Депеш мод - Жадан Сергій - Страница 23

6.15

Ми переходимо ранковим приватним сектором, виходимо на ту саму площу перед цирком, я тягну вусатого Молотова, Собака тягне бухло, брагу ми звісно не зціджували, але свої, чесно вирвані в дяді Роберта три коньяки, ми лишили при собі, а Вася йде просто так, йому найгірше, в кожному разі він так говорить і в нас немає підстав, аби йому не вірити. Нам тут лише перебігти через міст, звернути до церкви, проповзти кілька кварталів і вийти на площу, там ще раз перебігти вулицю і заскочити в під'їзд будинку із вежею, і якщо нам пощастить і нас ніхто не зупинить, життя благополучно продовжиться ще на кілька годин, до обіду — точно.

6.45

Маруся вкотре пофарбувалась. В оригіналі її волосся має, здається, чорний колір, мабуть чорний, це було б природньо, все-таки вона з Кавказу, зараз вона вифарбувана в щось темно-червоне і сильно підстрижене, на ній чорний халатик, під яким уже нічого, крім самої Марусі, немає, вона вивалює все це на нас, нам і без того погано, а тут ще таке, ви хто? питається вона спочатку, потім упізнає-таки Васю, мене вона ніколи не впізнає, я вже навіть і не ображаюсь, а Собака і взагалі ні на що не претендує, ну, — каже, — що — принесли? вона ще спить, просто стоячи посеред коридору, стоїть і спить, але про щось розмовляє з нами, погано, щоправда, розмовляє, але хоч щось, добре що взагалі нас впустила, принесли? питає вона знову, що принесли? не розуміє її Вася. ну, ви ж обіцяли — каже Маруся, я напружуюсь, щось тут не так, може, краще відразу звалити і не чекати чергових неприємностей з боку генералітету, ви ж телефонували щойно, — напівсонно говорить Маруся, — я ж просила, це не ми телефонували, — каже Вася, — не ви? дивується вона, не ми. а що тобі потрібно? питається Вася. у нас все є, можна ми в тебе пересидимо? Маруся розчаровано знизує плечима, мовляв, сидіть, мені яка різниця, повертається і зникає у себе в кімнаті, а ми лишаємось в коридорі з нашим другом Молотовим, членом цк.

— Щось вона нам не рада, — говорить Собака і йде на кухню.

— Вона нікому не рада, — кажу я, йдучи за ним. — Чого їй радіти.

— Ну а чого б і не радіти, — говорить Собака, розливаючи коньяк по глиняних кухликах. — Якби мені хто зранку приніс три пляшки коньяку — я б радів.

— Якби мені, — кажу я, випиваючи, — зранку принесли бюст Молотова, я б ще подумав, чи радіти.

— Треба її розбудити, — каже Собака, наливаючи по новій. — А то якось негарно — прийшли, сидимо, бухаємо.

— Справді — негарно, — кажу. — Але краще не будити. Краще самим поспати. Я, — кажу, — вже другу ніч поспати нормально не можу. Спочатку мусарня, потім цей марксист в кедах. Спати хочу. Пішли спати.

— Спати? — питається Собака. — Знаєш, я зараз у такому стані, що просто боюся спати.

— Чому боїшся? — питаюсь.

— Я боюсь, що засну і просто не додумаюсь прокинутись, розумієш?

Собака наливає ще, але я вже відмовляюсь, все, кажу, досить, пішли спати, Собака незадоволено підіймається, ми знаходимо в одній із кімнат на канапі Васю, який закутався в якусь ковдру і благополучно собі спить, і нам не лишається нічого іншого, як іти шукати якесь інше ліжко, чи канапу, чи бодай щось, ми заходимо до іншої кімнати й бачимо там посеред великого, добре відомого нам ліжка Марусю, вже навіть без халатика, яка запхала голову під подушку і так спить і на нас не зважає особливо, дивна безкінечна ніч, що перетікає в такий самий ранок, наші друзі розповзаються по кутках і з ними втрачається будь-який зв'язок, вони ніби помирають щодня о 7 ранку, виглядає все це у кожному разі саме так, якщо не страшніше, все — я сплю, — кажу я Собаці, він підходить до ліжка, рухайся, — каже Марусі, і відштовхує її на край ліжка, можеш спати, — говорить мені, ні, кажу, давай ти до неї, чому я? питається Собака, а чому я? кажу, ти ж спати хочеш, а я, — каже, — її боюсь. Я зітхаю і погоджуюсь, але все-таки кладу поміж собою і Марусею Молотова, так — на всяк випадок.

9.57

— О чорт! — кричить вона. — Це ще що таке?!

Я прокидаюсь і перелякано дивлюсь навколо. Поруч зі мною на ліжку сидить Маруся, зовсім без нічого, прикривається подушкою і перелякано дивиться на мене.

— Чорт! — кричить вона. — О чорт! Це ще що таке?

— Не кричи, — намагаюсь я її заспокоїти. — Чого ти кричиш?

— Це ще що таке? — показує вона на бюст рукою, іншою притримуючи подушку. Собака теж прокинувся і відбіг до дверей. Схоже, Маруся його перелякала.

— Це бюст, — кажу я їй. — Не кричи.

— Чорт!

— Ну, що ти? — кажу я перелякано. — Бюст. Всього лише бюст. Це ми принесли.

— Для чого? — недовірливо питається Маруся.

— Ну, просто так, — кажу. — Думали, може, тобі потрібен.

— Мені не потрібен, — нервово каже вона.

— Добре, зараз ми його заберемо.

— А як ви сюди потрапили? — питається Маруся.

— Ти ж нас сама пустила, — кажу розгублено.

— Для чого?

— Не знаю, — кажу. — Ми прийшли, ти впустила.

— Ви принесли? — питається Маруся, очевидно, щось згадавши.

— Що? — не розумію я.

— Ну, що-небудь.

— Ось, — кажу, — Молотова принесли.

— Якого Молотова? — не розуміє вона.

— Члена цк.

— Де він? — не розуміє Маруся.

— Ну, ось, — показую я на Молотова.

Маруся намагається щось зрозуміти. Потім дістає звідкись цигарку з запальничкою і починає курити, нервово все обдумуючи.

— Ви давно тут? — питається.

— Не дуже, — говорю. — Години дві-три.

— Ясно, — каже вона.

Ми сидимо з нею в її ліжку і мовчки дивимось одне на одного. Вона симпатична, п'є забагато, але все одно симпатична. Особливо із подушкою.

— Хочеш покурити? — питаю.

Вона підіймає цигарку і показує мені — мовляв, я ж курю.

— Ми принесли, — кажу.

— Принесли? — вона моментально прокидається. Схоже, це був пароль, у всякому разі — правильна комбінація слів, яка все приводить в рух. Мені це аж самому сподобалось, тому я повторив:

— Так, — кажу, — ми принесли.

— Чорт, — каже Маруся і, боязко дивлячись на Молотова, кладе подушку на місце.

10.15

Зранку на такі речі краще взагалі не дивитись, або, якщо вже дивишся, то хіба крізь пальці. Ми так і робимо, і доки вона ходить кімнатою і збирає свої трусики і шкарпетки, натягує свої драні фірмові джинси, одягає різні медальйони і браслети, ми йдемо собі на балкон і чекаємо на неї там. Вона виходить з великою чорною люлькою, і далі ми вже просто собі стоїмо на балконі і майже ні про що не говоримо, так хіба що — дивимось на ранкові грозові небеса, на порожній суботній муніципалітет, в усьому цьому вміщується стільки повітря й вологи, ніби ми раптом опинились в чиїхось легенях, наприклад — в легенях старої камбали, що наковталась крижаних арктичних хвиль і тепер лежить собі на дні океану, мовчки страждаючи від передозу.

— Як у тебе справи? — питаюсь я. Ми востаннє бачились десь місяць тому, було ще зовсім холодно, ми перетелефонували їй із вокзалу, а що ми робили, до речі, на вокзалі? не пам'ятаю вже, але перетелефонували ми їй точно з вокзалу, вона сказала — ок, приходьте, візьміть бухла тільки, ми взяли пляшку кайзера, потім виходили ще, вона тоді була після якогось масажного кабінету і пахла якимись кремами, в неї тоді було трішки довше волосся і якогось іншого, здається, кольору, хоча якого саме — згадати не можу.

— Погано справи, — каже вона.

— Щось сталось?

— Сталось, — каже вона, — сталось. У школі проблеми. Іспит завалила.

— Прикольно, — кажу. — Ти в школу ходиш.

— Нічого прикольного, — каже вона. — Повне гівно.

— Ясно, — кажу.

— Ми мали написати наукову роботу, — каже Маруся, гріючи люльку в руках. — Тема, знаєш, яка була?

— Яка? — питаюсь.

— «Що я думаю про роботу муніципальних служб».

— А що це?

— Муніципальні служби?

— Ну.

— Ну, там, скажімо, пожежники. Або газова служба. Комунальники, одне слово.

— Ясно, — кажу я. — І що ти написала?

— Я написала про поливальні машини.

— Про які машини?