Депеш мод - Жадан Сергій - Страница 17

Заходить Юрік із пакунком драпу, бачить мене біля риби і теж не може від неї відірватись, бджоли знову заповзають всередину, і є в цьому щось настільки моторошне, що ми всі дивимось і не можемо відвести від цієї чортової риби погляду — і я, і Вася, і Чапай, і Юрік, і навіть Ісус на його розп'ятті, котре вибивається з-під його сорочки, пильно-пильно дивиться на вижрану бджолами ромську рибину, і навіть відвернутись не може. Юрік врешті кладе пакунок на стіл, і ми починаємо його нюхати, мацати, дивитись на світло, коротше, усім своїм виглядом показуємо, що нам відомо, як виглядає добрий драп і що нас не наїбеш, будь ти хоч тричі ромом і колишнім завклубом, ми тебе бачимо наскрізь і драп твій бачимо наскрізь, хоча насправді ні хріна ми не бачимо, Вася дістає пачку грошей, відраховує, Юрік свердлить його своїм більмом, Ісус дивиться пильно-пильно, Юрік скаржиться, що матиме проблеми з рублями, це ж по курсу треба рахувати, невідомо, що там із баксом, із баксом все нормально, — каже Вася, — бакс стоїть, хуй у тебе стоїть, — каже йому Юрік, але гроші бере і виводить нас на вулицю, я ще чую, як бджоли тихо перебирають лапками в риб'ячому череві, хоча, може, це мені лише здається.

На вулиці Юрік холодно з нами прощається, ми відходимо з десяток метрів, Юрік і далі стоїть на воротях, не заходячи в двір, і тут нарешті Чапай видає, він раптом зупиняється, стривайте, каже нам, можемо його взяти на понт, ти що, говорю я, для чого? він там все одно сам, ви ж бачили, нічого не зробить, перестань, лякається Вася, пішли звідси, все ж нормально, та ладно, говорить Чапай, не сціть, зараз я його розведу, він дістає пакунок із драпом, щось у ньому длубається, так ніби перевіряє, соває назад до кишені, повертається і йде до Юріка, за кілька метрів від нього зупиняється і кричить:

— А драп-то в тебе — гівно!

Ой, блядь, — думаю я, — блядь.

— Гівно! — повторює Чапай впевненіше.

І тут Юрік раптом зривається і зникає в дворі, ми не знаємо що робити, ну, себто ми з Васею Комуністом, тільки не Чапай, той, схоже, в курсі, що на нього чекає, видно, він уже не вперше так бере на понт свого дилера, тому він швидко повертається і кричить нам рвемо звідси, і ми справді рвемо і, слід сказати, не даремно, тому що ворота за нами знову відчиняються і звідти вистрибує Юрік із берданкою, і з очей його сипляться іскри, навіть із того, що з більмом — теж сипляться, хоч і не так сильно, ми біжимо, нам головне дотягнути до рогу, а там уже цивілізація, трамваї, метро, такі-сякі нормальні стосунки між людьми, натомість за нашими спинами Юрік із берданкою і його середньовічний замок з курами і бджолами-кіллерами, нам є від чого тікати і ми вже викладаємось, Васі гірше — він без паска, тримається руками за джинси, аби не загубити їх, Юрік натомість зводить курки і палить в небо над нашими головами, раз, потім удруге, в нас він, слава богу, навіть не цілиться, а то ще невідомо, чим би все скінчилось, він палить в небо і весело сміється, я це досить добре чую, вже повертаючи за білий цегляний ріг, нам в обличчя вдаряє свіжий літній вітер, здіймаючи в повітря паперове сміттгя, пил і пір'я, і це пір'я крутиться над нашими головами, тож я навіть не знаю, кому воно належить — птахам із цегляного палацу чи щойно підстреленим янголам, які прилетіли ось до Юріка, скажімо, аби полегшити його середньовічну самотність, а він, дебіл, відігнав їхню білосніжну дружню зграю назад в дощове небо і лишився сам — лишився і стоїть собі там — посеред порожнього ромського мегаполісу, самотній-самотній дилер, обдурений долею продавець радості, якому немає з ким навіть поговорити, лише Ісус на його розп'ятті сумно хитається — зліва направо, справа наліво, зліва направо.

17.00–20.00

— Ви в цьому просто не розбираєтесь. Ви просто говорите марксизм-марксизм і не розумієте, що це.

— Ну, да, один ти в нас усе розумієш.

— При чому тут я. Мова не про мене. Ось ви говорите марксизм. Насправді марксизм перемагає, розумієте?

— Ну, звичайно. І де ж він перемагає? — Марксизм перемагає ніде. Він перемагає в принципі.

— Ну, да.

— Сила марксизму в його самодостатності. Скажімо, Троцький.

— Троцький — жид.

— Так. Ви знаєте для чого Троцький приїхав до Мексики?

— По-моєму, йому Коба дав тріндюль.

— Коба теж жид.

— Коба?

— Так. І Ілліч теж.

—Ілліч — казах.

— Татарин.

— Казах.

— Яка різниця?

— У казахів немає писемності.

— А в татарів?

—І в татарів теж немає.

— Ні, Коба не жид. Коба — руський. У нього прізвище російське — Сталін.

— Це не його прізвище.

— А чиє?

— Це прізвище його сина. Вася Сталін. Він був футболістом.

— Ага, а Троцький — баскетболістом. Трудові резерви.

— До чого тут Троцький, — говорить Чапай знайому вже мені фразу, сидячи на табуреті і розпалюючи папіросу. — Троцький тут ні до чого. Ти, — говорить він до Васі, передаючи йому папіросу, — мав би це розуміти. Вони, — видихає він дим у наш бік, — цього ніколи не зрозуміють, вони заражені бацилами капіталу, але ти, — забирає він у Васі папіросу, ще раз затягується і повертає папіросу Васі, — мав би це розуміти. Ти знаєш про теорію перманентного похуїзму?

— Що? — закашлюється Вася і передає папіросу мені. — Якого похуїзму?

— Перманентного, — поправляє окуляри Чапай. — Ну, це я її так називаю. Загалом-то вона зветься теорія перманентного розпаду капіталу. Але мені більше подобається називати її теорією перманентного похуїзму.

— Да, — вставляє Собака, забираючи в мене папіросу, — перманентного похуїзму — це прикольніше.

— А що за теорія? — питаюсь я, знову чекаючи своєї черги.

— Теорія проста, — говорить Чапай, випускаючи дим і передаючи папіросу далі по колу. — її розробили товариші з донецього обкому.

— О, — кажу, — ті розроблять.

Чапай дивиться на мене запитально.

— Земляки, — пояснюю.

Він схвально киває головою, дістає з-під столу трилітровий слоїк із якимось морсом, надпиває звідти і простягує мені. Ні-ні, заперечливо махаю рукою — я краще покурю.

— От, — продовжує Чапай, витерши рукавом криваві помідорні розводи. — Теорія в принципі ревізіоністська. Базується на перегляді основної ідеї Маркса. Ідеї про самодостатність пролетаріату як такого. Ти читав, — питає він мене, бо Вася сховався десь за димами, — листування Маркса й Енгельса?

— Ні, — кажу, — але я знаю, що вони дружили.

— Правильно, — каже Вася, — вони дружили. По-хорошому дружили, ти не думай.

— Ясно, — кажу, — по-хорошому.

— І в них, — продовжує Чапай, — було прикольне листування, по-своєму прикольніше за «Капітал».

— Що може бути прикольніше за «Капітал»? — дещо не в тему вставляє Собака, але я передаю йому папіросу і він замовкає.

— В совку, — говорить Чапай, — базовим визнали саме «Капітал». В цьому, як на мене, головна трагічна помилка радянської ідеології. Увагу потрібно було звертати на листування. На листування Маркса й Енгельса. Товариші з донецього обкому це довели, — впевнено говорить він і добиває п'ятку.

Якісь хвилин двадцять—тридцять усі мовчать, думаючи про товаришів із донецього обкому. Нарешті Чапай віддупляється і лаштує нову папіросу.

— В одному з листів, — говорить Чапай затягуючись і передаючи папіросу непритомному Васі, — це з раннього листування, — пояснює він, — із так званого гамбурзького періоду…

— Прямо бітлз якийсь, — кажу я.

— Маркс тоді багато експериментував із суспільною свідомістю.

— Що? — прокидається Вася на ці слова.

— Тут, — пояснюю, — Чапай каже, що свого часу твій улюблений Маркс в Гамбурзі, на Реппербані, експериментував із розширенням свідомості.

— Кислоту жер, — Собака ніяк не може дочекатись своєї черги, тому помітно нервує.

—І внаслідок цих експериментів, — продовжує Чапай, — йому відкрився принцип ЗРЯ.

— Що-що?

— Зовнішня робітнича ячейка, — говорить Чапай. — Ідея проста — нам відпочатку показують хибну картину виробничих відносин. Хибність її, — говорить Чапай, — полягає насамперед в нібито необхідності перманентного розростання капіталу. Це — фікція, — рішуче говорить Чапай, вихоплює в мене поза чергою папіросу і глибоко затягується.