Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Жадан Сергій - Ворошиловград Ворошиловград

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Ворошиловград - Жадан Сергій - Страница 64


64
Изменить размер шрифта:

У сивого відразу забігали очі, він весь зіщулився, з останніх сил намагаючись тримати марку. Штрафбатівці ж і зовсім розкисли — якщо до цього сподівалися, що все обмежиться фізичною працею на користь місцевої олігархії, то тут раптом стало зрозуміло, що без мордобою не обійдеться, і жертвою цього мордобою стане, скоріше за все, саме їхня військова частина. І від розуміння цього кожен із них важко переминався з одного нечищеного чобота на інший.

А коли Паша проковтнув постанову, то й взагалі остання іскра надії згасла над їхніми стриженими головами.

— Починайте демонтаж! — зібравшись на силі, повторив сивий свій наказ.

Ніколаіч знову замахав руками трактористам: мовляв, давай, запускай движок, подавимо тут зараз усе на хуй. Але дивна річ — трактористи теж замахали йому у відповідь: мовляв, на хуй нада, сам дави.

— Колюня! — закричав Ніколаіч до когось із них. — Врубай, давай, Колюня!

Але обидва трактористи відчайдушно закрутили головами: мовляв, без нас, шеф, сьогодні гуляєте без нас.

— Ей, — покликав раптом Ніколаіча Шура.

Той наполохано озирнувся.

— Розслабся, — сказав Шура спокійно, ніби намагаючись усіх тут помирити. — Ти ж бачиш — вони нічого робити не будуть.

— Що значить — не будуть? — образився Ніколаіч.

— Те й значить, — пояснив Травмований, — не будуть.

І взагалі — валіть звідси. Ми тут самі якось розберемось.

Без адвокатів.

— Як це не будуть? — не слухав його Ніколаіч. Підбіг до жовтого, як сонце, МТЗ й застрибав довкола нього, намагаючись виманити трактористів. — Як це не будуть!

— Ну, ти, сука, — засичав до Ніколаіча сивий, — давай, роби щось. Давай, сука, — шипів він.

Аж тут Ніколаіч зупинився й поглянув на штрафбатівців, як на останній резерв. Штрафбатівці завмерли, намагаючись усі разом заховатись за спиною сивого, проте сивий зробив крок убік, і військові опинились просто перед Ніколаічем.

— Ви чули? — запитав Ніколаіч своє військо. — Що стоїте? Вперед!

Штрафбатівці хитнулись і рушили на нас. Зробили кілька кроків, зупинились, нерішуче тримаючись за лопати.

Паша зневажливо перезирнувся з Борманом. І тут, ліниво відштовхнувшись від свого фольксвагена, вперед виступив Аркадій. За ними підійшов Прохор. Аркадій не поспішаючи дістав свої кемели. Витягнув цигарку, запропонував Прохору, той теж узяв із пачки.

— Якщо по-чесному, — мовив Аркадій, — печатка нормальна була. Просто з підписом якась біда.

— Та ладно, — не погодився з ним Прохор, просячи підпалити.

Аркадій дістав запальничку, підніс Прохору, потім прикурив сам. Я вже розумів, чим це все завершиться.

— З підписом усе в порядку, — продовжив Прохор, солодко затягнувшись. — Печатки хуйові.

— Печатки? — із погано прихованим сарказмом перепитав Аркадій.

— Ну, — з викликом підтвердив Прохор. — Печатки.

— Да печатки — нормальні, — з жаром сказав Аркадій. — Ти їх хоч бачив, Вася?

— Сам ти Вася, — відповів йому Прохор, теж, слід зазначити, з жаром.

Аркадій акуратно забичкував сигарету і несподівано завалив Прохору з правої. Прохор покотився асфальтом, кемел вилетів йому з рота, по високій дузі полетівши в бік штрафбатівців. Але Прохор тут-таки легко підхопився й кинувся на кривдника. Аркадій згрупувався, відступив убік, і Прохор пролетів повз нього, по-бойовому виставивши вперед голову. Розвернувся й кинувся назад, на Аркадія, стрибнув йому просто в обійми, так що обидва вони, зрештою, опинились на теплому асфальті й катались ним, мов діти прибережним піском. Причому Аркадій стискав Прохору горлянку, намагаючись перекрити кисень, а Прохор бив відкритими долонями Аркадія по вухах, прагнучи його оглушити.

Ефект це справило звичний. Перелякані штрафбатівці стояли не дихаючи, аби не розбудити драконів і не привернути до себе уваги цих двох бойових слонів організованої злочинності. Ніколаіч теж, хоч і знав, старий мудило, всі місцеві закидони, а все ж розгубився і стояв блідо-зелений, так ніби обличчя йому пішло камуфляжними плямами.

І трактористи прискіпливо визирали у вікно, внутрішньо переживаючи за бійців. І зрозумівши враз, як його тут зневажають, якого клоуна з нього роблять ці цигани на побитих мерседесах, сивий важко сплюнув на асфальт і перекинув кейс із руки в руку.

— Ну, все, — сказав тихо, але так, що всі почули. — Піздєц вам. Я хотів по-мирному, але тепер вам піздєц. Ви| навіть не знаєте, який вам усім тепер піздєц, ви навіть не уявляєте. А ти, сука, — прошипів він персонально Ніколаічу, — вішайся. Ти поняв мене, сука? Вішайся тепер.

І повернувшись, швидко запхався до джипа. Машина зірвалась із місця і, різко вивернувшись, зникла за ангаром.

Військові якось мовчки, не підіймаючи очей, задріботіли до вантажівки. Спершу покидали в кузов лопати. Потім пострибали нагору самі й незабаром так само зникли за рогом.

Стало зовсім тихо. Лише Аркадій із Прохором віддихувались, сидячи на асфальті. Ніколаіч обернувся до нас, кинув по шерензі довгим важким поглядом і раптом зупинився на Ернсті. Чомусь саме на Ернсті, хоча той, здавалося б, нічого йому не завинив, просто стояв тут із друзями, весело вбиваючи час. Але Ніколаіч дивився саме на нього, і Ернст, піймавши цей погляд, теж подивився у відповідь. І так вони стояли, нікого не помічаючи й про всіх забувши. Та й на них ніхто особливої уваги не звертав — Паша пішов піднімати Аркадія з Прохором, Борман озирнувся до своїх, ділячись враженнями від побаченого, Травмований теж до когось заговорив, але я — я встиг помітити, як вони дивляться один на одного, як вони застигли, мов пси перед боєм, випікаючи одне одного очима, ніби час для них зупинився і ніби все це стосувалося лише їх двох і вони удвох мали вирішити, як нам усім вийти з цього всього.

І видно було, про що думає Ернст. Ернст думав: станеться щось погане, обов'язково станеться щось дуже негарне. Поки що ніхто цього не помічає, всі подумали, що минулося, що проскочили, а нічого подібного. Він дуже добре знав це відчуття небезпеки. Вона насувалась, і оминути її було неможливо. Так чи інакше, потрібно було пройти крізь цю м'ясорубку. Не можна нічого ні прискорити, ні уникнути. Лишається дивитися в очі цій фатальній тварині і чекати, коли вона підійде до тебе, обнюхає своєю тваринячою пикою і рушить далі, лишивши по собі страх і сморід. Ернст відразу, за якусь мить, пригадав, коли саме йому доводилось відчувати цей гнилий подих великих неприємностей. Згадав відчуття безвиході, що стоїть у легенях, згадав той внутрішній страх, який підступає, наче вода в березневій ріці. Згадав також, що головне — це витримати, не відвести погляду. Потім усе буде гаразд, потім усе налагодиться, головне — бути готовим до найгіршого.

І так само було видно, про що думає Ніколаіч. А Ніколаіч думав: зараз я все поправлю, я ще встигну все поправити.

Я все зроблю, як треба, думав Ніколаіч, все буде добре.

Доки вони всі над ним сміялись, знущально й принизливо, доки вони його опускали перед сивим, перед пацанами з військової частини, яких він пригнав сюди, домовившись із командирами, він весь час думав лише одне — я зараз все зроблю, я все поправлю. Що він збирався правити, Ніколаіч і сам не знав. За останні два дні він настільки ускладнив собі життя, що невідомо було, з чого починати, аби все було добре. Йобана циганва знову його опустила, виставивши клоуном перед сивим. Ніколаіч уже уявляв собі, як сивий переказуватиме все це в офісі, як буде доповідати Марлену Владленовичу про його, Ніколаіча, поведінку, як він, Ніколаіч, буде виглядати після цього в очах усієї тієї наволочі, що працює на фірму, яким мудаком вони всі будуть його вважати. Ще якби вони не сміялись, якби вони так його не опускали, він би якось перетерпів, пережив би, а так вони просто витягували йому серце через горлянку і топтались по ньому своїми черевиками. І не було цьому кінця. Він стояв розгублений, із сльозами розпачу в очах, і до болю чітко пригадував це відчуття опущеності, в якому соромно було признатись і з яким потрібно було жити.