Письменники про футбол - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 12

Мені двадцять п’ять. Два роки я сиджу без роботи. Рік як я її не шукаю. Півроку я живу з цією психопаткою, котра вгризається щоранку в мою горлянку, намагаючись знайти зі мною спільну мову. Два тижні як ми з нею не розмовляємо. Третій день мене видзвонюють із мого банку. Але все своє життя я ходжу на стадіон. Я ходжу туди взимку і навесні, восени і влітку. Я ходжу на товариські матчі й матчі регулярного чемпіонату, я ходжу на ігри з фаворитами й на зустрічі з якимись гівнодавами, я ходжу сам і з друзями, ходжу в будні та по вихідних, ходжу здоровий і з температурою, в сніг, дощ і жахливу серпневу спеку. Тому що в інших місцях мені просто нецікаво. Мені й на футболі теж не надто цікаво, я наперед знаю, кому ми зіллємо й хто зіллє нам. Але я ходжу й буду ходити, тому що футбол дає нам надію, говорю я, звертаючись до всіх контролерів цього міста, які стоять зараз переді мною, питаючись, якого хуя я роблю в квартирі Саші Ефіопа о дев’ятій ранку, чому я не піду додому й не займусь чимось корисним. Так ось, звертаюсь я до них, футбол — це дивна річ, яка, за умови, що ви знаєте правила й розумієте стратегію єврокубкових поєдинків, дасть вам надію, яка торкнеться ваших сердець холодними слизькими пальцями, зупиняючи час і заповнюючи простір, і цієї надії не дасть вам ні тато з мамою, ні жодне трамвайно-тролейбусне управління, на яке ви витрачаєте свої кращі роки. Хоча у вашому випадку говорити про кращі роки взагалі смішно. Але не зважаючи ні на що — футбол витягує нас зі зневіри й покинутості, він як церква: ви можете навіть не вірити, проте все одно співаєте разом із іншими, принаймні щоби зігрітися. Бо скільки не співай поза колективом — все одно не зігрієшся. Хіба що співатимеш у сауні.

В гастрономі, куди він затягнув мене в пошуках чогось солодкого, оскільки багато курив зранку і потребував глюкози, Саша Ефіоп раптом штовхає мене вбік і говорить: дивись, говорить, турки. Та де, не погоджуюсь я, це китайці якісь. Які ще китайці, запекло говорить Саша, ти на шкіру їхню подивись. Нормальна шкіра, говорю, жовта. Та вони просто не миються, відказує Саша, це турки, ти подивись як вони поводять себе, нарвано. Зараз побачиш. І він підходить до кількох китайців і намагається говорити з ними якимись турецькими словами, які вичитав на порносайтах. Китайці злякано мовчать, бачиш, кричить мені Саша, нарвані які, й раптом завалює крайньому з них, і китайці кидаються на вихід, розсипаючи крупи й давлячи ногами рафінад, а Саша тягне мене кудись у підсобку, і ми вибігаємо на вулицю через чорний хід, гублячись посеред базарних рядів і відраховуючи хвилини до початку матчу. Вперед, шепочуть мені на вухо кондуктори й контролери, давай, пасажире, вперед, гра вимагає руху, перемога перекреслює всі неприємні моменти, тримай темп, пам’ятай про тактику.

Саша Ефіоп знає всі рибні місця, всі базові точки підготовки до матчу, він тягне мене за собою, і за той час, що лишається до початку гри, ми місимо з ним в’язкий туман у кварталах довкола стадіону, переходячи з одного підозрілого місця до іншого, налаштовуючи й накручуючи себе, зустрічаючи знайомих, котрих стає щоразу більше. І на одному з перехресть, десь під світлофорами, котрі світять сьогодні так заклично, аж навіть автівки на них не зупиняються, ми натрапляємо на Сєню Гаррінчу. А Сєня стоїть під світлофором, і пахне пивом та морем, хоча передусім, звісно, пивом, і важко похитується на своїх нерівних ногах — слюсар на одному з колишніх оборонних підприємств, він кохається в футболі з раннього дитинства, проте сам ніколи не грав, оскільки має проблеми з ногами, вони в нього різної довжини, за що Сєню в цеху й прозвано було Гаррінчею, чим він неабияк пишався. Подивившись на нього збоку, в людини довірливої та недосвідченої справді могло скластися враження, що перед нею стоїть потріпаний суперниками майстер спорту, так уже відчайдушно стримлять у різні боки його нижні кінцівки. До того ж Сєня вміло й старанно підтримує щодо себе цей міф старого незламного бійця, котрий знає ціну позиційній обороні та швидким контратакам. Ось і тут, побачивши нас, рішуче затягує до найближчої ригачки, змітає зі столу чиюсь рибу та капелюхи, неуважно киває відвідувачам, котрі шанобливо повертаються в його бік, мимохідь замовляє нам якоїсь кріпленої отрути, і відразу ж переходить до головного.

— Тут все просто, — говорить Сєня, — я все прорахував. З турками головне протриматись першу годину. Потім вони посипляться.

— Аякже, — невдоволено погоджується з ним Саша Ефіоп, — ясно, що посипляться. Ще б їм не посипатись, — погрозливо додає він.

— Да, точно, — переконує нас Сєня, — я все продумав. Головне — перечекати першу годину. Чекати і не вийобуватись.

Він це говорить так авторитетно, так упевнено перевалюючись із короткої ноги на ще коротшу, що нас швидко обступають місцеві миряни, котрі, в принципі, вірять у перемогу команди, проте потребують так чи інакше доброї пасторської звістки, тому слухають Сєню побожно, доливаючи йому в його пластиковий дитячий стаканчик різнобарвні рідини й підтримуючи обережно за лікоть, коли Сєню заносить на повороті. Він довго говорить, але сказавши все, вичовгує надвір, в сутінь, і ми всім гуртом випихаємося за ним, не маючи жодного наміру спинятися й здаватися, й вишукуючи нові теплі нори, де закипає полум’я й плавиться залізо, і де гуртуються загони прочан, готових будь-якої миті рушити на білі, як сонце, стадіонні вогні.

І всі вони говорять лише про сьогоднішню гру. В усіх барах та піцеріях, під кіосками та магазинами, на перехрестях і в підворітнях. І ми ходимо по колу вже кілька годин, всюди натрапляючи на цих серйозних і запеклих чоловіків, які довго й наполегливо переконують у чомусь один одного й усіх навколо. І всім їм, ясна річ, є що сказати, вони напевне давно в усьому розібралися — ці турки, з ними справді все не так просто, з ними дійсно все заплутано, але не для того, хто розбирається в тактиці єврокубкових поєдинків. А вже хто-хто, а вони розбираються. Вони розбираються в цьому від самого ранку, і їм давно вже все зрозуміло, потрібно лише дочекатися найголовнішого й витримати невпинний барабанний бій в осінньому небі.

Всі наші знайомі, всі випадкові перехожі, з якими ми тут братаємось, всі голоси, котрі лунають із наших дешевих потертих телефонів, і всі невитравні запахи довколишніх під’їздів, всі діти, підлітки й крикливі пенсіонери, всі жінки з їхньою косметикою, і бармени з їхньою холодною відстороненістю, мінти в метро, бізнесмени в джипах, котрі намагаються пробитися крізь натовпи коло зупинок, безтурботна харківська бомжота, котра не так збирає порожні пляшки, як полює за недопитими, бабці з передмість, які торгують підозрілими виробами незрозуміло з чого, африканські студенти, котрі злякано визирають із вікон своїх гуртожитків, спортивні фахівці, котрих неможливо порахувати, так багато їх з’являється, галасливі колони, що крокують від наливайки до наливайки, ревізуючи запаси радості й алкоголю — нас стає щоразу більше, і нам стає щоразу краще, і щойно я втрачаю пильність та обережність, як моя бита в боях нокіа озивається недобрим гудінням.

— Привіт, — голос її звучить нетверзено й від цього докірливо, — як справи?

— Привіт, мала, — намагаюсь я говорити твердо, — нормально, готуємось.

— До чого? — не розуміє вона.

— До гри, — пояснюю.

— Я ногу зламала, — додає вона трагічно.

— Кому? — не розумію я.

— Я з вікна випала, — приречено видихає вона.

— Потрібно бути уважнішою, — намагаюсь я говорити примирливо.

— Послухай, — голос її бринить, — мені дуже погано. Приїжджай. Ти можеш хоча би раз мене послухати? Приїжджай, подивишся свій футбол удома. Хочеш, я сходжу куплю тобі бухла?

— Боюсь, не дійдеш, — сумніваюсь я, — з переламаною ногою.