Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 8

Ревакович вийшов із приміщення КГБ на Дзержинського втомлений і вичавлений, востаннє це з ним було багато років тому, але тоді він був молодий, а зараз — то вже інша справа. Жив на околиці в маленькій старій хатині, що складалася з кімнати і кухні. Кілька років тому дружина, з якою він познайомився у таборах, померла, але учитель не занедбав городу і саду, щороку висаджував квіти й городину, сам собі куховарив, а у вільний час читав. Коли за Хрущова війнуло відлигою, він заходився писати спогади про табори, але відлига незабаром змінилася новим приморозком. Переживши у своєму житті вже один обшук, учитель задумався про долю своїх спогадів. А що як їх знайдуть? Вони ж тепер у будь-яку хвилину можуть прийти.

Вдома його зустрів сірий кіт, вибіг назустріч з кімнати, тримаючи у зубах мишу.

— От, який ти молодець, — похвалив його учитель, відібрав мишу і викинув її у смітник. — Ходи, дам тобі молочка.

Кіт був його єдиним співрозмовником, чемно вислуховуючи усе, що господар говорив, час від часу вставляючи своє заспокійливе і дружнє «мняв».

Учитель відшукав товстий згорток, у якому знаходилися його спогади, написані акуратним каліграфічним почерком старого інтелігента, і замислився. Палити було шкода, хтозна, може, ще вдасться дожити до кращих часів. У кухні під підлогою був погріб, де він тримав картоплю, капусту і слоїки з маринадами. Ті закрутки робила ще його дружина, і ледве чи вони ще були їстівними, але викинути їх не піднімалася рука. Тепер усе, що зосталося по ній, було йому дорогим і безцінним. Щоразу, спустившись у погріб, він торкався руками тих слоїків і на душі чомусь ставало легше. Цього разу він теж провів долонею по бляшаних накривках, змітаючи порох, і сам до себе всміхнувся: ці слоїки єднали його у часі з покійною дружиною, вона теж своїми долонями торкалася їх.

Учитель узяв із полиці мішок, сховав у нього згорток, а тоді підняв край ящика з капустою і запхав під нього свій скарб. Потім лежав на канапі й дивився у стелю. Їсти не хотілося, читати — теж. Згадався запущений семінарський сад і той квадрат потахлої трави, під яким лежали юнаки. Тепер, коли цим перейнявся КГБ, можна не сумніватися, що те місце буде знищене. Засиплють, розрівняють і посадять якісь кущі. Відтак уже ніхто не знайде їхньої могили.

Учитель підвівся, сів до столу і почав креслити план саду. Могила знаходилася під самим бічним муром, а відразу за муром розташувалися гаражі, які простоять ще не один рік. З кожного плескатого даху гаража стирчали чорні рури, які правили за комини, але рура, що стирчала з гаража навпроти могили, була найвища і помальована білою фарбою. Крім того, дах гаража був вкритий шифером, тоді як решта дахів — залиті смолою. От він і буде орієнтиром, вирішив учитель. Потім оздобив свій план різними відволікаючими елементами — річка, ліс, церква, гора, траса… Мало що — може, він будуватися надумав на селі.

Тепер йому на душі стало спокійніше, він запарив чаю, вкраяв хліба, поклав на нього зверху плястерки плавленого сирку за 11 копійок, і це був його обід, хоча й міг швиденько зварити горохову зупу з пакета. Котик вмостився у нього на колінах і тихенько муркотів.

Коли капітан, оглянувши речі, що їх приніс учитель, висловив бажання самому провідати руїну бурси, Ревакович відчув тиху підозру, що, либонь, йому знову не минути Сибіру, і хоча епоха Сталіна проминула, але траплялися випадки, коли учителів садили за те, що розповідали учням дещо іншу історію України. Чимало учителів було звільнено з роботи разом зі старою професурою ще на початку 1970-х. Спілкування з КГБ до добра не веде, думав учитель, так чи інак, а мені це не минеться. У кращому випадку піду працювати в котельню — останній прихисток совєтського інтелігента. Про це він роздумував, чекаючи на капітана, який призначив йому зустріч на трамвайній зупинці на вулиці Шевченка.

Капітан був точний і вбраний по діловому, незважаючи на спеку, а що через плече у нього звисав фотоапарат, то скидався більше на туриста, аніж на офіцера держбезпеки. Ревакович полегшено зітхнув, бо найбільше боявся, що кагебіст з’явиться у формі й доведеться чимчикувати в такому товаристві по вулиці. Дорогою вони не розмовляли, капітан курив і зацікавлено роззирався на боки, мовби у цій місцині опинився уперше. Незабаром вони перетнули стадіон і опинилися біля вилому у стіні. Довкола не було ані душі.

— А хіба тут нема брами? — поцікавився капітан.

— Є, але з тамтого боку. Якщо бажаєте…

— Ні-ні, я тільки так…

Вони увійшли до саду, і Ревакович знову відчув ту саму тривогу, що й першого разу. Здавалося, за ними стежать десятки очей, але довкола панувала тиша, кудись поділися ворони, а комашня, що зривалася у повітря з-під ніг, дзумріла якось приглушено, немов не тут, поруч, а десь далеко. Час від часу вистрілювала суха гілка, а уламок її стрибав набік, і тоді кущі здригалися, а з них вилітали дрібні мушки. Як і тоді, жалібно квилила кватирка у будівлі, й капітан запитально зиркнув на учителя, прислухаючись до того квиління. Учитель пояснив, звідки воно долинає, капітан кивнув і попросив показати, де поховані розстріляні семінаристи. Уся та історія скидалася йому на байку. Про те, що розстріли відбувалися у червні й липні 1941 року по всій Україні, він знав. Чекісти перед наступом німців скрупульозно зачищали тюрми з політичними в’язнями, про це були документи і безліч свідчень, опублікованих уже під час війни в окупаційній пресі та за кордоном. Була навіть кінохроніка. А от про масові розстріли уже по війні… такого Королюк не чув. Але враження свого не міг приховати, коли побачив той виразний квадрат низенької прибитої мурави, що виділявся посеред розбуялої рослинності, серед високого до колін пирію, величезних лопухів і гордого будяччя. Такий самий квадрат йому уже доводилося бачити у Івано-Франківську на центральному цвинтарі. Там були поховані жертви 1941 року.

Капітан вийняв фотоапарат із футляра і зробив кілька знімків. Учитель стояв поруч, він не мав жодного бажання зав’язувати розмову з кагебістом і лише чемно відповідав на усі запитання. Погляд його упав на лінію електропередач, яка тяглася простісінько над могилою і далі над гаражами. Як це він її раніше не помітив? Треба обов’язково зазначити на карті.

Відтак капітан рушив до будівлі. Всередині нічого не змінилося, хоча ні — під стіною валялося кілька пляшок пива. Раніше їх не було, отже, учні і справді влаштували екскурсію. Капітан мовчки похитав головою і зітхнув. Вони поволі переходили з кімнати до кімнати, але всюди їх чекали лише купи битого брухту, аж поки погляд капітана не впав на дерев’яні сходи, що вели кудись нагору.

— Як ви гадаєте? Що там?

— Мабуть, горище.

— Ви туди не зазирали?

— Ми ж шукали м’яча. Він не міг туди залетіти.

— Хтозна, — стенув плечима капітан і запалив цигарку. — А що як нам піднятися туди?

— Не знаю, в якому стані ці сходи… Та й перекриття дерев’яне… може, протрухло…

— Нічого, ми обережно.

І він сміливо подався до сходів, а учитель слухняно посунув за ним. Сходи рипіли і потріскували, капітан намагався ставити ноги на краї сходинок, учитель робив те саме, відчуваючи, як тривога усе наростає і наростає. Він навіть добув з кишені пігулку валідолу і поклав під язик. В голові стукали молоточки, тиск відчутно піднімався.

То й справді було горище, доволі просторе, тут також лежали дошки, уламки меблів, а ще різне лахміття, в якому можна було упізнати старі чорні сутани, штани, пояси, черевики, траплялися і старі здуті м’ячі. Учитель підняв одного з них, то був такий самий м’яч, як і той, якого хтось викинув їм з-поза муру, тільки пробитий.

— Вони тут таки справді грали у футбол, — сказав капітан. — І м’яч такий самий. Хтось вирішив із вами пожартувати.

— Якби ж то тільки зі мною.

— А ото… гляньте… що там? — показав у куток, де щось чорніло.

Учитель поправив окуляри, хоча це мало допомогло, бо в кутку панувала темрява. Але капітан підготувався як слід — вийняв маленького ліхтарика і спрямував світло у куток. Тепер можна було упізнати стару дерев’яну скриню, вкриту густим пилом. Підійшовши ближче, обоє змушені були зігнутися, бо у цьому місці дах знижувався, капітан уважно обстежив скриню і здивовано промовив: