. Але в Чугуєві електричка зупиняється на півтори хвилини, вокзал в Чугуєві цієї тривожної ночі мокрий і непривітний, і я би не вийшов зі свого вагону, навіть коли б мені довелося стояти тут півтори доби, хоча це жодною мірою не виправдовує мене в очах донбаської інтелігенції. Хоч як там — ми не виходимо. І ніхто не виходить.

5.30

На Кінцевій ми хочемо знайти бодай якусь лавку, де можна було б перечекати пару годин, до наступної електрички, але тут вже справді з'являються дембелі з грибниками, всі лавки в залі очікування зайняті якимись підозрілими суб'єктами, тож ми виходимо на єдину тут платформу, по радіо її чомусь пафосно називають першою, так ніби десь тут є друга, метрів за сто від вокзалу видніється високий пішоходний міст, висить над всією цією панорамою, прикольно, кажу я, пішли на міст, все одно спати немає де, ми підіймаємось металевими сходами і розглядаємо територію, безкінечні розгалуження рейок, збиті докупи товарняки, цистерни, щебінь, семафори, дерева, туман, вокзальні будівлі, стільки всього, а немає про що поговорити, тож ми мовчки сидимо тут, серед туману та хмар і розглядаємо всю цю покалічену залізничну інфраструктуру, повільно п'ючи холодну мінеральну воду.

7.25

Нарешті наша електричка, ми проштовхуємось крізь сонний дембельський натовп і рушаємо в бік Вузлової. Життя продовжується ще на дві години. Дві нормальні ранкові години, чому б і ні.

Шкода, не можна спати, я, наприклад, не можу довго спати у вертикальному стані, мене це якось принижує чи що, стрьомно — сидиш і спиш, чи стоїш і спиш, ну, ви розумієте про що я, а тут ще й погода починає псуватись, звідусюди налізають хмари, все ніби так добре задавалось — туман, колії, цистерни, а тут така лажа, знову буде дощ, знову вся ця небесна тягомотина на наші голови, я нервово видивляюсь у вікно, але й так усе ясно — зараз почнеться, зараз-зараз, просто бридко на все це дивитись, не знаю, як би це пояснити — я особисто зміну погоди завжди сприймаю на власний рахунок, як неповагу особисто до мене, хоча з її боку, підозрюю, якраз нічого особистого й немає, ну, але в мене на цей рахунок власна думка. Лишається хіба що читати. Вася дістає із кишень дві брошури, він, виявляється, весь цей час тягає за собою дві брошури, тепер ось розглядає, що там написано, передає мені, потім Собаці, але з цього нічого хорошого не виходить, тому що нас усе-таки троє, а книг — лише дві. Одну я навіть встигаю прочитати.