Гімн демократичної молоді - Жадан Сергій - Страница 6

Почала Раіса Соломоновна з кримінальної тематики. Вона співала голосно, зверталась до уявної публіки і заклично махала руками. Гозі несподівано це сподобалось, він засміявся і почав підспівувати, видно було, що слова знає. Славік напружено стояв за пультом і боковим зором пас шефа. Санич розгублено дивився на все це. Після п'ятої пісні Гога заплескав і попросив зробити перепочинок підійшов до сцени і, подавши співачці руку, повів до себе в кабінет. Санич невпевнено зайшов за ними. — Здорово, — сказав Гога Раісі Соломоновні, — просто здорово. Раіса, як вас… — Соломоновна — підказала вона. — Так, — погодився Гога. — А давайте з вами вип'ємо. — А що — співати більше не будемо? — перепитала співачка. — Не сьогодні, — сказав Гога. — Сьогодні давайте вип'ємо за знайомство. — Ну добре, — погодилась Раіса Соломоновна, — тільки я, з вашого дозволу, переодягнусь, а то у вас тут така спека. — Все що завгодно, — весело сказав Гога і, зателефонувавши в бар, замовив дві пляшки холодної водки. Раіса Соломоновна скинула ботфорти і дістала з торбинки домашні капці у вигляді пухнастих котиків. Гога подивився на котиків і відкрив першу пляшку. Санич зрозумів, до чого все йде, і печально відімкнув телефон. Славіка до кабінету не запрошували. Він прийшов сам.

Спочатку вони пили за знайомство. Потім почали співати, Гога запропонував повернутись на сцену. Раіса Соломоновна погодилась і, як була, в домашніх капцях полізла на естраду. За нею поліз Гога в її шкіряних ботфортах. У ботфортах і шовковій сорочці від армані він нагадував різночинця. Славік запустив мінусівку. Раіса Соломоновна повернулась до кримінальної тематики. Гога підспівував. Ботфорти виблискували в світлі софітів.

Зайшовши до туалету, Санич знайшов Славіка. Тому було погано, він поливав себе водою з рукомийника і важко ковтав гаряче повітря. — Хуйово? — запитав його Санич. — Нормально, — прохрипів Славік, — нормально. — Славік, — сказав Сан Санич, — я давно хотів тебе запитати, може це не найкраще місце для такої розмови, але все-таки, не знаю, чи буде ще нагода, — як ти взагалі до геїв ставишся? Славік підставив голову під холодний струмінь, видихнув і присів біля стіночки. Якусь мить помовчав. — Я вам, Сан Санич, так скажу, — довірливо заговорив він, спльовуючи воду. — Мене взагалі від геїв не пре. Але, — він підняв угору вказівний палець, — на те є свої причини. — Ну, і що за причини? — запитав Санич; повертатись до залу не хотілось, тому він вирішив перечекати тут. — Причини особистого характеру, — повідомив Славік. — Я — алергік. Ми, алергіки, як правило, сидимо на колесах. Ось я, наприклад, — сказав Славік і дістав папіросу, — сиджу вже десятий рік. Раніше мені лікар прописував. Але потім мене перестало вставляти, розумієте? А моя сестра працює в фармацевтичній компанії. У них під Києвом фабрика відкрилась. Їм німці на півмільйона апаратури завезли, цілий цех побудували в рамках реабілітаційної програми. Там якийсь дерибан був, фабрику відкривали з понтами. Йошка Фішер приїжджав на відкриття, президент німецький. — Славік нервово випустив дим. — Колишній, — додав він, — Запустили, значить, цех, зробили пробну партію, і тут держстандарт сказав: хуя — продукція не відповідає стандартам, надто високий вміст морфіну. — Кого? — не зрозумів Санич. — Морфіну, — повторив Славік. — Там фішка в тому, що обладнання було їхнє, а сировина наша. А оскільки в них техніка орієнтована на безвідходне виробництво, себто відходів у них просто не буває, то вийшло так, що вони почали масово штампувати наркотики середньої тяжкості. Програму згорнули, ясна річ. Фабрика збанкрутувала. Профспілки підняли шум, їх підтримали наші зелені. Писали листа Йошці Фішеру. Але він не відповів. Ну, одним словом, усіх звільнили, мою сестру теж. А щоб якось залагодити конфлікт із профспілками, зарплату колективу видали продукцією. Вони тепер стоять на житомирській трасі і продають ці таблетки туристам, разом із м'якими іграшками. А мені сестра кілька упаковок привезла. Так що я алергік, щоб ви знали… — А до чого тут геї? — запитав Санич після довгої паузи. — А хуй його знає, — признався Славік, — Ось, візьміть, — сказав він і простягнув Саничу дві таблетки. — Хороша штука. Рубає на раз. Санич взяв таблетки і ковтнув їх одна за одною. Гірше не стане, подумав він. Гірше не стало.

Раіса Соломоновна зовсім напилася. Вона вирвала мікрофон із рук Гоги і почала співати пісні з кінофільмів. Свою руду перуку вона одягла на заклопотаного Славіка. Гога спробував забрати в неї мікрофон, але вона вчепилась йому у волосся і почала кричати. Славік спробував її відтягти від боса, але марно — Раіса Соломоновна міцно трималась за Гогу однією рукою, іншою намагаючись видряпати йому очі. Гога спочатку намагався її відштовхнути, але потім теж завівся і почав наосліп махати кулаками. Першим ударом він звалив із ніг Славіка. Славік схопився за щелепу і знову кинувся відтягувати Раісу Соломоновну. Раіса, зустрівши спротив, озвіріла і кинулась на Гогу з новою силою. Після кількох спроб вона проїхалась таки по його лівій щоці, лишаючи криваві борозни і відламуючи накладні нігті. Гога зойкнув, відступив і ввалив Раісі Соломоновні з носака просто в живіт. Раіса відлетіла назад і разом зі Славіком, котрий за неї тримався, завалилась у зал. Гога, лаючись, витирав кров. — Санич, — крикнув він, — будь другом, винеси звідси цю відьму. І музику її вимкни, — крикнув він. Санич підійшов до співачки, взяв її за шкірки і потягнув на вихід. Слідом із плачем біг Славік у перуці. Гога дивився на все це зі сцени і лаявся. — Відьма, — кричав він, стоячи посеред сцени, — відьма чортова! Санич викликав таксі, сунув Славіку бабки і повернувся до клубу. Гога сидів скраєчку сцени, витираючи кров шовковим рукавом, і пив водку з горла. — Відьма! — заплакав він і ткнувся носом Саничу в груди. — За що вона мене? От відьма! — Нормально, брат, — відповів йому Санич. — Давай я тебе додому відвезу. Вони вийшли надвір. Горбань стояв біля своєї машини, подивився на Гогу в ботфортах, перевів задумливий погляд на Санича і мовчки сів за кермо. По дорозі всі мовчали, тільки Гога час від часу схлипував. — У мене теж сусід підар, — спробував зав'язати розмову горбань. — Да? — похмуро озвався Санич, — а в мене цілий під'їзд.

Вранці Гога прокинувся вдома, в ліжку, в одязі й ботфортах. Задумливо подивившись на ботфорти, спробував усе згадати. І не зміг. Чорт, подумав Гога, чим я займаюсь. Мені скоро тридцять, я нормальний здоровий бізнесмен, на мене тьолки вішаються. Ну, добре, знову подумав він, тьолки не вішаються, але все одно — для чого мені цей клуб, для чого мені ці геї, що я сам собі життя псую. Він потягнувся за телефоном, набрав номер знайомого оптовика і з льоту купив у нього партію гіпсокартону.

Санич приїхав до «Бутербродів» десь по обіді. На вході стояв зляканий охоронець. — Сан Санич, — сказав він, — там Георгій Давидович… — Розберемось, — коротко відповів Санич і зайшов до клубу. Зал був завалений якимись коробками. Вони стояли всюди. Столи було складено в кутку. Бар не працював. Санич зайшов до Гоги. Гога сидів, закинувши ноги на стіл, і весело розмовляв із кимось по телефону. На столі перед ним стояли ботфорти. — Що це? — запитав його Санич, показуючи пальцем у бік залу. — Що? — безжурно перепитав його Гога. — А, в залі? Гіпсокартон. Взяв партію дешево. — А як же «Бутерброди»? — запитав його Санич. — А ніяк, — відповів Гога. — Без понтів ці «Бутеброди». Я в мінусах, Санич, які «Бутерброди»? Зараз скину гіпсокартон і на Кіпр. — А як же екзотичний відпочинок? — запитав його Санич. — Да який екзотичний відпочинок? — нервово засміявся Гога. — У нас ментальність не така, розумієш? — Ну, а яка в нас ментальність? — Чорт його знає яка, — відповів йому Гога. — Нашій ментальності шо нада — водку і тьолку для екзотичного відпочинку, правильно? А з вашими геями яка водка може бути? Не говорячи вже про тьолку, — печально додав він.

В залі почувся пронизливий крик. Двері розчахнулись, і до кабінету влетів Славік. — Що? — закричав він. — Що це? — Він відчайдушно показував у бік залу. — Георгій Давидович, Санич — що це таке? — Це гіпсокартон, — сказав йому Санич. — Гіпсокартон? — Гіпсокартон, — підтвердив Санич. — Навіщо гіпсокартон? — не зрозумів Славік. — Гіпсокартон, Славік? — пояснив йому Гога, — для будівництва архітектурних об'єктів. — Георгій Давидович згортає бізнес, — пояснив Славіку Санич, — він тепер буде торгувати гіпсокартоном на Кіпрі. — На якому Кіпрі? — ображено заперечив Гога, але Славік його вже не слухав. — Що? — перепитав він. — Згортає бізнес? Ось так просто — згортає бізнес? А я? А наші плани? — Які плани? — нервово, перебив Гога. — Так, я розумію, — затягнув Славік, — я це відразу бачив. Для вас це так — сьогодні відкрили, завтра закрили, для вас же це так. Я вас розумію, я б на вашому місці теж так зробив би. Да. Це коли до діла, коли «Вишивані рушнички» треба пробити, тоді Славік давай. Або коли Раісу Соломоновну запросити, так це Славік, будь ласка. — Відьма твоя Раіса Соломоновна! — закричав на це Гога. — Відьма чортова! — Да? — в свою чергу закричав Славік. — Раіса Соломоновна — артистка! У неї репертуар! А ви її ногою по печінці! — Як — ногою по печінці? — розгубився Гога. — Так! Ногою! По печінці! А в неї репертуар! — Славік не витримав, упав на крісло і, обхопивши голову руками, заридав. Запала гнітюча мовчанка. — Санич, — заговорив нарешті Гога, — Санич, я що? Справді? Ногою по печінці? — Ну, ти захищався, — сказав Санич, відводячи погляд. — Не може бути, — прошепотів Гога і теж обхопив голову руками. Сан Санич вийшов надвір. На протилежному боці вулиці стояли два «Суперксерокси» в зелених спортивних костюмах і майже зливались із липневою зеленню.