Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Жадан Сергій - Ворошиловград Ворошиловград

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 66


66
Изменить размер шрифта:

І Асі постійно діставалось від керівництва, і від колег, і від місцевих їй теж діставалось, слід сказати, хоча історія зовсім не про це. Все починалося взагалі непомітно. Спочатку Ернст допомагав їй по господарству. Намагався завжди бути коло неї. Проводжав її до автобуса, коли вона їздила до міста, зустрічав її на зупинці. Сидів із нею ввечері коло багаття, подавав їй рушник, коли вона виходила з моря, і все це — суто по-братськи, без жодного порушення службової субординації, без жодного сподівання на взаємність, під постійне задрочування старших колег. Одним словом, так, як буває лише в сімнадцять. Ася сторожко реагувала на його присутність. Іноді йому здавалося, що між ними нарешті щось виникає, що вона намагається якось йому на це натякнути. Проте кожного разу вона переводила розмови на професійні теми, знищуючи всі його сподівання, від чого він тяжко, проте недовго переживав. Крім того, до Асі постійно підкочувались місцеві і діяли, на відміну від Ернста, навчено й енергійно, підвозячи її до міста своєю копійкою, проводжаючи вночі до табору й дивлячись їй услід голодними очима. Старших це неабияк тішило — вони знущались із Ернста та його нещасливої любові. Найгірше — що й любові жодної не було, принаймні з її боку. Вона його далі ігнорувала, дозволяючи, втім, чекати на зупинці.

Саме на зупинці місцеві його й виловили. Натякнули, щоби він більше не чекав, ішов собі до табору й мирно дрочив, не клеячись даремно до їхньої жінки. Вони так і сказали про Асю — наша жінка. Після цього Ернст і завівся. Спочатку він просто нахамив місцевим, потім почав махати кулаками.

Місцеві здивувались, звалили Ернста з ніг і надавали по нирках. Він повернувся до табору, мовчки, незважаючи на сміх та підйобки бригади, взяв свою саперну лопатку й пішов назад на зупинку. Бригада, раптом зрозумівши, що малого можуть просто покалічити, стурбовано потяглась слідом. Ернст ішов, уже знаючи, що має відбути все це до кінця, що повинен не відводити погляду, якщо не хоче й далі лишатись салагою-дрочилом, якого всі ганяють за вином і якого не люблять жінки. Він добре розумів, що потрібно готуватись до найгіршого, разом з тим відчуваючи, що погано буде лише на початку, а далі все стане ніштяк.

І з розумінням цього посунув на місцевих. Місцеві так і стояли на зупинці, святкуючи перемогу. Ернста вони, звісно ж, не чекали. Тим більше — всю бригаду. Ернст наскочив на них і за лічені секунди розхуячив лобове скло копійки. І місцеві, слід сказати, запанікували й звалили додому, вирішивши не зв'язуватись із цими неадекватними археологами.

Повітря було по-екваторіальному тепле й густе, жовток сонця плавав у воді, наче в киплячій олії. Вони відпросились у старого, змученого неробством грека і зійшли в порт з його тисячею барів, кав'ярень та пабів. І йшли набережною Клар-Кі, щоправда, лише до найближчої пивної, де на них, мовби випадково, звалились три китайські повії, дві нормальні, третя — зовсім дівчинка, так що він, Ніколаіч, на якусь мить забоявся, оскільки знав, що в Сінгапурі можна все, але тільки після 18-ти років.

І в ньому вже було прокинулось його вічне жмотство, якого він так старанно намагався позбутись. Проте всі почали його заспокоювати, і їм це, зрештою, вдалось. Надто вже йому, Ніколаічу, хотілося, аби вони вважали його своїм, надто вже він намагався їм сподобатись, усе це мало статись, і це сталось. Ніколаіч сп'янів уже після рому. А коли взяли таксівку й попхались до Чайна-тауну, і там, у тісних галасливих кварталах, на якійсь напівлегальній квартирі, звідкись з'явилась жахлива китайська горілка, він уже взагалі мало що розумів. Тим більше, вони йому весь час підливали, сміючись і плескаючи по плечу, так що він зовсім розслабився і втратив контроль. Одна повія була товста і горланиста. Вона сиділа на підлозі, викрикуючи щось незрозуміле і весь час обсмикуючи коротку, червоного кольору, спідницю. Інша була худа, з великими грудьми, що печально колихались, відволікаючи й відлякуючи.

А ось третя, наймолодша, була тиха й сумна, вона стояла при вікні, й гарячий відблиск вуличних ламп золотив її шкіру. Мала коротке волосся, що робило її зовсім юною, схожою на школярку. На обличчі мала забагато косметики, але Ніколаічу й це подобалось, оскільки виглядало теж по-дитячому, мило й ненав'язливо. Були в неї пухкі губи й довга тонка шия, перетягнута шкіряним нашийником із металевими шипами. Цей нашийник його, Ніколаіча, просто вбив, він зовсім утратив голову від цієї школярки, крутився біля неї й намагався завести світську розмову, згадуючи, як звучать англійською корабельні терміни. Одягнена вона була в червону коротку майку на бретельках, смарагдову спідничку й яскраві рожеві панчохи. А взута була в легкі сандалі, які лунко ляскали при ході. Мала ніжний пушок на плечах і портрет Ісуса на правій лопатці, хоча була, здається, буддисткою. І ось Ніколаіч звивався навколо неї, мов вуж, а вони всі його заохочували, говорячи — давай, шеф, будь мужиком, ти ж один із нас. Він наважився її поцілувати. Подих у неї був гіркувато-терпкий, з присмаком вогню та попелу. Цілувалась вона вміло й охоче, довго і пристрасно, Ніколаіча так ще ніхто в житті не цілував.

І вже тут вони всі не витримали й весело заревли, показуючи пальцями на збуджено-розгубленого Ніколаіча — мовляв, давай, шеф, трахни цього хлопчика, раз уже ти так до нього присмоктався, візьми його за яйця! Проститутки теж заливалися сміхом, а товстунка — та просто качалась підлогою, істерично б'ючись головою. І хлопчик-школяр із Ісусом на спині теж легко й зневажливо сміявся, втім, не відпускаючи Ніколаіча від себе, що викликало нові приступи сміху. Ніколаіч, який умить протверезів і зрозумів, що насправді сталося, стояв, не маючи сил зрушити з місця, приходя чи до тями й опускаючись глибоко-глибоко під мутну теплу воду, звідки його вже ніхто й ніколи не зможе дістати.

І слід сказати, це подіяло. По-перше, старші більше не наважувались його ганяти. Ганяли інших, а до нього почали ставитись із симпатією та, хай і стриманою, проте щирою приязню. Його заповажали. Якось усі раптом зрозуміли, що коли він не побоявся виступити сам проти місцевих, то не зовсім він кінчений у плані комунікацій та соціальної ієрархії. А головне — це несподівано зрозуміла й Ася, від якої вже взагалі ніхто нічого не чекав. Зрозуміла, і саме тоді, слід сказати, у них усе й почалося. І він пригадав ту останню ніч, напередодні їхнього від'їзду, коли вода була вже по-осінньому холодною, і пісок просякав нею, як хліб молоком. Вони вперше кохались, поспішаючи й женучись за часом, що незворотно минав, намагаючись надолужити всі ці дні, припливи й відпливи, циклони й антициклони, сонячні полудні й туманні надвечір'я, навіть не скидаючи одягу, вона просто розстебнула змійку на джинсах і впустила його в себе, і він із здивуванням відчув, як просто й глибоко, виявляється, можна зайти в жінку. Її бюстгальтер світився під місяцем, мов чайка, а у волосся набивався мокрий пісок побережжя, безсовісно потрапляючи їй під одяг.

І головне навіть не те, що так сталося. Статись могло що завгодно, тим більше — по такій пиятиці. Головне в іншому. Головне, що йому це по-справжньому сподобалось. І він уже не міг забути цього чортового китайця з його ніжною шкірою та довгими ногами, він снився йому ночами, заважаючи спати. І цього він їм так і не пробачив.

Навіть потім, коли минуло стільки часу, коли він давно вже звільнився й почав нове життя, коли потрапив до фірми й працював на Марлена Владленовича, боячись його й не сміючи виказати свого страху — він так і не вибачив своїй команді того сорому й того кошмарного збудження.

Мабуть, тоді він і зрозумів, що головне — не відводити погляду, вміти сприймати проблеми як неминучу даність, що несподівано з'являється, але потім неминуче відступає.

Головне — не боятись. Ну, і саперну лопатку бажано при собі мати.

І ось тепер, стоячи тут перед ними, він знову все це згадав — і порт, і паби, і цього малолітнього трансвестита, і головне — те відчуття опущеності, якого він так і не зміг позбутись. І так усе життя — всі його спроби зробити все як слід закінчувались якою-небудь бідою. Ось як тепер, коли його всі кинули, коли сивий урив до міста скаржитись, і військові теж урили скаржитись, залишилися самі цигани, але вони сміються з нього, з його переляканого обличчя, з його дурнуватого камуфляжу, з усіх його спроб виглядати солідно й серйозно. Вони опускали його, заганяючи в кут, добиваючи палицями й не лишаючи йому жодного шансу.