Жлобологія - Жолдак Богдан - Страница 76

Художники-жлобісти у світовій практиці

Один із найдорожчих художників ХХ-го сторіччя Френсіс Бекон усе життя був крайнім марґіналом і вів відповідний спосіб життя, велику частину якого проводив у лондонських пабах сумнівної репутації, де збиралися наркомани, злочинці, ґеї, повії... Середовище, яке сноби звуть жлобським, живило його творчість. Зараз роботи Бекона коштують мільйони, а імена тих, хто називав його творчість «жлобством», навряд чи згадають.

Перша автобіографічна книга Едуарда Лімонова «Це я — Едічка» уся просякнута «жлобством», яке я називаю любов’ю до життя, хоча рафіновані естети відвертатимуть від неї свої обличчя...

Творчість Баскії і ще плеяди художників афроамериканського і пуерто-ріканського походження, яких «породив» Енді Ворхол, — найяскравіше підтвердження перемоги «жлобства» над рафінованим культурним середовищем.

Таких прикладів дуже багато, від неандертальців до Ван Ґоґа. Не кажучи вже про знов-таки мистецтво ХХ-го сторіччя.

Про міщанство

Мені так само не подобається слово «міщанство», як і слово «жлобство», і, на мою думку, його найчастіше вживають люди, які збудували навколо себе своєрідну клітку з умовних уявлень про красу, «правильність», естетику і т. ін.

У нашому культурному та навколокультурному середовищі величезна кількість літніх жінок, які вперше поцілувалися у класі десятому або навіть після школи, а після закінчення інституту вирішили, що їм пора заміж. Із них виходять зовсім нікудишні матері, дружини, коханки. Вони — нечуттєві, недосвідчені, не вмілі, ^пристосовані до реального життя дівчатка — з пристойних сімей. Так от вони дуже часто люблять вживати слово «міщанство» і при цьому стискати губки.

Про здоров’я і сучасних колекціонерів

Коли я можу собі це дозволити з огляду на стан здоров’я, то знаходжу нагоду зайти в який-небудь генделик на околиці міста, випити з тамтешніми завсідниками, поспостерігати за життям, вступити з ними в дискусію. Іноді через службові обов’язки доводиться здійснювати недільні вилазки «по художниках» з колекціонерами. Мене дуже напружують пропозиції зайти після цього вояжу в пафосний ресторан або дороге кафе — це не моє... Тому вільний час я вважаю за краще проводити в нерафінованому артистичному середовищі, серед художників, музикантів, поетів, філософів.

У більшості своїй колекціонери — люди дуже зайняті, думають переважно про свій бізнес. Купівля картин для багатьох із них — це швидше предмет інвестування, ніж творчий акт. Проте серед справжніх колекціонерів все більше трапляється людей, які тонко відчувають, цікавляться сучасним мистецтвом не з погляду інвестування, а з точки зору пошуку і констатації наявності культурної традиції, яка виправдовує існування нашої країни в контексті світового мистецтва. Ця позитивна тенденція мене дуже тішить. Крім того, я відвідую дуже багато арт-ярмарків по всьому світу, є учасником величезної кількості культурних подій в Європі, Америці, Азії і з радістю констатую зростання інтересу до сучасного мистецтва у всьому світі. Київ не виняток, і це вселяє надію.

Про жлоба

У класичному хрестоматійному розумінні цього слова жлоб — людина, яка поєднує в собі неграмотність, хамство та агресію. Погляди на світ, які сформувалися в його умі, коли він мав років двадцять, як правило, особливо не змінюються впродовж усього життя. Просто йому ніколи подумати, шанувати книги, розібратися в собі... Ось так, залишаючись «вічно молодим» двадцятирічним хамом, він і пре по життю, розштовхуючи, посилаючи, будуючи власне оточення залежно від свого становища, статусу та можливостей.

Про позитивне варварство

У мистецтвознавців є таке професійне слівце «кемп», яке означає естетизацію кітчу. Те, що, приміром, робить Поплавський, — чистий кітч, але те, що робить Андрій Данилко, це — кемп. Коли з кітчу робиться мистецтво — це прекрасно. А оскільки кітчева субкультура в Україні представлена дуже щільно, то й роботи з її естетизації — непочатий край. Нам нічого соромитися своєї сутності. Нам нема чого рівнятися на Москву, яка поглядає на нас згори або на вихолощений в творчому й емоційному плані Захід. У нас, українців, — своя органіка і своя сила.

Свого часу Емір Кустуріца носився з ідеєю організувати Бієнале слов’янських країн. Бо тут — пристрасть і енергія, потрібно в спорохніле тіло Європи влити свіжу слов’янську кров.

Це абсолютно нормально, коли раз на 500 років в усталений європейський світ вдирається варвар і перетрушує світоглядні основи Заходу.

Творча енергія зараз вирує на східних околицях Європи і потрібно давати їй вихід. У цьому аспекті наше варварство — винятково позитивна річ. Зараз і в Москві, і в Берліні, і в Нью-Йорку подейкують, що чекають чогось принципово нового від українського мистецтва. У західному світі є сильне передчуття культурного ривка України, і потрібно своїм шансом скористатися.

Андрій Єрмоленко. «Кілер», 2013 р.

Василь Цаголов

Фото: Вадим Фелік

Василь Цаголов — художник. Народився 1957 р. у м. Дігора (Північна Осетія, Росія). У 1980 р. закінчив Північно-осетинську художню школу (Владикавказ, Росія), у 1986 р. — факультет живопису Державної Академії мистецтв (Київ). Вибрані персональні виставки: «Українські Х-files» (галерея Гельмана, Москва, 2003), «Оптика помаранчевої революції» (галерея Гельмана, Москва, 2006), «Кого боїться Хьорст?» (галерея Колекція, Київ, 2009), «У страху очі великі» (PinchukArtCentre, Київ, 2011). Учасник групових виставок: Республіканська виставка молодих митців (Центральний будинок художника, Київ, 1989), «Вавилон» (Палац Молоді, Москва, 1990), «7+7» (Художній музей, Оденсе, Данія, 1991), «Зухвалі, невчені, грубі» (галерея Риджина, Москва, 1994), «Соц-арт» (Maison Rouge, Париж, 2007), «Відлига» (Chelsey Museum, Нью-Йорк, 2008), «Незалежні. Українське мистецтво 1991—2011» (Мистецький Арсенал, Київ, 2011).

Жлоб ментальний

Уперше почув слово «жлоб», коли залишив рідне село Діґора в Північній Осетії. Там цього слова я взагалі не чув, натомість у Владикавказі, куди приїхав на навчання, люди його вживали. Думаю, що це поняття міське, хоч жлоби, прошу на мене не ображатися, вихідці із села.

Я ж теж родом із села (Усміхається. — Упоряд.). Тобто село тут виступає не як географічна категорія, а як ментальна. Жлоб було тотожним за значенням до слова «селюк». І перше, і друге містили в собі зневагу в стосунку до людини, яку так називали.

Жлоб — це людина жадібна, хитра, нахабна, хамовита, яка свою дурну енергію витрачає собі на користь, а іншому шкодить. Можна спостерігати прояви жлобства, наприклад, на рівні черги будь-куди, хтось із людей не стоятиме, а намагатиметься зручно прилаштуватися попереду тих, хто чесно чекає своєї черги.

Жлобство може набути глобальних розмірів: людина по життю працює ліктями, обманює, коштом інших досягає мети і стає успішним політиком чи бізнесменом, таким чином, отримує владу й капітали.

Вважаю, що ті, кому вдається зробити карколомну професійну кар’єру, певною мірою жлоби. Це не є ні добре, ні зле, бо щоб досягнути чогось у житті, потрібно використовувати багатий арсенал найрізноманітніших засобів.

Кримінальні хлопчики

Можу розповісти історію однієї зі своїх робіт, на якій присутнє жлобство. Троє чоловіків справляють малу потребу на четвертого, а він закриває своє обличчя руками. Ця скульптура відображає моє бачення кримінальних 90-х, вона є моїм пам’ятником кримінальній поетиці. У режисера Джона By були хлопці з пістолями в перехрещених руках, в Тарантіно — своє кримінальне чтиво, а у мене — «пісяючі» хлопчики. В ідеалі інсталяція мала б бути серед інших фонтанів у російському Петродворці. Усе в ній тоді б могло бути розфарбоване золотом. Однак ця мрія нездійсненна. Та через цей проект я знайшов спосіб висловити своє розуміння кримінального світу, шукав ту крайню точку людського приниження, водночас у ньому присутня завуальована іронія.